Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 5

На щастя, Генріх допоміг йому.

— Прибрати? — запитав, наче йшлось про щось зовсім буденне.

— Тільки тихо… — поморщився Зікс. — Не треба галасу!

— Спробуємо сьогодні ввечері.

— Він зупинився в готелі “Кінг”.

Генріх переступив з ноги на ногу.

— Все?

Зікс махнув рукою.

Добре, що Генріхові нічого не треба розтлумачувати: сказав і забув — як і раніше, почуваєш себе порядною людиною, котра лише за певних обставин трохи схибила…

Але ж як часто обставини бувають вищі за людину!

Гюнтер віддав перевагу ресторану з музичним автоматом, а в Карла заболіла голова від оглушливої музики, й він вирішив поблукати містом. Ще вдень помітив: відразу за центральною міською площею з традиційною ратушею починався парк — крізь зелень проблискувала вода, там був став чи навіть озеро.

Спочатку парк нагадував усі парки світу: газони й клумби, лавки. Карл проминув дві чи три пари закоханих на лавках — усе, як і належить у таких місцях, та непомітно алея перетворилася на стежку, що в’юнилась поміж густих чагарників, запахло свіжістю, й ліворуч за рідкими деревами відкрилося озерце.

Карлові захотілося посидіти на березі. Сонце заходило, й на воді пролягла кривава доріжка. Карл йшов просто до неї. Не міг відірвати погляду від блискучої тремтячої смужки, здавалося, зараз і саме сонце торкнеться води, засичить і згасне. Перестрибнув канаву й зупинився неподалік од берега, спершись на стовбур товстої верби. Так, сьогоднішній день, перший їхній день у Загені, склався невдало, хоча все могло бути й значно гірше. Швейцар, який заніс їхні речі в номер, на запитання, чи знає він Зікса, лише посміхнувся:

“Тут кожен другий працює на пана Зікса”.

Але коли Гюнтер почав обережно вивідувати, що він знає про колишнього групенфюрера СС, швейцар нічого не розповів.

Неподалік од готелю вони побачили бензоколонку й вирішили заправитися. Метушливий хлопчина, заливши бензин, перевірив рівень масла, обтер вітрове скло. Карл купив у нього кілька банок мастила й запитав про Рудольфа Зікса. Юнак виразно покрутив пальцем біля скроні й пояснив, що групенфюрера ніколи не бачив, бо народився тоді, коли той оселився вже в маєтку за містом (“Кажуть, шикарний будинок і парк, але мало хто був там, фортеця, панове! Для чого це — не розумію, але парк обнесений мало не триметровою огорожею”). Звичайно, для одного божевільного така огорожа — зайва розкіш, хоча, підморгнув, хизуючись своєю обізнаністю, ходять різні чутки, і, можливо, пан Рудольф Зікс не такий уже й божевільний.

Заправившись, поїхали до маєтку Зіксів і впевнились, що потрапити туди неможливо (справжня тюремна стіна з колючим дротом і битим склом). Гюнтер зауважив, що групенфюрер живе у звичних умовах — так само огороджувались колись таємні есесівські об’єкти.

Потім — відвідини швейцарським журналістом пана Ганса-Юргена Зікса, й коло замкнулося.

Сонце вже сіло, й червона доріжка розчинилася в воді, а Карл усе стояв і думав, як їм потрапити за огорожу. Й нічого не міг надумати. Вже зібрався вертатися, та з-за кущів вийшли двоє й загородили йому дорогу.

Один запитав Карла:

— Це не ви поставили машину біля паркової брами? Ми не можемо заїхати…

— Ні, я без автомобіля…

— Не бреши! — погрозливо мовив другий. — Я сам бачив, як ти під’їхав.

— Але ви помиляєтесь…

Перший раптом ступив уперед і вдарив Карла в підборіддя.

— Ви що! — обурено вигукнув хлопець, підніс руки, щоб захиститися, але невідомий наніс другий удар у сонячне сплетіння. Карл задихнувся, та все ж сам ударив чоловіка коліном у пах. Той лише зойкнув і впав. Карл спробував прослизнути повз нього, та перед ним виріс другий — високий, з довгими мавпячими руками.

— Що вам треба? — закричав Карл пронизливо. — Рятуйте!

— Мовчи, падлюко!.. — засичав високий.

Карл позадкував од нього, та наштовхнувся на другого. Той схопив його ззаду за руки, і в цю мить високий підскочив до нього: різкий біль наче оперезав Карла, він хотів дихнути, та не зміг, осів на землю, затуливши долонями обличчя, і втратив свідомість.

— Гарно ти його!.. — мовив Роршейдт високому. — Тепер треба цього нишпорку…

Раптом десь зовсім близько заревла автомобільна сирена. “Петер, сюди! — загорлав хтось у кущах. — Хтось кличе на допомогу!”

Роршейдт зло вилаявся. Нахилився й схопив Карла під пахви.

— Ну, ти що?.. — зиркнув на високого. Той зрозумів і підняв Карла за ноги. Пригнувшись, вони побігли до берега, зайшли по пояс у воду й кинули тіло в очерет.

— Якщо ти й не добив його, — прошепотів Роршейдт, — усе одно йому кінець…

…Каммхубель поставив свій “опель” неподалік од берега й закинув вудки. Сидів, дивлячись на непорушні поплавці, риба не клювала, та, чесно кажучи, він і не сподівався на улов, просто любив сидіти над озером — перед заходом сонця, викурити сигарету, дивитися на спокійну воду й ні про що не думати. Точніше, думки в такі хвилини були ліниві й повільні, якісь затяжні — вода заспокоювала, і все навколо здавалося таке гарне — кращого не могло бути на світі. Ну що можна порівняти з золотисто-червоною доріжкою на воді і м’яким шелестінням очерету?

Каммхубелю здалось, що він завжди був трохи сентиментальним, а може, ця розчуленість наодинці з природою властива не лише сентиментальним людям? Певно, сентиментальність і вміння побачити прекрасне в природі — все ж різні речі. Каммхубель подумав, що смерть є не що інше, як зникнення, розчинення людини в природі; від цього стало трохи сумно, та не зовсім, бо хто ж у п’ятдесят шість років серйозно думає про смерть? Вже усвідомлюєш, що більша частина життя за плечима, й відчуваєш легкий подих невідворотного, тепер уже відаєш, яке швидкоминуче життя, й знаєш: те, що залишилось, пройде непомітно, як кілька днів, а тому-то й дорожчі стають ці дні, а тому-то привабливіша сонячна доріжка на воді, й невідомим змістом наповнюється шамрання озерного очерету.

Хтось продирався поміж кущів, і Каммхубель невдоволено поморщився: буває, якийсь невідомий зупиниться за плечима, мало не дихає в спину, вибалушиться на поплавці, ще й намагається зав’язати розмову, і не знає, що ти заліз в очерет саме для того, аби відпочити й від людей, і від розмов. Єдина надія, що ніхто не побачить його з берега, — Каммхубель давно вже облюбував це містечко за густим верболозом, віти якого перепліталися з очеретом.

Кроки затихли.

Каммхубель обережно визирнув із своєї схованки — якийсь юнак сперся спиною на дерево й милується природою.

Каммхубель посидів ще трохи, втупившись у поплавці, та було відчуття, що хтось свердлить тобі поглядом спину, й старий не витримав — пішов до машини випити пива. Він підходив до свого “опеля”, коли почув шум, розсунув кущі й побачив, як двоє громил накинулись на юнака. Першим порухом було бажання прийти на допомогу, та наступної миті Каммхубель збагнув, що це нічого не дасть — поламають ребра і йому; він гайнув до машини і засигналив так, наче в “опеля” відмовили гальма й він несеться по автостраді, вимолюючи дорогу.

Посигналивши, Камкхубель витягнув із багажника заводну ручку й закричав:

— Петер, сюди!.. Хтось кличе на допомогу!

Поглянув на галявину, та під вербою вже нікого не було. Каммхубель витягнув шию і побачив, як громили тягли тіло до озера. Вони кинули його в воду й швидко зникли.

Не випускаючи з рук залізяччя, Герхардт Каммхубель побіг до берега. Зайшов в озеро по груди, помацав навколо руками, та нічого не знайшов. Посунувся далі і наштовхнувся на тіло.

Каммхубель підхопив юнака й витяг на берег, не думаючи, що ті двоє можуть повернутися й прикінчити його. Він зроду не відкачував потоплеників, та десь читав чи чув про це. Потримав тіло вниз головою, з рота ринула вода, потім почав робити штучне дихання. Але юнак не подавав ніяких ознак життя, і Герхардт подумав, що його прикінчили до того, як кинули в воду. І все ж уперто піднімав і опускав руки, вдивляючись у посиніле обличчя…

Каммхубель привіз Карла до себе додому. Він мав невеличкий двоповерховий будинок на чотири кімнати з кухнею — цю віллу, як гордо іменувала котедж його мати, збудував ще батько, гімназіальний учитель Курт Каммхубель; Герхардт Каммхубель теж був гімназіальним учителем, але, на відміну від батька, доживав свій вік один — дружина померла в концтаборі, та й він сам чудом залишився живий, пройшовши всі кола пекла в Заксенхаузені.