Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 13

Карл кивнув автоматично і, побачивши, як одразу загорілися очі монаха, пошкодував, що відразу виказав себе.

— Я не знаю, що означають ці цифри, ви повинні назвати їх — і все, — спробував виправити помилку.

— І хто ж послав вас до мене?

— Не маю права назвати.

Ченець позирнув на нього допитливо. Задумався, не відводячи очей. Наразі спитав:

— Вас послали тільки до мене? Чи ще до когось?

— Ви хочете знати більше, ніж вам належить, — посміхнувся Карл.

Монах докірливо похитав головою.

— Ви ще зовсім молода людина, й таке мені…

— Цифри! — жорстко обірвав Карл.

Мабуть, отець Людвіг прийняв рішення, бо погладив себе долонею по черепу й мовив примирливо:

— Добре. Але нам доведеться проїхати тут недалеко… кілометрів тридцять… Я сам відвезу вас.

— Для чого? Невже ви не пам’ятаєте цифри й пароль?

Монах посміхнувся. Тепер очі його не сховались під повіками, дивились приязно, відкрито.

— Мені приємно побачити вас, юначе, одного з нашої молодої гвардії. І я не відпущу вас так, у нас є райський куточок, поїдемо, повечеряємо, поговоримо…

Карл хотів відмовитись, пославшись на те, що на нього чекають, та ченець дивився справді приязно, зрештою, він міг ставити умови — якщо не захоче назвати цифри, його не примусить сам папа римський!

— Але в мене обмаль часу, — все ж спробував заперечити.

— Ви не один в Ассізі? — запитав отець Людвіг.

Якийсь підводний риф крився в цьому запитанні, і Карл про всяк випадок збрехав:

— Ті, хто послав мене, вважають, що таку делікатну справу не можна доручати кільком.

— Точно, — ствердив отець Людвіг. — Поїхали, мій молодий друже, — мовив улесливо, наче Карл і справді був дорогим гостем. Пожартував: — Ви знаєте, важко розлучатися з таємницею, яку зберігав стільки років.

Карл кивнув. Монах таки мав рацію, і було б нечемно відмовитись від запрошення.

Отець Людвіг провів його через парк до монастирських господарських будівель і попросив почекати біля воріт. Сам вивів із гаража не нову вже машину, покликав служителя й щось наказав йому. Служитель пішов до телефонної будки, монах виїхав на “форді” за монастирську браму й посадовив Карла. Повів машину вузькими безлюдними завулками. Вони обігнули місто й вискочили на бруківку, обабіч якої тягнулись виноградники!й оливкові гаї. “Форд” натужно ревів, деручись на гору, і залишав за собою шлейф білого пилу.

— У мене там, — непевно кивнув головою отець Людвіг, — є чудове вино. Такого в Італії більш ніде не знайдете.

Минула десята година, а Карл усе не з’являвся, і Аннет почала хвилюватися. Гюнтер не подавав виду, але теж турбувався: мабуть, їм слід було йти вдвох, принаймні йому прикривати Карла.

О дванадцятій вони вже розуміли: щось трапилось. Аннет запропонувала повідомити поліцію, та Гюнтер, резонно посилаючись на події в Загені, відмовився.

Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет постукала Гюнтерові в номер — вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.

“Фольксваген” стояв там, де його кинули вчора ввечері, Гюнтер обійшов навколо нього, для чогось постукав ключами об скло й запропонував:

— Ти підеш у поліцію й запитаєш про Карла. Не називаючи прізвища Пфердменгеса.

— Чому?

— Можливо, ми даремно хвилюємось, і втручання поліції зіпсує Карлові всю гру.

— Але він міг хоча б подзвонити…

Гюнтер тільки розвів руками. Та й що міг відповісти?

Сонний карабінер довго не міг зрозуміти, чого хоче від нього така гарна синьйорина. Збагнувши, заперечливо похитав головою. Вночі не було жодних випадків, ніхто не дзвонив, і все в місті спокійно.

Як прізвище синьйора, який зник? Карл Хаген, швейцарський підданий? Чудово, а скільки йому років? Боже мій, карабінер підморгнув, у такому віці хлопці іноді знайомляться з дівчатами й не поспішають додому. Ні, він не наполягає на своїй версії й не хоче образити синьйорину, та нехай вона зачекає.

Що ж, у цій пораді було раціональне зерно, але ж поліцейський не знав, куди й до кого пішов Карл Хаген. А вона знала й не могла не вигадувати історії одна за одну жахливіші, й, коли б не було поруч Гюнтера, не витримала б і вже давно подалася до отця Людвіга.

О восьмій годині Гюнтер запропонував поснідати, й Аннет згодилась лише тому, що не могла більше терпіти вимушену бездіяльність — майже нічого не їла й дивувалася з Гюнтера: як міг він жувати й пити, та ще й кепкувати з італійської кухні?

Спорожнивши чашку з кавою, Гюнтер обтер губи паперовою серветкою й мовив:

— Наскільки я розумію, маємо зараз два виходи: або йти до цього Пфердменгеса, або піймати того… послушника й спробувати вивідати щось у нього.

— Авжеж, — схвалила Аннет.

— І в тому, і в іншому випадках буде краще, коли діятимеш ти.

— Я? Але що я можу? — злякалася Аннет. Сама думка про те, що треба йти до цього страшного монаха, якого не бачила, але вже уявляла страшним, була нестерпна. — Так, що я можу? — повторила зіщулившись.

— Коли піду я, він зрозуміє, що тут щось нечисто, — пояснив Гюнтер вагомо. — Та зараз ми ще не турбуватимемо Пфердменгеса. Спробуємо обробити послушника. Ну, тобі відомо, як діяти… — не витримав, щоб хоч трохи не помститись. — Усякі там жіночі фокуси. Значить, так… Тобі необхідно побачити отця Людвіга. Але перед цим хочеться дізнатись, як поводитися з такою святою особою. Які в нього звички, де був учора, що робить сьогодні? Та й, взагалі, сама побачиш…

— Певно, ти маєш рацію. — Аннет не могла не згодитися з доказами Гюнтера, хоч і не уявляла собі, як їй вдасться обдурити послушника. Голова після безсонної ночі паморочилась, хотілося плакати. Гюнтер підсунув їй склянку кислого вина з льодом, узяла машинально й відпила — стало трохи легше, і Аннет допила до кінця. Вино одразу додало їй енергії.

— Я піду сама.

— Ні, — заперечив Гюнтер, — я триматимусь неподалік, і в разі потреби — гукай.

— Ага…

Вони спустились до собору, Аннет обійшла усипальню Франціска, благаючи святого допомогти їй, але той не зглянувся на її прохання, бо послушника не було ні тут, ані поблизу монастиря, й дівчині нічого не залишилось, як блукати по майдану, вже заповненому туристами.

Вона побачила послушника, коли вже зневірилась у зустрічі, — той чимчикував од монастирської брами просто до неї через площу. Аннет застигла: їй здалось, що послушник підійде й скаже щось страшне, та відразу відігнала ці думки. Напевно, його послав до неї Карл, отже, не треба хвилюватись.

Дівчина рушила назустріч, осміхаючись, та раптом помітила — послушник ішов, втупившись у бруківку, перебирав чотки й шепотів молитву.

Гукнула:

— Синьйоре, хвилинку, синьйоре! — Послушник, певно, не почув, а якщо й почув, то подумав, що кличуть когось іншого, бо й далі дріботів, не підводячи очей. Аннет згадала, що Карл розмовляв з ним французькою, й підвищила голос: — Mon frere!

Тепер послушник обернувся і, побачивши Аннет, рушив до неї одразу, та зупинився за два кроки. Зиркав раз у раз, і зовсім ще свіжі щоки його стали червоними.

— Мадемуазель щось хотіла запитати? — сором’язливо осміхнувся.

Вони ніяковіли одне перед одним, та Аннет опанувала себе й сказала:

— Хазяїн тратторії, — кивнула на вивіску, — каже, що ви можете влаштувати зустріч з отцем Людвігом.

— Він дуже високої думки про мене, — зашарівся юнак.

— Казали, ви такий гарний і розумний… Я ще вчора хотіла побачити вас, та не знайшла.

— Отець Людвіг поїхав і доручив мені одну справу…

У дівчини тенькнуло серце. Запитала швидко:

— Поїхав? З кимось чи сам?

Послушник відступив. Чи то взяла гору вроджена підозріливість, чи мав наказ тримати язик за зубами.

— Святий отець не мають звички… — почав, та дівчина, зрозумівши, що припустилась помилки, усміхнулась і перебила:

— Яке це має значення? Я просто хотіла знати, чи скоро він повернеться?

— Він повернувся ще вночі.

— То я можу сподіватись?..

— Навряд… Казав, що одразу по обіді… — послушник затнувся.