Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 34

— Ти що?.. Яка облава?..

На порозі другої кімнати з'явився Ангель. Стояв у розстебнутій піжамі, певно, все чув, бо дивився злякано.

— Швидше за мною, — сказав Мартін, — у нас ще в шанс…

— Що ти надумав?

— Одягайтеся — і вниз!

Полковнику не треба було повторювати: піжама полетіла просто на підлогу, застебнув лише два ґудзики на сорочці і потягнувся по брюки. Але чому Ангель стовбичить на порозі?

— Ви що, не чули? — сердито кинув пошепки. — Чорт, куди задівалися шкарпетки? — Нагнувся й витяг з-під ліжка. А Ангель лише знімає піжамну куртку. — Швидше, Франц, зараз тут буде поліція!..

Коли Грейт уже одягнувся, Ангель лише застібав ґудзики на сорочці. Потягнувся за піджаком, забувши про піжамні брюки. А Мартін нетерпляче переступав з ноги на ногу на порозі.

Полковник підштовхнув Ангеля — чорт з ними, з брюками, можна і в піжамних! — і Франц, схопивши саквояж, мовив:

— Я готовий…

Мартін зробив знак іти за ним. Навшпиньках проминули коридор, спустилися крутими сходами. Мартін відімкнув якісь двері, і вони потрапили в коридор, що вів із кухні до сміттєзбірника. Пробігли ним і зупинилися біля великих, оббитих залізом дверей. Поруч — вузьке, брудне, заґратоване вікно. Мартін визирнув і одразу заховався. Полковник також потягнувся до вікна, та слуга зробив застережливий жест.

— Там поліція!

— Якого ж чорта?.. — зло просичав полковник, та Мартін пояснив:

— Портьє увімкнув секретну сигналізацію і розбудив мене. Я встиг подзвонити хазяїну… Чекайте, ось і вони…

На вулиці зупинилася машина, на високих тонах почали лаятися. Мартін обережно визирнув у вікно.

— Дай боже… дай боже… — прошепотів, і полковник зрозумів, що слуга хвилюється.

Грейт сперся плечем на вогку холодну стіну. Спалах енергії, коли він за хвилину встиг одягнутися, минув, і полковник відчув якесь розслаблення, навіть по-зрадницьки трусилися коліна. Мабуть, тому, що не знав, яке лихо з ними зараз трапиться, і не міг впливати на хід подій. Намацав пістолет у кишені. Зрештою, можна спробувати прорватися.

— У тебе є ключ? — запитав у Мартіна, кивнувши на двері.

— Так.

— Скільки там поліцейських?

До полковника поверталася енергія: підійшов до вікна, витягуючи пістолет. Мартін зупинив його. За стіною знов почулися голоси, загарчав мотор, і машина почала розвертатися.

Мартін, присівши під вікном, де скло зовсім затягло павутинням, визирав, нігтем проколупавши маленьку дірочку. Заскрипіли. завіси важких залізних дверей. Мартін інстинктивно відсахнувся од вікна, та одразу знову прилип до своєї дірочки. Кілька секунд дивився, шепочучи щось про себе, потім випростався і обтер піт з чола.

— Ну, тепер усе гаразд…

Полковник став на його місце, визирнув. Побачив капот грузовика, а на тому боці вулиці — поліцейського.

— Що ти теревениш! — тицьнув пальцем у вікно. — Там…

— Спокійно! — обірвав його Мартін, і це було настільки неприродно для завжди стриманого і ввічливого слуги, що полковник остовпів. — Зараз я все поясню… Машину прислав хазяїн. Це — сміттярі, їх пропустила поліція, вони зараз зайдуть сюди, і ви натягнете їхні комбінезони…

— Ну, і що ж… — не зрозумів Ангель, та полковник лише відмахнувся від нього.

Мартін став біля дверей, відімкнув їх, обережно визирнув у щілину.

Сміттярі гуркотіли ящиками, і цей гуркіт увірвався в коридор якось по-діловому й підбадьорив усіх трьох. Полковник, не чекаючи нагадування, стягав з себе куртку. Побачивши, що Ангель отетеріло дивиться на нього, визвірився:

— А вам що, потрібне особливе запрошення?

Той тремтячими руками почав розстібати ґудзики. До коридора заскочив один із сміттярів. Глянув на полковника, наче приміряючись — був трохи нижчий за Грейта, та, зрештою, яке це мало значення? — скинув комбінезон і потягнувся за полковниковими брюками.

Грейт витяг із куртки бумажник, пірнув у комбінезон, на ходу застібаючись.

— Ну? — нетерпляче простягнув руку.

— Що? — не зрозумів сміттяр.

— Кепі…

Той зірвав з голови. Полковник зиркнув на Ангеля.

— Швидше… — вислизнув за двері.

Схопив велику урну з сміттям і потягнув до машини.

Другий сміттяр удав, що допомагає йому.

— Ключ в автомобілі, — шепнув. — Хазяїн чекатиме на проспекті… третій квартал…

Грейт, не відповідаючи, вирвав у нього урну, і сміттяр зник за дверима. Поліцейський, здалося, глянув на полковника пронизливо, та Грейт, не поспішаючи, висипав сміття в машину, повільно повернувся до поліцейського спиною й попрямував назад.

Ангеля ще не було в сміттєзбірнику, і Грейт вилаяв його, у думці останніми словами. Залишалося ще три урни — він підняв одну й поніс на витягнутих руках, не відчуваючи ваги, бо боявся забруднитися. Але вчасно згадав, що справжній сміттяр ніколи не нестиме так — він уже призвичаївся і до смороду, і до бруду, це для нього — робота, а на роботі слід економити сили. Перехопив урну спритніше, приловчився й висипав сміття одним рухом. Стукнув навіть по дну урни й потяг її недбало, тримаючи лише за одну ручку.

Ангель чекав на нього, затиснувши під пахвою саквояж. Полковник розлютився:

— Ви що!.. Не розумієте?.. — вихопив саквояж, поклав до урни, присипав сміттям. — Тягніть ту, — вказав на ще одну урну, — висипайте і одразу до кабіни… Я сам відтарабаню урни назад…

Та Ангель виявив витримку. Поки Грейт тягав назад урни, Франц утрамбовував сміття, правда, намагаючись триматися до поліцейського спиною. То нічого, що той стовбичить метрів за п'ятнадцять і навряд чи може розпізнати його — береженого й бог береже…

Полковник ішов із сміттєзбірника повільно, хоча хотілося бігти. Обійшов машину ззаду і сів за кермо. Лише тепер відчув себе впевненіше, а то ходив, як під дулом пістолета.

Ангель став на підніжку… Збагнув, що машина пройде мало не впритул до поліцейського — стоячи на підніжці, можна було повернутися до нього спиною. Крім того, бачив, що так роблять сміттярі: їм нема коли розсиджуватись — до наступного будинку два кроки…

Машина, зробивши крутий поворот, виїхала на вулицю. Поліцейський лише глянув на неї, відступив, пропускаючи. Полковник увімкнув пряму швидкість, натиснув на акселератор. Зараз поворот — і все!

В останній момент Ангель озирнувся й побачив: поліцейський біжить слідом за ними, витягаючи пістолет і щось викрикуючи…

Коли сміттярі почали лаятися, мовляв, у поліції свої справи, а, в них — свої, сержант викликав шефа. Той розпорядився:

— Нехай працюють. Тільки подивіться, щоб був порядок…

Поліцейський, який стояв біля сміттєзбірника, зрозумів цю вказівку правильно: двоє сміттярів під'їхали, двоє й поїдуть. Він байдуже спостерігав, як тягають урни. Перед цим зазирнув у сміттєзбірник — там нікого не було — і перейшов на той бік вулиці. Від машини та урн смерділо. Крім того, не все одно, де стояти: він не випустить з будинку нікого — тільки цих двох, у комбінезонах.

Поліцейський добре бачив, як сміттярі відтягли останні урни. Один сів за кермо, другий став на підніжку нехай їдуть спокійно. Машина пройшла повз нього мало не впритул, він сковзнув поглядом по спині сміттяра, по його ногах і раптом побачив, що той якось дивно взутий: у м'які кімнатні пантофлі.

Поліцейський збагнув — тут щось не гаразд. Закричав:

— Стій!

Але машина рвонула вперед і вже завертала за ріг. Висмикнув пістолет і встиг вистрілити по шинах, та не влучив.

Сержант вискочив з вестибюля.

— Ти стріляв?

— Сміттярі!.. — тільки й вимовив поліцейський. — Треба наздогнати!..

Він кинувся до сміттєзбірника, зазирнув за урни — нікого. Вдарив плечем об двері, які вели до приміщення, — замкнуті. Вискочив на вулицю й побачив, що сержант уже сідає в автомобіль.

… Бонне, почувши постріл, підбіг до вікна. Номер, в якому він знаходився, був на другому поверсі, і, побачивши, що сержант біжить до поліцейського «паккарда», комісар відчинив вікно, перекинув тіло через підвіконня і стрибнув. Підошви ніг припекло, та біль одразу відпустив, Бонне перебіг вулицю і кинувся на заднє сидіння «паккарда», що загальмував біля нього. За ним, неввічливо відштовхнувши комісара, ввалився поліцейський, який зчинив тривогу.