Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 23

У залі схвально загули: певно, генерал Лехенберг мав неабияку популярність.

— Поки не почалася лекція, — зауважив Бонне, — нам слід перебратись до ресторану. Ангель — ділова людина, і спогади ветеранів навряд чи цікавитимуть його.

Вони пройшли до бару, супроводжувані несхвальним поглядом фон Рунке. Чомусь Дубровському захотілось озирнутися і показати оберегові язика, знадобилося зусилля волі, щоб подолати в собі це хлоп'яцтво. Сергій розумів, що воно йде від зверхності до цього обскубаного військового півня, та ніяк не міг позбутися цієї зневаги, хоч і усвідомлював, які небезпечні Рунке і подібні до нього. Мабуть, це збіговисько викликало такі самі асоціації в Бонне, бо комісар знизав плечима і пробуркотів невдоволено:

— Пахне мертвечиною… Вони нагадують мені привидів, що встали з трун. Трупи…

Комісар ледь розминувся у вузькому коридорі з товстим, мало не квадратним чоловіком, який ніс поперед себе величезне холодцювате черево. Бонне озирнувся на нього. Мовив зневажливо:

— І цей був роммелівським офіцером?..

— Одні щиро вірять, що колишні нацисти стали цяцями, — заперечив Дубровський, — а іншим вигідно, щоб вірили в це. Відома байка про вовка в овечій шкурі. Отой черевань — страшніший за вовка.

— Пусте… — відмахнувся Бонне.

Сергій несподівано для самого себе мовив різко:

— Отак ви махали руками, коли Гітлер ішов до клади. А отямились, коли він уже був у Парижі. До речі, саме таке черево мав Герінг…

— Можливо, ви маєте рацію, — погодився Бонне без ентузіазму, — мені самому доводилося брати на мушку таких, але з часом усе забувається. І слава богу, бо інакше все життя наше перетворилося б на суцільне пекло. Уявіть собі: ви кожного ранку прокидаєтесь з думкою про концтабір… Кожного ранку…

— Ну, навіщо ж перебільшувати, — зупинив його Сергій. — Хоча, — додав, — згадки про табір викликаюсь у мене лють, а доброї порції люті нікому з нас не завадило б…

Вони зайшли до ресторанного залу — довгого і темнуватого. Бонне згадав, що коридор вів униз, і зрозумів, що це підвальне чи напівпідвальне приміщення.

В залі сиділи лише поодинокі відвідувачі, до Бонне, який ішов попереду, метнувся кельнер, щоб провести, та комісар зупинив його ледь помітним рухом і попрямував до столика біля входу. Дві дівчини, що сиділи поруч, розуміюче перезирнулись, одна підвелась і хотіла зайняти вільний стілець поруч із комісаром, але той зупинив її:

— Якщо ти знадобишся мені, як тебе?.. Ірен? Чудово, моя пуп'яночка, я покличу тебе.

Дівчина гмикнула невдоволено, та відійшла.

— Гарне бісеня, — зітхнув агент, — і недешево коштує.

— Звідки у ветеранів гроші? — засумнівався Бонне.

— Ого! — вигукнув агент, і заздрість, злість і одночасно поштивість почулися в цьому вигуку. — Вони власники магазинів і фабрик, і дай боже вам мати стільки всього! Вони рвуть, де тільки можуть. У клятих бошей мертва хватка…

— Але ж ваше прізвище Лаутербахер?

— Так, мій батько був німцем. Але він кинув нас ї зробив все, щоб я ненавидів не лише його…

Оркестр заграв щось веселе, і Дубровський пішов танцювати з Ірен — мав проминути весь зал, щоб роздивитися усіх відвідувачів. Коли повернувся, Бонне по його обличчю зрозумів: Ангеля у «Сфінксі» нема. Та. це не засмутило комісара.

— Було б дивно, коли б ми одразу натрапили на нього, — підбадьорив Сергія, — але тут пахне ним. Гадаю, що сьогоднішній вечір не мине марно.

Оркестранти пішли відпочити, і в залі встановилася тиша — та відносна тиша, яка вражає одразу після того, як замовкне джаз і яка складається з неясного гомону і рипіння стільців. Лише потім починаєш розуміти, що нема ніякої тиші — до тебе долинають уривки розмов з сусідніх столиків, брязкіт посуду, п'яний сміх — звичайний ресторанний галас, який, здається, розчиняється в сивій імлі сигаретного диму, що зависає над столиками.

Бонне маленькими ковточками сьорбав вино і виловлював уривки розмов.

Навскіс від них інтелігентного вигляду чоловік з блідим обличчям, до якого ніби було приліплено акуратно підстрижену чорну борідку, доводив своєму сусідові, весь час помахуючи перед його носом пальцем:

— Я не можу бути спокійним, поки світові загрожує єврейська експансія, і ви повинні зрозуміти мене, мій дорогий друже. Світ збожеволів — його слід вилікувати або зруйнувати… Так, світ безнадійно хворий, якщо захоплюється мазнею цього проклятого єврея Пікассо! У нас не дотяглись руки до нього, та, пом'янете моє слово, Америка, яка дала їм притулок, колись плакатиме кривавими сльозами…

— Трохи прямолінійно… — заперечив його сусіда. — Ми дещо поспішили під час війни і прогадали на цьому. Світове єврейство піднялось проти нас, а варто було почекати — після перемоги крематорії переробляли б значно більше, і можна було б систематично збільшувати «їхні пропускні, так би мовити, можливості…

Бонне покрутив головою.

— Здається, ви маєте рацію, — нахилився до Дубровського, — і під цими цивільними піджаками…

Сергій процідив крізь зуби:

— Ніколи не уявляв себе в ролі ката, але якщо б мені зараз автомат…

— Ми з вами в такому віці, що, мабуть доведеться ще братися за зброю, — сумно погодився комісар. Відсьорбнув вина і додав зовсім іншим тоном: — Ви залишайтесь тут, а я спробую поблукати по цьому шалману, ближче до мас… Так, здається, пишуть у вас в газетах?

— До широких нацистських мас, — засміявся Дубровський.

— Так, — погодився Бонне, — тут, куди не плюнь, колишній есесівець чи ще якийсь покидьок.

Комісар рушив попід стіною до дверей, що вели в туалет. Вимив руки, з задоволенням обтерши їх свіжим, сухим, навіть теплуватим рушником. Роздивився і вже хотів вертатися, та раптом побачив напівпричинені двері. Якийсь біс підштовхнув його — прослизнув у них.

Вузький коридор з цементною підлогою відразу повертав праворуч. За поворотом — сходи, що вели вгору, потім знову коридор — вузький, Бонне не зміг би витягти на всю широчінь руки. Кілька лампочок, які майже не давали світла, і знову прочинені двері. Комісар постояв перед ними, прислухаючись, і, не почувши жодного звуку, прослизнув боком у вузький отвір.

За дверима було темно, Бонне постояв, поки призвичаїлись очі. Певно, тут був хол другого поверху: мало не на всю підлогу килим, кілька фотелів, вузькі зашторені вікна. З холу вели сходи кудись угору, праворуч ледь вимальовувались у темряві двері. Комісар обережно посмикав — замкнуті. Вирішив піднятися сходами і вже попрямував до них, коли раптом якийсь звук привернув його увагу. Бонне зупинився лише на мить, прислухаючись: так, сумніву не було — кроки в коридорі, яким він потрапив сюди. На секунду комісар завагався: можна було прикинутись п'яним — мовляв, потрапив сюди випадково, — та відразу зрозумів безглуздість такої витівки. Його проведуть до ресторанного залу і ввічливо викинуть із «Сфінкса» — на їхній місії одразу можна поставити крапку.

Метнувся до сходів, та зупинився напівдорозі: куди ведуть вони? А кроки наближалися, і вже можна було почути голоси…

Бонне став за штору, намагаючись втиснутись у віконний отвір. Від пилу запершило в горлі і ледь не чхнув, та пересилив себе і не без іронічної посмішки подумав про вельми корисний звичай прикрашати кімнати шторами.

Скільки таємниць, починаючи від сивої рицарської давнини і кінчаючи модерною сучасністю, допомогли розгадати штори, скільки трагедій розігралось за ними! Бонне згадав, як кидається зі шпагою на штору Гамлет, проколюючи підступного Полонія, і на всяк випадок намацав пістолет у внутрішній кишені піджака. Двері відчинилися, і хтось наказав голосно:

— Увімкніть світло, Фріц!

Голос здався комісарові знайомим, йому знадобилося лише секунда чи дві, щоб пригадати: хазяїн «Сфінкса» Шаттіх.

Клацнув вимикач — Бонне перестав дихати: відчував, ті двоє чи троє стоять зовсім поруч, можливо, можуть дотягтися до нього рукою, зараз відсмикнусь штору і схоплять його за комір… Та зарипіли двері, які він щойно обмацував…

— Оцей чек, — долинув хазяйський бас уже здалеку, — ви передасте відомій вам особі. Остаточний розрахунок за тих дівчаток.