Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 12

І майор зиркнув на годинник, хоч і без цього знав точний час, просто для того, щоб підкреслити: справді мають зважати на кожну секунду, й мовив, поклавши юнакові руку на плече:

— Добре… Але маємо лише п’ять хвилин, — зумисне наполовину зменшив уже відведений для обіду час. Обвів поглядом чоловіків, що оточили їх, і, не побачивши схожого на обіцяного йому юнаком фельдшера, запитав: — Може, покликати фельдшера сюди? Він не прийшов?

Юнак кивнув головою на червоні черепичні дахи, що видніли з-за дерев:

— Я ж казав, гер Функель чекає на нас. А він — людина дуже акуратна, — мовив з радістю, наче справді зустріч із звичайним фельдшером віщувала мало не щастя. Замахав руками до жінки в червоній хустці: — Мамо, — покликав, — ідіть швидше, бо люди зовсім не мають часу!

Певно, його почули всі, бо дівчата відпустили Віктора й відступили від “віліса”, шофер ще остаточно не отямився, стояв, розчервонілий і без пілотки, розгублено крутив головою, і непевна посмішка кривила йому губи.

Зрештою, Віктора можна було зрозуміти: либонь, уперше в житті потрапив до такого дівочого юрмовиська — нехай не всі красуні, та й одягнуті не вишукано, але хто в двадцять років, з яких понад два нічого не бачив, крім автомобільного бублика та неусміхненого Толкунова, не розгубиться і зможе знайти справжню красуню серед десятків молодих, веселих, радісних, ще не займаних — всі вродливі, бажані, ніжні, солодкі і як можна визначити, яка найбільше припала до душі?

Певно, найсміливіша, і справді, чорнява, тонка, з гострими живими очима й високими грудьми, що випиналися з-під церованої трикотажної кофтини, — схопила його за руку, навіть притулилася, немов заволоділа ним, і попровадила до барака.

Бобрьонок усміхнувся, подумавши, що, можливо, дійшла черга й до Віктора. Рішуча дівчина сподобалася майорові, з усього видно, має характер, он як дівчата розступаються перед нею. Проте одразу забув про темнооку дівчину: побачив, як Толкунов розмахує руками, недвозначно показуючи, що час рушати. Майор зробив знак, аби капітан з Мохнюком поспішили до барака, повернувся, щоб не бачити заперечливих жестів, і попрямував за Михайлом до дверей, в яких уже стояла жінка в червоній хустині.

Їх запросили до довгого столу, заставленого глиняними, грубо обпаленими мисками, — посередині парувала повна каструля розвареної картоплі, а поруч красувався добре підсмажений гусак. Офіцерів пропустили до столу, Мишкова мати почала розрізати гусака гострим кухонним ножем, Мишко відсунув лавку з неструганих дощок, але Бобрьонок, владно зиркнувши на нього, відмовився сісти, нагадуючи, що справді не мають часу і мусять лише віддати належне гостинності присутніх. Він узяв з тарілки запропонований господинею шматок гусятини, жував, скоса дивлячись на дівчат, що юрмилися в дверях, — до барака не заходили, збагнувши, що зараз справді не до застілля. Лише чорноока Вікторова красуня прослизнула до столу й встигла вибрати хлопцеві гусяче стегно, проте той зовсім забув про їжу, тільки дивився на неї розгубленими очима, мабуть, нарешті усвідомив, що на світі не існує вродливішої, і вона чомусь потрапила до цього богом забутого німецького хутора.

Бобрьонок подумав: либонь, доля не така вже й милостива до людей, — певно, ця випадкова зустріч так і залишиться випадковою і скороминущою, уже завтра вони будуть далеко від Штокдорфа й ніколи не повернуться сюди, до того ж чорноокій дівчині треба діставатися кудись далеко на Україну чи в Білорусію, звідки загнали її до цього холодного й непривітного барака, — далекий і важкий шлях, сповнений зустрічей і пригод, навряд чи така красуня запам’ятає шофера в пожмаканій пілотці…

Але Віктор був явно іншої думки, дивився на дівчину сяючими очима й зовсім забув про гусяче стегно. Бобрьонок подумав, що дай боже йому помилитися, згадав Галю і сина, якого вони назвали Антоном, але згадав лише на секунду чи навіть менше, бо вже мусили їхати й надолужувати згаяний час.

Мишкова мати простягнула йому повну тарілку паруючої картоплі з засмаженою цибулею, картопля пахла так принадно й була, певно, не менш смачною, ніж гусятина, та майор рішуче відмовився і натягнув кашкета. Для всіх це було сигналом, навіть для Віктора, але примудрився все ж трохи затриматися, зрештою, мав пропустити вперед офіцерів, правда, не завжди дотримувався цього і біг наперед заводити машину, однак сьогодні все ж зумів виграти кілька коротких секунд, либонь, найкоротших у його житті.

А Бобрьонок ішов попереду, тиснув руки чоловікам, не розуміючи їхніх слів, та відчуваючи приязнь, пестив дівочі щоки та плечі, але бачив тільки “віліс” і думав уже зовсім про інше. Пропустив Толкунова й Мохнюка на заднє сидіння, повагався трохи й вмостився поруч них, звільнивши місце біля Віктора для Мишка, той зупинився вражений і розгублений, але майор владно поплескав по обшарпаній обшивці, не запрошуючи, а наказуючи сідати, і хлопець виконав наказ. Але сів незручно, на краєчок, Бобрьонок невдоволено озирнувся, шукаючи Віктора, — звик, що тон уже мав би рвонути машину, але сьогодні для чогось поправляє приторочену позаду каністру з бензином, не спускаючи погляду з чорноокої. Бобрьонок побачив, як дівчина перегнулась до нього й прошепотіла щось на вухо. Майор роздратовано гмикнув: ще півгодини тому цього б вистачило, аби Віктор забув про все, та зараз він тільки осудливо зиркнув на майора й сказав щось дівчині. Та просяяла обличчям, нараз цмокнула хлопця в щоку, і майор, який вже хотів облаяти Віктора, лише відвернувся. Проте через секунду Віктор уже стрибнув у машину, “віліс” рвонув, і Толкунов пробуркотів щось несхвальне про молодих закоханих козлів. Певно, Вікторові не дуже сподобалося це слово, бо озирнувся і гнівно блиснув очима на капітана. З ним це трапилось уперше, і Бобрьонок подумав, як усе ж впливає любов на людей і якими може зробити відчайдухами. І ще подумав, як глибоко помиляються ті, хто заперечує кохання з першого погляду. Та що кохання, ціла драма відбулася протягом кількох хвилин: знайомство, кохання, хоч і блискавичне, а може, найглибше, яке тільки буває у житті, і тут же розлука й надія на щось світле, неминуще, можливо, перше усвідомлення справжнього щастя.

А потім вирішив: людське щастя не існує без кохання, а любов завжди підносить і перетворює людину.

Забрукована дорога вискочила до місточка через рівчак, і відразу за ним почалося село. Будинки не тулилися один До одного, як це часто буває в німецьких селах, а перемежовувалися яблуневими садами, чистими й доглянутими, за низькими дротяними парканами.

Мишко вказав на третій котедж праворуч, добротний, з мансардою, високим гайком, широкими світлими вікнами й клумбою тюльпанів між ганком і хвірткою. “Віліс” зупинився, і відразу з-за дому вийшов чоловік у комбінезоні — тримав у правиці секатор, а лівий рукав сорочки був акуратно заколотий у лікті. Чоловік стояв і мовчки дивився, як Мишко відчиняє хвіртку і як прямують до його садиби офіцери з зірками на польових погонах. Нічим не виказав свого ставлення до них — ні доброзичливості, ні страху, навіть збентеження чи хвилювання, обличчя його застигло, наче побачив сусіда, що давно вже встиг набриднути йому.

Офіцери зупинилися за кілька кроків від Функеля, і вперед виступив Мохнюк. Мовив, змірявши фельдшера уважним поглядом:

— Нас привіз сюди оцей хлопець, — кивнув на Мишка, — він сказав, що ви зможете допомогти нам.

Фельдшер клацнув секатором, і це було єдине, чим виказав своє хвилювання. Одповів по невеличкій паузі:

— Не знаю… Що вам потрібно?

— Ви давно мешкаєте в Штокдорфі? — ухилився від прямого запитання Мохнюк — на всяк випадок вирішив трохи промацати фельдшера.

— Можна сказати — все життя.

— Де втратили руку?

— Не хвилюйтеся: проти вас не воював. Нещасний випадок… — Вперше ледь помітна іронічна посмішка майнула на його обличчі.

— Мусите знати в Штокдорфі останню кішку…

— Атож.

— Чи є зараз у селі чужі люди?

— Так.

— Хто?

— Гадаю, військові.

— Коли з’явилися?