Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 6

“Ну й нах-хаба, — аж замилувався Перовським Хаблак. — Ну й гад повзучий!”

— А дублянки? — запитав удавано невинно.

— Мода! — твердо одповів Перовський. — Важко й незручно, та мода. Ось і дістав, знайомий в мене директор універмагу, сам розумієш, у торгівлі без знайомих не можна, ось в тебе в міліції, мабуть..

— У міліції дублянки не продають, — безжурно реготнув Хаблак, — і бухарські килими…

— Це точно, — ствердив Перовський, — дублянку й мені тепер важко дістати. Але якщо хочеш, — очі в нього звузилися, — тобі дістану. Чи твоїй дружині. За державну ціну, а це не так уже й дорого.

“Ось ми й дожили до того, що нам запропонували замаскованого хабара”, — подумав Хаблак.

— Ні, — одповів, — не треба, ще випадково вкрадуть, шкода буде…

— Оце врізав, — зареготав Перовський, — щоб нашу рідну міліцію пограбували! Пістолети ж вам дають?

— Зброя — не іграшка, Володимире Йосиповичу.

— І дають вам її не для пустощів, а щоб нас, радянських людей, захищали.

— Краще не скажеш.

— І прийшов ти до мене, майоре, не для пустопорожніх розмов, я так розумію.

— Звичайно, треба дещо дізнатися від вас та Харитини Никанорівни.

— Хіврі нема, поїхала до матері в Мелітополь.

— Шкода.

— Не шкодуй, майоре, вона тобі такого намеле, слухати гидко. Старлею весь протокол зіпсувала.

— З протоколом ще будуть ускладнення, це ж біс його зна що: ми шукаємо норкову шубу, а вона, виявляється, штучна. Хто за це відповідатиме?

— Хівря є Хівря… — Очі в Перовського хитро блиснули. — Що з неї візьмеш?

— Добре, з цим ми ще розберемось. А зараз прошу вас, Володимире Йосиповичу, пригадайте: хто із знайомих знав про ваш від’їзд?

— Для чого тобі?

— Щоб скоріше спіймати злодія.

— Кинь, зі мною можеш не темнити.

— Я — офіційна особа, товаришу Перовський, і темнити, як ви кажете, не маю права.

— Отже, вважаєш — хтось із знайомих?

— Важко сказати, однак квартиру вашу обікрали із знанням справи й непоспішливо. Наче хазяйнували в ній.

— Нікого із своїх знайомих не підозрюю, — твердо відповів Перовський. — Запиши це до протоколу чи ще кудись. До офіційного паперу тобто.

— Звичайно, зробимо. Але ж ви не відповіли на моє запитання.

— Прошу. — Перовський почав, дивлячись на Хаблака немигаючими очима: — Про мій від’їзд знали лише працівники магазину та госпторгу. Все.

— І ніхто більше?

— Так, і ніхто більше.

— А Харитина Никанорівна не казала нікому?

— Не казала. — Він явно не хотів, щоб міліція розшукала злочинців, і відверто знущався з Хаблака.

— Не може бути, щоб отак нікому не казали про від’їзд, — зробив останню спробу майор.

Перовський хитро примружив око.

— Усе на цьому світі можливе, майоре, і ти знаєш це краще за мене. Ще є запитання?

— Нема.

— То вибач, зараз футбол. — Він увімкнув кольоровий телевізор і демонстративно відвернувся від Хаблака.

Майор стримав свої емоції і заховав до теки папір, на якому записував відповіді Перовського. З цим пройдисвітом усе було ясно. Вже змирився з крадіжкою, точніше, не змирився, а, реально зваживши всі “за” і “проти”, дійшов висновку: йому буде гірше, якщо міліція знайде вкрадене. Підуть розмови й неминуче виникнуть запитання: на які гроші придбані норкова шуба, кришталева люстра, килими та інші цінності? Скандалу не минути, а скандал для нього — смерть. Розслідування, зняття з роботи… Якщо ж усе минеться, будуть і нові килими, може, навіть кращі за вкрадені, й шуба, й багато чого іншого.

“Але ж, — злостиво подумав Хаблак, — не минеться, злодія спіймаємо й речі знайдемо”.

Уявив, як лютував Перовський, коли дізнався, що Харитина Никанорівна чесно перерахувала Затуливітрові все, що злодій виніс із квартири. Як лаяв дружину…

Так, не пофортунило вам, малошановний. Та й хто знав, що все так складеться: Харитина Никанорівна повернулася з Молдавії, де відпочивали, просто до Києва, а Володимир Йосипович заїхав до Тернополя, певно, влаштовував якісь справи. Два фатальних дні в його біографії…

Хаблак оглянув обклеєну фінськими шпалерами кімнату Перовського. Згадав, як вони з Мариною самі клеїли шпалери в щойно одержаній квартирі. Звичайно, фінські шпалери кращі за куплені Мариною, а вона їх дістала, можливо, навіть у магазині Перовського. Бо цей сучий син у бруднуватій майці продає дефіцитні шпалери з-під прилавка — потім вони перетворюються на норкові шуби, килими та автомобілі, кольоровий телевізор, по якому зараз Перовський почне дивитися матч київських динамівців. Хаблак і сам із задоволенням подивився б гру, але мусив ще побувати в професора Зими. Одразу занетерпеливився: коли все пройде гладко, встигне ще побачити другий тайм.

Майор вийшов на сходи й зітхнув з полегшенням, коли за спиною клацнули нікельовані кустарні замки на дверях квартири Перовського.

Професор Мирон Захарович Зима мав зовсім не професорський вигляд. Хаблак уявляв його високим, з борідкою, у розкішній домашній куртці, а сидів перед ним низенький чоловік з великою лисою головою й подзьобаним віспою обличчям, у білій лляній сорочці з закачаними рукавами й старих штанях. Дружина його, певне, була на голову вищою за професора, ще молодилася, незважаючи на свої сорок з гаком, густо підмальовувала повіки й носила модні вельветові джинси, якими затягувала свої не зовсім уже стрункі форми.

Кімната, де вони сиділи, нагадувала скоріше бібліотеку: стіни суціль заставлені книжковими шафами, книжки та журнали лежали на великому письмовому й маленькому журнальному столах, навіть на дивані. У кімнаті не було нічого, крім книжок та розставлених усюди глиняних чортів. Свічники з чортами, попільнички, просто керамічні чорти, які сміялися, грали на гітарах та гармошках, кривлялися, загрожували, проте зовсім нікого не лякали, а викликали добру усмішку. Це були свої домашні й симпатичні чорти.

Професор палив сигарету з фільтром і скидав попіл просто в широко роззявлений рот одного з чортів.

Спершу Мирон Захарович видався Хаблакові дещо зарозумілим і сухим, прийняв він майора стримано, ввічливо відповідав на запитання, не дозволив собі жодного разу посміхнутися, але всю стриманість його зняло як рукою, коли до кімнати зайшла дружина. Вона присіла на бильце професорового крісла, притулившись до плеча чоловіка стегном, туго обтягнутим вельветом.

Мирон Захарович відразу якось посвітлішав, погладив жінчину руку й пояснив:

— Це, Сашуню, майор з міліції. Він обіцяє шукати наші речі. Товариш, вибачте, я забув…

— Сергій Антонович Хаблак.

— Отож, товариш Хаблак. Він цікавиться, хто міг знати про нашу подорож до Грузії.

Жінка забрала в Мирона Захаровича сигарету, затягнулася двічі й знову встромила її професорові в рот.

— Всі знали, — мовила безапеляційно. — Хіба це таємниця, любий?

— Звичайно, ніяка не таємниця, але інспектора цікавить, так би мовити, вузьке коло осіб, через яких злодії могли б дізнатися про наш від’їзд.

— А-а… — протягнула розуміюче. — Але ж ми не знаємось з поганими людьми.

— Так, — за всіх наших знайомих я можу поручитися, — ствердив професор.

— Перед від’їздом ми влаштовували прийом… — почала нерішуче жінка.

Мирон Захарович ледь помітно поморщився й невдоволено тицьнув чорта просто в ніс розпеченим кінчиком сигарети.

— Ну, який же прийом, Сашуню, — втрутився, — невеличка вечірка.

— Нехай буде так, — швидко погодилась жінка, зиркнувши на чоловіка згори вниз дещо поблажливо, — ну, були в нас мої подруги, колеги чоловіка. Всього осіб тридцять. У нас уже традиція — збираємося перед відпусткою. Постійне коло знайомих, звичайно, хто не хворий чи у від’їзді.

Хаблак нахилив голову.

— І такі вечірки ви влаштовуєте щорічно?

— Так, я ж кажу: традиція.

— Чи не могли б ви скласти список осіб, які були запрошені?

— Ні, — категорично заперечив професор, — ні в якому разі. У нас бувають тільки поважні й чесні люди, я їм повністю довіряю й не маю права допустити, щоб хоч тінь підозри впала на них.