Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 4

Звичайно, Хаблакові сподобалось те, що Аделаїда Яківна зарахувала його до інтелігентного товариства, хоча й дурнувате запитання мало не зірвалося з вуст: як узгодити її духовні запити з одруженням зі звичайним шевцем, нехай і зветься він по-сучасному майстром цеху?

Однак жінка не стала чекати дурних запитань і сама пояснила: була колись молодою і недосвідченою, а швець скористався з цього, заморочив голову бідній студентці, та й як не заморочити? Швець нині мало не м’ясник, а вийти за м’ясника мріє кожна. Правда, Остап Валентинович розуміє своє місце й не пнеться куди не слід (тут вона зробила марну спробу прикрити коліна, від чого стегно оголилося ще більше), коло знайомих підбирає вона сама, і майор може запросто, будь-коли відвідувати їхній скромний притулок.

Аделаїда Яківна обвела поглядом кімнату, наче хотіла, аби майор і сам переконався в справедливості її слів, однак Хаблак, певно, повівся зовсім не інтелігентно, бо замість вдячного прийняття запрошення підійшов до неймовірно розкішної імпортної “стінки” й запитав, як вона зветься.

Власне, хід розслідування аж ніяк не передбачав такого запитання, та Аделаїда Яківна зовсім не здивувалася і пояснила, що “стінка” югославського виробництва й називається “Рустик”. Що таке “Рустик”, Хаблак не знав, але не виказав свого невігластва. Його дружина також давно мріяла саме про таку “стінку” — коричневі шафи й різні секції з баром і буфетом, заскленим жовтим візерунковим склом. Проте Аделаїда Яківна зрозуміла майорову цікавість по-своєму: трохи затнувшись, пояснила, що меблі придбані на гроші, які залишила їй у спадок бабуся. Бідна стара, померла позаторік а невдовзі перед цим продала будинок, ось і їй з Остапом Валентиновичем посміхнулося щастя: зуміли обставити квартиру й навіть придбати автомобіль…

І раптом треба ж таке: кляті злодії!

Хаблак уже знав, що Аделаїда Яківна після закінчення інституту жодного дня не працювала, хоча дітей у неї не було, а майстер взуттєвого ательє офіційно заробляв не так уже й багато. Але уточнювати, на які саме кошти існувала родина Капштиків, не входило зараз у коло його обов’язків. Догадувався, точніше, був певен, що Остап Валентинович належить до малошановної корпорації звичайнісіньких шахраїв.

Либонь, Аделаїда Яківна збагнула, про що саме подумав майор, бо обличчя її на мить стало злим і гострим, проте одразу опанувала себе й мовила виклично:

— Слава богу, хоч меблів не винесли. А могли б… Це ж треба: серед білого дня, на очах у громадськості…

Хаблак подумав, що серед білого дня й саме на очах у громадськості чоловік Аделаїди Яківни безкарно он уже який рік влаштовує свої темні справи, та сперечатися йому не випадало, й вирішив відбутися жартом:

— А звідки знаєте, що серед білого дня? Злодії здебільшого вночі працюють…

— Яке це має значення! — махнула рукою Аделаїда Яків-на й ліниво підвелася. Вона була висока й струнка для своїх тридцяти з гаком років, вродлива, трохи схожа на циганку — очі чорні й ніс з горбинкою, знала це й вміла підкреслити свою вроду, так би мовити, облямувати її: носила довгі сережки-перлини на золотих ланцюжках і високо зачісувала волосся. Сиділа вдома й наче не збиралася нікуди, а очі підвезені й вії нафарбовані. Така собі зразково-показова дружина, яка у всеозброєнні зустрічає втомленого й заклопотаного добуванням хліба насущного чоловіка, готова віддячити за ці клопоти, заспокоїти й приголубити…

Раптом Хаблак піймав себе на думці: не лише чоловіка… Он як посміхається — хтиво й визивно…

Майор нараз відчув, що й ця посмішка, й блиск очей Аделаїди Яківни не байдужі йому. Зрештою, це було цілком закономірно: рідко який чоловік не піддався б чарам такої звабливої жінки. Та одразу осмикнув себе й навіть подивувався з цієї своєї миттєвої слабкості. Жінки типу Аделаїди Яківни давно вже перестали бути для Хаблака загадкою, бачив їх наскрізь…

Видно, Аделаїда Яківна помітила майорову нерішучість, бо потягнулася до нього й посміхнулася ще спокусливіше. Проте, наштовхнувшись на відверту байдужість, відступила з честю:

— Хочете кави? — запитала, наче й не відбулася між ними ця зовні непомітна й швидкоплинна сутичка.

— Не клопочіться.

— Який клопіт: поставити кавник на плиту… — Аделаїда Яківна зникла на кухні, і скоро в квартирі неймовірно смачно запахло кавою.

Хаблак проковтнув слину — каву завжди полюбляв, а, судячи з усього, тут готували її із знанням справи.

Аделаїда Яківна принесла собі маленьку чашечку, а Хаблакові досить велику. Майор поклав лише одну грудку цукру і, не чекаючи, поки розчиниться, ковтнув, відчувши приємну гіркоту на губах. Мовив:

— Ви жінка… — хотів сказати “розумна”, але інше слово зірвалося з язика, Хаблак на мить пошкодував, що не втримався, проте лише на мить, зрештою, сказане слово точніше визначало характер жінки, — досвідчена, я збагнув це одразу, і, сподіваюсь, ми знайдемо спільну мову.

Аделаїда Яківна зрозуміла негативний підтекст мовленого й відплатила Хаблакові тою ж монетою:

— Я також сподівалася на це, — вколола, — однак ще не втратила надії.

— Усі ми сподіваємось на щось… — примирливо відповів Хаблак. — Ось і я сподіваюсь впіймати злодіїв, та потребую вашої допомоги.

— Ну, все, що залежить від мене… — округлила очі жінка. — Вони залишили нас голими й босими!

— Що-що, а босою вам ходити недовго.

— Мій Остап Валентинович такий тюхтій… — махнула безнадійно рукою.

У душі Хаблак категорично не погодився з Аделаїдою Яківною, та заперечувати не став.

— Не буду критися, — мовив, відсьорбнувши кави, — у вас на квартирі побував досвідчений злодій.

— Звичайно, відімкнути такі замки, не пошкодивши, — вигукнула.

— Хто знав про ваш від’їзд на курорт? — прямо запитав Хаблак.

— Тобто кого ми підозрюємо? — ні на мить не завагалася Аделаїда Яківна. — Хочете сказати, що хтось навів на нас злодія?

— У мене складається таке враження. Аделаїда Яківна замислилася.

— Сусіди… — почала закладати пальці. — У квартирі навпроти мешкають люди, з якими ми ледь вітаємось. Звідки їм знати про наш від’їзд? Ліворуч — Берта Самійлівна з дочкою. Берта знає все, та й ми просили її наглядати за квартирою. Але Берта виключається. Зовсім і категорично. У сто сімнадцятій квартирі — відставний полковник з Дружиною. Також виключається, а більш ніхто в домі… — Вона затнулася, зробила великі очі й навіть сплеснула долонями. — Водопровідник! — вигукнула. — Цей ханига заходив до нас напередодні від’їзду, і я сама сказала йому про відпустку. Просила добре відремонтувати крани, завжди вони течуть, і не дай боже, аби щось сталося, коли нас не буде… Так, він! — додала ствердно. — Ще подивився на мене, я точно пригадую, якось підозріло й запитав, куди їдемо. А мені чого критися?..

— Прізвище слюсаря? — швидко запитав Хаблак.

— А хто ж його зна? Дядя Вася. Та й всі вони — дяді Петі й дяді Васі, ханиги кляті!

— Більш нічого не запитував?

— Навіщо ж, я сама сказала про відпустку й море, а на море на два дні не їдуть.

— Звичайно, — погодився Хаблак, вирішивши доручити перевірку дяді Васі Сагайдачному. — А ще хто?

Аделаїда Яківна наморщила чоло.

— Ну, співробітники Остапа Валентиновича, близькі знайомі. Ще в перукарні… Мала зробити педикюр, звичайно, розбалакалися…

— Хто?

— О, ця жінка вже тут десять років. Вікторія Миколаївна з сусідньої перукарні. Класний майстер, та язик довжелезний — не замовкає!

Хаблак узяв на замітку й Вікторію Миколаївну з її надто довгим язиком: довгі язики, як устиг уже неодноразово переконатися, ніколи не приносять добра. Он скільки прислів’їв про них!

Правда, більшість складено давно, ще при царському режимі, коли невдалий чи непродуманий вислів міг привести до зовсім непередбачених наслідків, але й зараз в народі більше поважають людей, скупих на слова, але ділових та енергійних. Базікало — завжди базікало, і, можливо, ця Вікторія Миколаївна десь бовкнула…

Аделаїда Яківна дістала з кишені халата пачку американських сигарет, запалила, нервово обламуючи сірники, й мовила роздратовано: