Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 22

— Хіба тобі одній ходити у вельветі?

— Але ж на ній мої джинси! — обернулася професорка до Хаблака й понятих, шукаючи підтримки. — Попелясті вельветові джинси, бачите, і срібні заклепки на них…

— Таких джинсів у Києві навалом, — нахабно заперечила Лариса.

— Тільки не таких. Мені привезли їх з Японії, он, бачите, навіть наклейка!

— Ну й що? До нашого комісійного магазину також іноді здають американські чи японські…

Професорка розгубилася.

— Але ж це мої джинси, і я впізнаю їх.

— Подумайте, будь ласка, може, на них є якісь особливі прикмети? — попросив Хаблак.

Олександра Микитівна задумалась лише на мить.

— Є, — нарешті вигукнула з торжеством. — Зсередини на пасі два гудзики пришиті сірими нитками, а один — чорними. Відірвався, а сірих ниток, на щастя, я не знайшла. І пришила чорними.

Втретє Лариса зблідла.

— Це ще не доказ… — пробелькотіла розгублено.

— Не доказ? — верескнула професорка. — Негіднице, — ступила до Лариси, — знімай джинси! Я кому кажу: знімай!

Самусь зробила спробу відгородитися стільцем.

— Спокійно, — зупинив їх Хаблак. — Прошу вас, громадянко Самусь, вийти на кухню й переодягнутися в присутності понятих, — вказав на двох жінок, що тулилися до дверей.

Лариса подивилася на майора з кривою усмішкою. Ні слова не кажучи, повільно розстебнула пас, рвонула блискавку на стегні й, визивно посміхнувшись, скинула джинси на підлогу, переступила через попелястий вельвет, навіть пхнула його ногою.

— Подавись своїми джинсами! — люто видихнула просто в обличчя професорці.

Олександра Микитівна розгублено відступила, а Хаблак подав штани понятим.

— Справді, бачите, другий гудзик на пасу пришитий чорними нитками, — констатував. Обернувся до Лариси: — Одягніться, — наказав суворо.

Самусь, нарочито вихляючи стегнами, пройшла до шафи, витягнула халат і накинула на себе. Дивилася темними від люті очима на понятих, які обмацували джинси, й руки в неї тремтіли. Раптом підійшла, мовила знущально:

— Корова! Таким коровам не джинси, ватяні штани носити. Подавись своїм барахлом!

— Я закликаю вас до порядку, громадянко Самусь, — обірвав її Хаблак. — Які ще речі, котрі не належать вам, зберігаються на квартирі?

Лариса сіла на стілець, демонстративно відвернувшись од усіх.

— Шукайте… — тільки й мовила.

Конвоїр вийшов, залишивши Ларису Самусь у кабінеті Вона пошукала очима стілець, присунула його до себе ногою й сіла, витягнувши ноги. За добу, що минула після арешту, Лариса вся якось злиняла, обличчя пожовтіло й на чолі виступили зморшки, щоки обвисли — вона постаріла років на десять.

Подивилася на Хаблака з явною неприязню й запитала похмуро:

— Радієте?

— Підстав для негативних переживань не маю.

— Отже, радієте. Спіймали на гарячому.

— Кожному злодієві вготоване таке

— Не брешіть. Якби не той тюхтій Шило…

— Ми б вийшли на вас якимсь іншим способом. До речі, мушу попередити: щиросердне каяття завжди враховується судом.

— Знаю, — рішуче відповіла Лариса, — я розповім усе, бо не бажаю сидіти зайвий рік чи два.

Хаблак увімкнув магнітофон.

— Розкажіть, як познайомились з Боковим. Леонідом Спиридоновичем Боковим, злодійське прізвисько — Болт.

Лариса осмикнула на колінах просту вовняну спідницю. Трохи подумала й почала:

— Весною приїхав до Києва Габовда. Є такий Василь Павлович Габовда, і мешкає він у Косові. Ми познайомились з ним кілька років тому. Грицько, мій брат, їздив у Карпати, десь там він знюхався з Габовдою, знаєте, кажуть, свій свояка вгадає здалека, не можу сказати, де саме вони здибались, та, зрештою, це не має значення. Головне, що ділова людина на іншу ділову людину завжди нюх має, і знайти їм спільну мову — раз плюнути.

— Вважаєте Григорія Сидоровича діловою людиною? — перепитав Хаблак, згадавши зовсім несолідну шкіряну кепочку на маківці Самуся.

— Людину судять по справах, — ствердила.

— Добре, про справи вашого брата ми ще матимемо час побалакати.

— Я про них знаю мало. Ми зупинилися на приїзді Габовди до Києва. Отже, прибуває він і каже: майже без ризику можна добре заробити, принаймні по кілька тисяч. А хто на це не погодиться? Тисячі на дорозі не валяються.

— Люди заробляють гроші працею.

— Мені за ті гроші, що від Болта одержала, в магазині два роки працювати треба.

— Але ж бачите, чим скінчилося.

— Ризик, — зітхнула, — всі ми ризикуємо. Хаблак вдарив ребром долоні по столу.

— Ні, — заперечив, — ми не дамо вам жодного шансу.

— Тепер і я зрозуміла, — посміхнулася сумно Лариса. — Але ж ми мудрі по шкоді. А тоді пропозиція Габовди видалася привабливою. Він пояснив: повернувся з колонії один спец, ну, по-вашому “домушник”, спец на всі руки, і йому потрібна лише мінімальна допомога. Тобто інформація, а потім — вивезти речі. І все. Гришка й каже: чо’ за діло, зробимо так, що комар носа не підточить. Машини маємо дві: службовий “пікап” і власний “Жигуль”-фургон. Лади, мовляв, давайте вашого спеца. Ну, й приїхав він. Звичайно, в Григорія жити йому незручно, сім’я все ж, довелося поселитися в мене. Чоловік він нічого, видний і щедрий, грошей, правда, спочатку особливих не мав, але потім…

— Гуляли?

— Трохи було.

— Із чого почав Болт?

— Ідея з поштою в нього виникла. Каже, своя людина, там потрібна. Я й згадала про Шила. Він минулого року в нашому парадному мешкав, кімнату знімав, ну, й вирячувався на мене. До ресторану запрошував, потім у гуртожиток перейшов, і рідше стали зустрічатися.

— І ви поновили знайомство з Шилом?

— Звичайно. Розповіла про Болта і його пропозицію.

— Одразу погодився?

— Микола — людина ділова. Трохи подумав, та не комизився. Через день уже працював на пошті. Там улітку листоноші у відпустки йдуть. От і влаштувався без усякого.

— А далі?

— А далі простіше простого. Він мені казав про квартири, я — Болту, далі вони з Гришкою все обтяпували. У Григорія машина звична для ока, “пікап” телевізійний, такі завжди біля під’їздів стоять, навантажуються, розвантажуються… Гриша ще завжди вгадував: до будинку, де Болт справу робив, він або телевізор підвезе, або щось інше вигадає.

Хаблак згадав Самусевий трюк з художником.

— І куди везли крадені речі? — запитав.

— До Грицькового гаража. Там перевантажували у “Жигуль”, два рейси Грицько в Косів зробив, і дулю б ви нас попутали, якби не джинси.

Хаблак поплескав рукою по столу. Думав: Лариса каже правду. Та й який сенс їй брехати: спіймано на гарячому. І ще думав: ось називає вона і Шила, і Габовду, і брата діловими людьми, а які вони ділові? Звичайнісінькі шахраї і злодії. Сьогодні йому доведеться вислухати всіх — сидять у ізоляторі тимчасового затримання й чекають своєї черги. І сидіти їм не один день. Бо це — відплата. І чекає вона кожного. Бо як його не називай: діловою людиною, спритником, комбінатором, злодій завжди лишається злодієм, і місце йому визначене законом.