Два денних рейси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 4

Дробаха, дізнавшись про першу невдачу, лише махнув рукою: цього й слід було сподіватись, собаки в сучасному місті рідко коли допомагають упіймати злочинця.

Слідчий сидів на струхлявілому пеньку край галявини і м’яв пальцями щойно розквітлу яскраво-жовту кульбабку. Для чогось нюхав квітку, хоча всім відомо, що кульбабки не пахнуть. Сама поза Дробахи, його відчуженість свідчили про якусь байдужість, а може, просто втомився й відпочиває, споглядаючи жовту квітку.

Але так подумав би лише той, хто не знав слідчого. Повз його увагу не пройшла жодна деталь, жодна репліка Хаблака чи ще одного з працівників карного розшуку — лейтенанта Федора Устимчика, який приїхав з оперативною групою.

Саме Устимчик перший і висловив свою думку. Зупинився біля Дробахи, зиркнув згори вниз на літнього, огрядного, зовсім цивільного чоловіка — либонь, подумав: сидів би вдома перед телевізором у капцях на босу ногу, такий собі бухгалтер чи плановик передпенсійного віку, старий конторський щур, котрий досі віддає перевагу рахівниці, не визнаючи електроніки… І лейтенант мовив категорично, як на Хаблакову думку, навіть надто категорично:

— Згвалтування з подальшим убивством!

Дробаха аж ніяк не зреагував на ці слова, тільки понюхав квітку й непомітно скосив око на лейтенанта.

Хаблак зупинився поруч. Він-то знав Дробаху, його розважливість та нелюбов до скороспілих суджень. Чекав, що слідчий заперечить Устимчикові, але Іван Якович відкинув квітку й мовив спокійно:

— Можливо… Усе можливо, лейтенанте, я не здивуюсь, якщо ваша версія підтвердиться.

Хаблак похитав головою. Поспішливі висновки та категоричний тон Устимчика не сподобалися йому, але нічим не виказав незгоди.

“Хлопчисько…” — подумав сердито й пішов до судмедексперта

У кожного своя робота, кожен не раз брав участь у подібних розслідуваннях, — кожен працював майже автоматично. Сфотографовано труп, потім різні обмірювання, записи, плани, схеми і нарешті протокол огляду місця злочину. Найменша деталь не повинна пройти повз увагу працівників міліції.

Експерт Болотов уважно оглянув галявину та кущі навколо неї.

— Затоптали, затоптали… — скаржився. — Діти гралися, бігали тут, хіба щось знайдеш?

Звичайно, він трохи перебільшував. Хаблак знав цю звичку експерта — завжди скаржитися, і не надавав його словам значення. Болотов працює в карному розшуку вже мало не двадцять років, брав участь у розкритті не одного десятка тяжких злочинів, повз його око не пройде жодна найдрібніша деталь. І справді, Болотов опустився на траву, щось роздивляючись, озирнувся й підкликав капітана.

— Дивіться, — тицьнув пальцем у ледь помітні сліди, — бачите, як чітко окреслений каблук. Жіночий каблук, слід убитої, на ній туфлі з точно таким. Отже, прийшла сюди сама.

Через кілька хвилин Болотов знайшов поруч недобудованого навісу ще сліди жіночого взуття — жінка, що носила ці туфлі, була, либонь, високою на зріст та огрядною: на цю думку наштовхував розмір взуття — тридцять дев’ятий та досить глибокий слід від каблука. Певно, важила за дев’яносто кілограмів.

Були ще сліди чоловічого взуття, але трохи віддалік. Вони могли належати будівельникам або випадковим перехожим.

Хаблак з Устимчиком мало не одразу встановили, що трагедія1, мабуть, сталася саме під навісом. Земля тут була витолочена, поруч валялися деякі предмети з одягу вбитої, звідси — про це свідчив напівзатертий слід — її тягли до каналізаційного люка. Хто тягнув, встановити важко: і дітлахи затоптали все навкруги, і вбивця, видно, обачливий — не залишив сліду.

В’юнистою стежкою спустилися санітари з носилками: приїхала “швидка допомога” і труп забрали на розтин.

Болотов підсів до Дробахи, який почав писати протокол огляду місця злочину. Сказав, обмахуючись хустинкою:

— Як вважаєте, Іване Яковичу? Твердий горішок?

— Не з легких.

Болотов помовчав, роззираючись довкруж. Вів далі зовсім іншим, діловим тоном:

— Фото вбитої для впізнання зроблене. Жінка тридцяти п’яти — сорока років, одягнута скромно, я б сказав: як у дорогу. Документів немає. Обличчя спотворене так, що впізнати важко. Поки що все…

Дробаха кивнув, не відриваючись від паперу.

Підійшов Устимчик. Мабуть, почув мовлене Болотовим, бо сказав упевнено:

— Я, Іване Яковичу, наполягаю на своїй версії: згвалтування, а потім убивство.

— Не поспішай, Федоре, — заперечив Хаблак. — Давайте подумаємо, зважимо на всі обставини. Жінку задушили, це нам медицина доводить.

— А я що кажу, — перебив Устимчик. — Згвалтували, а потім у колодязь кинули. Вбиту…

— Так, жінку вбили під навісом, — погодився Хаблак. — Певно, під навісом, — поправився. — Там лишилися сліди боротьби. Потім убивця, напівроздягнувши жінку, зімітував гвалтування і скинув труп у каналізаційний люк.

— Чому зімітував? — заперечив Устимчик. — Згвалтував. Потім, щоб не впізнала, вбив і накивав п’ятами.

— Ми з Василем Васильовичем додержуємось іншої думки, — обернувся Хаблак до Болотова. — Чому ми схильні думати, що вбивця зімітував згвалтування? Коли б відбулося згвалтування, під навісом на м’якому грунті залишилися б зовсім інші сліди. Крім того, чи не припускаєш ти, Федю, що вбивцею могла бути жінка? Біля навісу знайдено жіночі сліди. Огрядна й, певно, сильна жінка. Слід он який глибокий залишила…

Дробаха поклав край їхній суперечці. Заховав протокол до кишені, підвівся.

— Здається, тут усе зроблене, товариші. А ворожити на кофейній гущі можна й у приміщенні. До того ж дощ збирається. Поїхали.

…Устимчик сперся на підвіконня, мало не сів на нього й почав розмову із свого улюбленого виразу:

— Не бачу одностайності, товариство…

— Це тобі не профспілкові збори, — пробуркотів Хаблак, — а кримінальна справа. Тут не до одностайності.

Однак Устимчик не звернув уваги на заперечення.

— Хто в ліс, хто по дрова, — вів далі. — Припустимо: не згвалтування… А які ж мотиви злочину? Пограбування? Для чого ж тоді вбивати? Місце віддалене — ніхто не почує. А Василь Васильович до того ж стверджує, що злочин стався під час дощу, отже, поблизу навряд чи хто міг бути… Я собі уявляю картину так. Пішла жінка гуляти, а тут дощ. Заховалася під навісом. У цей час нагодився злочинець. Бачить, самотня жінка. Він, либонь, п’яний, почав лізти до неї, жінка опирається, він — чоловік сильний, згвалтував, може, ножа показав, щоб лагіднішою стала, а потім задушив…

— Досвідчений рецидивіст, — посміхнувся Хаблак, підійшов до вікна, став поруч Устимчика. Почався дощ, краплі стукали в шибку. Марина вже, напевно, вимила підлогу — вона завжди миє паркет перед натиранням скипидаром, вважаючи, що залишки мастики можна змити лише ним. Дружина вже чекає на нього, щоб натирати. Хаблак завше сам натирає підлогу — щіткою. Все ж якась зарядка, до того ж приємно, коли Марина дивиться на тебе й дає керівні вказівки: де і як підтерти.

Погано. Либонь він запізниться додому. Погано й те, що в них нема жодної нитки, за яку можна було б ухопитися й розплутати цей клятий клубок…

А тут ще Устимчик базікає.

— Почекай, Федю, — Хаблак узяв лейтенанта за лікоть. — У мене ось яка думка виникла. Василь Васильович каже, а судмедексперт погоджується, що вбивство сталося двадцятого липня під час дощу. Маємо підтвердження метеорологів. Саме того дня був дощ. Та й зранку накрапало, а дощ пройшов між другою й п’ятою годинами. Вітер і досить сильний дощ. У таку погоду жінка, та й ще одна, навряд чи без діла пішла б на дніпрові схили. Чого вона там не бачила? Отже, йшла туди з кимось. Знайшов привід, щоб заманити, ну, далі самі розумієте…

Дробаха подмухав на кінчики пальців. Сказав задоволено:

— Логічно міркуєте, капітане. Проаналізуємо факти далі. Як на мене, злочинець перестарався — все в нього розраховане на те, щоб збити нас з вірного шляху. Версію про згвалтування, мабуть, треба відкинути, вона вигідна, певно, лише злочинцеві. Що ж залишається? Хаблак має рацію: заздалегідь обдумане вбивство. Причому злочинець намагався заховати труп, тобто виграти час. Розумієте, щоб замести сліди… Вважаю, вбивця знав свою жертву й був зацікавлений в тому, щоб усунути її з дороги.