Два денних рейси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 23

— Нехай пише.

— Вам байдуже, а з нас Каштанов вимагає…

— Начальство для того й створене, щоб вимагати. Дайте почитати, що той Загорулько пише. — Читав довго, принаймні довго тримав листа у витягнутій руці, нарешті поклав і зітхнув скрушно: — Йому писати, нам шукати.

— А знаєте, — раптом сказав Хаблак, — у мене нема жодних думок. Не знаю, що ж нам робити далі, як іти й куди… — Чесно кажучи, він зовсім не хотів підкреслювати свою безпорадність, але це була правда: запитай його зараз колеги, що ж робити, знизав би лише плечима — безвихідь.

— Для чого ж так безнадійно? — буркнув Дробаха. — Становище складне, але не такий уже страшний чорт, як його малюють.

— Може, — посміхнувся Устимчик, — ви нам тоді підкинете чергову версію?

— Підкидати я нічого не збираюсь, — Дробаха удав, що не вловив підтексту репліки, — а подумати доведеться.

Хаблак підсунув до себе справу, знов почав переглядати її, вчитуючись у знайомі до дрібниць папірці.

Листи вбитої, протоколи допитів, акти експертиз, фотографії…

Скільки часу, енергії витрачено на розшук злочинців, які тільки можливості не використовувалися, що тільки не перевірялося — все це залишило слід у звичайній канцелярській папці.

Ось і телеграма, надіслана Галиною Петрівною з Києва до Івано-Франківська. До речі, чому в неї виникла нагальна потреба поїхати до Черкас?

Так і не знайшовши відповіді на це запитання, Хаблак уже хотів перегорнути цей клаптик паперу — один з багатьох у папці, — як його руку накрив долонею Дробаха.

— Хвилиночку, Сергію Антоновичу, — сказав докірливо, — ми так досі й не спромоглися поцікавитися оригіналом телеграми. А зробити це слід було хоча б заради форми.

Хаблак подивився на Дробаху невидячим поглядом. Раптом пожвавішав.

— А це ідея! — стукнув себе по чолу. — І як це ми не додумалися?

Через годину оригінал телеграми принесли до карного розшуку.

— Ну-ну, — кивнув головою Дробаха, лише глянувши на папірець. — Заковика!

Текст телеграми було написано мало не друкованими літерами.

— Виходить, — почав Устимчик, — писала не Загорулько. Їй почерк змінювати ні до чого. Маємо її листи з Євпаторії. Почерк не Галини Петрівни.

— І криється тут розгадка нашої справи! — схвильовано мовив Хаблак.

— До розгадки ще ой скільки! — зупинив його Дробаха. — А хто ж писав?

Слідчий присунув до себе оригінал телеграми, довго вдивлявся у трохи скошені вліво літери. Де він бачив таку ж закарлюку на “х”? І дивна манера писати “д” — літера вгорі гостра, як піка.

Дробаха заплющив очі пригадуючи. Він бачив цей почерк зовсім недавно. Але ж де?

— Дай-но мені листи Загорулька, — раптом попросив Хаблака. І те, що бездоганно ввічливий Дробаха вперше звернувся до свого колеги на “ти”, і те, як гортав сторінки, свідчило — слідчий натрапив на щось важливе.

Чим уважніше порівнював Дробаха почерки документів, тим більше сумнівався. Але якесь глибоке внутрішнє відчуття того, що вони написані одною рукою, не залишало його.

Нарешті Дробаха відірвався від паперів і одверто зізнався:

— Нічого не можу твердити. Потрібна кваліфікована експертиза.

Експерти категоричного висновку не дали. Хаблак поніс цей документ до Каштанова. Повернувся дуже скоро.

— Як гадаєте, що робитимемо? — запитав.

— Легко ставити таке запитання, озброївшись думкою начальства, — єхидно посміхнувся Устимчик. — А втім, озброюйся не озброюйся, вихід один: слід перевірити, де був Сидір Семенович Загорулько двадцятого липня.

— О наймудріший серед мудрих! — з пафосом проголосив Хаблак. — І доручається ця операція, — стиснув плече Федора, — молодому й здібному працівникові. Коротше, літак через дві години, збирайся.

Заступник начальника Івано-Франківського обласного управління міліції, дізнавшись про мету приїзду Устимчика, порадив:

— Зверніться до обехеесівців. Вони вам дещо підкажуть.

— Нічого конкретного ще нема… — Капітан з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності був настроєний менш оптимістично. — Лише здогадки та припущення.

Він познайомив Устимчика з листом, де повідомлялося, що Загорулько збудував у Львові будинок на підставну особу, розповів про банкети, які влаштовував Сидір Семенович.

— Щось довести поки що важко, — резюмував. — Для мене ясно: у них корпорація із Ступаком та Осадчим. Але здогадки до справи не підшиєш. Колись ми їх візьмемо за зябра, та ще працювати й працювати.

Загорулько зустрів Устимчика відверто вороже. Сидів набундючений у своєму маленькому кабінетику за простим канцелярським столом. Спідлоба дивився на лейтенанта примруженими, злими очима й гудив міліцію. Мовляв, дрібних хуліганів ще затримують, а коли крупна риба — обов’язково вислизне. Скільки вже минуло після вбивства дружини, а міліція й вусом не моргне. Обехеесівці ще розперезалися: третя перевірка на базі. Шукали б краще вбивць, ніж чесним людям голову морочити.

Устимчик, не перебиваючи, вислухав просторікування Сидора Семеновича. Коли Загорулько нарешті видихнувся, лейтенант запитав:

— Ви були в Івано-Франківську, коли надійшла телеграма від дружини?

— Ні, я одержав її через день.

— Чому?

— Був у Львові у відрядженні.

— Воно документально оформлене?

— Аякже. Я не такий багатий, щоб їздити в службових справах за власний рахунок.

— Можна подивитись на документи?

Сидір Семенович знизав плечима, буцім дивуючись забаганкам не в міру допитливого лейтенанта, проте викликав головного бухгалтера й звелів принести свій авансовий звіт.

Відмітки про прибуття й вибуття із Львова, квитанції з готелю свідчили, що Загорулько перебував там з дев’ятнадцятого по двадцять друге липня.

— А чому нема квитків на поїзд чи літак? — поцікавився Устимчик.

Загорулько посміхнувся.

— Мені, знаєте, недавно пощастило. Виграв “Жигулі”. Ну, й поки не збив оскому, їжджу.

— Зрозуміло. А тепер, Сидоре Семеновичу, попрошу пригадати, де й з ким ви зустрічалися у Львові протягом трьох днів. Давайте пройдемось, у міру можливого, буквально по годинах. Щоб нічого не забути…

— Для чого це вам?

— У ваших же інтересах. Треба ж довести, що ви не маєте жодного відношення до злочину.

— Жартуєте, лейтенанте?

— Для чого ж? Наша робота виключає такі жарти.

— Ну-ну, — Сидір Семенович зміряв поглядом Устимчика, — докотилися… Що ж, доведеться згадати. — Взяв клаптик паперу. — Отже, у Львів я приїхав дев’ятнадцятого липня о дванадцятій годині…

Устимчик відійшов до вікна. Стояв і дивився на величезний двір, де навантажували машини. Якісь ящики, бочки, рогожеві лантухи… Цікаво, як цей ділок робить гроші? Певно, має їх чортзна-скільки. А, мабуть, приємно не лічити грошей! Щоб ні в чому собі не відмовляти…

— Закінчили? — озирнувся, почувши, що Загорулько кинув ручку. — Розпишіться, що стверджуєте ці показання. — Забрав у Сидора Семеновича клаптик паперу, прочитав не поспішаючи. — Але ж ви забули вказати, що заглядали до будинку на вулиці Квітневій. До речі, кому вій належить?

Сидір Семенович відчув, що в нього наче мурашки забігали по всьому тілу.

“Починається, — майнула думка. — Усі ці показання, що я писав, їм ні до чого — якось дізналися про наші справи й намагаються розплутати клубок. Але що їм відомо?”

Зібрав усю свою силу волі, невимушено відкинувся на стільці, навіть посміхнувся.

— Все відомо тій міліції… Навіть інтимні справи від неї не приховаєш… — перехилився через стіл до Устимчика, вів Далі, ніби розкриваючи таємницю товаришеві: — Розумієш, дівчина там живе. У мене з нею нічого й не було, та зачарувала. Каюсь, але приворожила — і все. Був у неї, проте не хотів про це писати. А кому належить цей будинок, не цікавився.

— Не хочете, значить, компрометувати дівчину? — єхидно зіщулився Устимчик. — І тому не знайомили з нею нікого з друзів?

— Що ви, що ви! — замахав руками Сидір Семенович. — Це ж ангел!

— Справді, ангел. І не будинок, а монастир. І туди навіть не ступала нога Осадчого та Ступака…