Два денних рейси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 19

— Доведеться вам, Сергію Антоновичу, виїхати в Євпаторію. Зараз погодимо це питання з Каштановим, і вилітайте. Може, встигнете ще сьогодні?

Хаблак енергійно захитав головою.

— Є домашні справи. Ми з Мариною…

— Гаразд, — погодився Дробаха. — Тоді завтра.

Євпаторію заливало сонце, і від спеки не рятували навіть тінисті дерева міського парку. Хаблак скинув майку, натягнув ажурну теніску просто на голе тіло, але й це не допомагало, особливо коли переходив вулицю.

Капітан приїхав до Євпаторії пізно ввечері. Вийшло так, що на ранкові рейси не було місця, каштана влаштували на додатковий: добре, що хлопці з обласного карного розшуку потурбувалися й забезпечили машиною, а то довелося б ночувати в аеропорту й трястися не менше двох годин автобусом. Хаблак уявив собі атмосферу в цьому набитому людьми автобусі й зіщулився — вранці сонце вже припікає, певно, дихати нічим.

Капітан дістався до Євпаторії близько півночі. Ще в Сімферополі його попередили, що готель забронювати не вдалося й доведеться мешкати на приватній квартирі.

Вранці Хаблак хотів вислизнути з дому непомітно, але господарка перехопила його: сніданок, виявляється, був уже готовий і довелося розділити з хазяями не таку вже й скромну трапезу.

Вулиця Нові плани (чомусь в Євпаторії її називали Нові плани) була мало не на протилежному кінці міста, Хаблак ішов уже півгодини й встиг спітніти — думав, увечері слід обов’язково скупатися, це ж треба, протягом кількох днів купатися аж у двох морях, Азовському й Чорному, а коли ще вдасться натрапити на слід Загорульчиних залицяльників, то взагалі життя можна вважати дивовижно чудовим.

Але ж спека…

Обтер хусточкою спітніле чоло, вийшов на перехрестя й побачив, що нарешті дістався потрібної вулиці. Затишна, з одноповерховими будиночками, клумбами замість тротуарів — для пішоходів лишалися тільки стежки під палісадниками, — вона сподобалася Хаблакові якоюсь патріархальною незайманістю. Якби не “Жигулі”, що приткнулися поміж клумбами цинії та космеї, можна було цілком уявити, що ти в Криму мало не за часів Чехова.

У садочку за білим будиночком Хаблак побачив зовсім прозаїчну картину: четверо чоловіків забивали “козла” за столом під шовковицею. Вони робили це захоплено, з вигуками й міцними ударами кісточок об стіл, либонь, стіл був спеціально прилаштований для таких чоловічих емоцій: товсті дошки покладено на масивні стояки.

На палісаднику Хаблак помітив прикручену дротом бляшанку з номером 23 — це була потрібна йому садиба. Зупинився, з цікавістю спостерігаючи за грою.

Двоє гравців явно належали до когорти курортників, бо хто ж з євпаторійських аборигенів носитиме шорти, сорочки з зображенням отруйно-зелених пальм і напівголих дівчат та величезні дзеркальні окуляри? Якщо ж додати, що в одного з чоловіків на засмаглому пальці виблискував масивний золотий перстень з печаткою, то сумніви відпадали самі собою.

Третій гравець — сивий дідуган із зморшкуватим обличчям, у парусинових штанях, сандаліях на босу ногу й несвіжій майці невизначеного сіро-зеленого кольору — курив “Памір”. Пачка лежала поруч на столі, дідуган витягнув з неї сигарету, розім’яв, запалив і смачно затягнувся.

Курортник з перснем відмахнувся рукою від ядучого диму, дістав пачку “Золотого руна”, спритно вихопив з неї зубами сигарету й заховав пачку назад до кишені.

Четвертий гравець, середнього віку міцний чоловік із засмаглим обличчям і у вигорілій ковбойці, перемішав кісточки, затиснув свої у руці й наказав дідуганові:

— Ти, Гнатовичу, віддупляйся з головою. Дупель, він також корисний. У мене п’ять шісток, а ти відразу шістку. Вони тебе й почали катати.

— Це ж ти знаєш, що п’ять шісток…

— А чуйствувати хто мусить? Я тобі шістки одразу врубав, дивись і чуйствуй.

Курортник із золотим перснем акуратно поклав сигарету на край столу, роздивився кісточки й з гуркотом вдарив першою по столу. Хаблак ступив крок до штахетника. Чоловік У ковбойці зміряв його поглядом і знову заглибився у вивчення кісточок.

Хаблак запитав:

— Чи можу побачити господаря?

Чоловік у ковбойці нехотя повернувся до. нього:

— Ну, я…

— Треба вас на хвилинку.

— Не бачиш, зайнятий!

— Є справа.

— Якщо кімнату…

“Всюди одне й те ж”, — подумав капітан, згадавши свою подорож на Азовське море, й обірвав господаря рішуче:

— Ні, квартиру не шукаю. А справа є.

Чоловік у ковбойці заворушився на лавці, нерішуче поклав кісточки, але одразу знову схопив їх.

— Не бачиш, граємо, — відрізав не дуже ввічливо. — Почекає твоя справа.

— Трохи почекає, — лагідно погодився Хаблак. Завернув до садиби, примостився поруч гравців на краю лавки. Дідуган зиркнув на нього скоса й підозріливо, виклав свою кісточку без удару, якось ввічливо-пробачливо — мовляв, ходять тут, невідомо хто й для чого, і про всяк випадок можна взяти півтоном нижче.

Господар також час од часу зиркав на Хаблака: все ж капітанова поява закинула в його душу якщо не тривогу, то якусь непевність чи сумнів. Євпаторія — місто не таке вже й велике, ритм життя тут розмірений, і якщо з’являється незнайомець і не в пошуках квартири, то це можна розцінювати як відхилення від норми.

Не звертали уваги на Хаблака тільки курортники — глянули байдуже, видно, капітан нічим не зацікавив їх: такий собі середняк, нема на ньому нічого видатного, ні замшевих шортів, ні туфель на високих підборах, ні стриптизної сорочки.

Господар, певно, поклав не ту кісточку, бо дідуган кинув на нього невдоволений погляд і підсунув до кісточкової смужки дубль — якось тихо й непомітно, немов вибачався за цей хід.

Курортник задоволено зареготав і з усією силою вдарив кісточкою об стіл.

— Риба! — вигукнув переможно. — Рахуйте…

Рахувати, власне, не було потреби, господар з дідуганом програли, старий збентежено поліз за “Паміром”, а господар невдоволено підвівся.

— Прошу, — вказав Хаблакові на криту й щільно заплетену з усіх боків альтанку.

Виноград ще не достиг, але грона вже зачервоніли, звисали з усіх боків — важкі й великі, і Хаблак подумав, що життя на півдні все ж має свої точно визначені переваги, і одна з них — оці апетитні ягоди, що їх можна через якийсь місяць їсти досхочу: свіжі, ароматні, налиті сонцем… І не стояти за мокруватим, трохи придушеним виноградом ’у черзі біля їхнього гастроному.

Абрикоси ж он просто валяються під деревом, великі й жовті, і ніхто не нахиляється за ними. За абрикосовим деревом маленький будиночок, точніше прибудова, мабуть, у це вікно визирала Галина Петрівна, писала, що воно під абрикосом. Ще зовсім недавно сиділа тут, в альтанці, заплетеній виноградом, сміялася, жартувала, складала плани на майбутнє, насолоджувалася життям… І не знала, як закінчиться воно на дніпровських схилах…

В альтанці стояв збитий з грубих дощок стіл і такі ж лавки. Хазяїн прилаштувався на одній з них, насторожено дивлячись, як сідає Хаблак. Капітан показав йому посвідчення, господар не зрозумів, що Хаблак працює у карному розшуку та й ще у Києві, певно, його стосунки з міліцією обмежувалися спілкуванням з дільничним інспектором та працівниками паспортного столу, бо заявив одразу й впевнено:

— У мене всі прописані, повний ажур, на тому тижні приходив молодший лейтенант, і він знає.

— Вас як величати? — запитав Хаблак.

— Михайлом Семеновичем.

— А прізвище?

— Сормов.

— От що, — довірливо поклав руку на коліно господаря Хаблак, буцім те, що його звали Михайлом Семеновичем, мало вирішальне значення. — Сподіваємось на вашу допомогу, шановний.

Видно, Сормов був людиною меткою, бо одразу збагнув, що неприємностями тут не пахне й, навпаки, від нього щось залежить: риси обличчя в нього розгладилися й настороженість зникла.

— Чого ж, — відповів розважливо. — Я завжди… Якщо, звичайно, зможу…

— Недавно у вас, здається, в оцій кімнаті, — Хаблак вказав на вікно під абрикосом, — мешкала жінка з Івано-Франківська. Галина Петрівна Загорулько.