Два денних рейси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 15

Галина щось говорила, та Сидір Семенович сприймав лише окремі слова, зосередивши увагу на лініях. Хто вигадав їх, і куди вони йдуть? Раптом загадав: якщо оці дві ніде не перехрестяться, все буде гаразд, ніхто ніколи не дізнається про його справи. Лінії йшли одна біля одної, Сидір Семенович з тривогою вів очима все вище — слава богу, розходяться в різні боки. Але раптом лінії зламалися, перехрестилися, утворивши шахові клітинки.

Сидір Семенович відчув, як у нього затрусилися руки, — він був людиною забобонною. І відразу до свідомості дійшли слова дружини. Загрожує чи просто лякає про всяк випадок? А може, щось знає?

Намагаючись говорити якомога лагідніше, Сидір Семенович мовив, зціпивши зуби:

— Даремно ти розхвилювалася, Галиночко. Все в тебе якісь підозри. Заспокойся, дорогенька. Це тому, що ти перехвилювалася за Ігоря. Відпочити тобі слід.

Побачивши, що його слова не вплинули на дружину, Сидір Семенович замахав руками, сів на кушетку.

— Так, так, заспокойся, моя люба. Все, що ти сказала, — дурниці. Але я нічого не спростовуватиму, тобі зараз нічого не доведеш. Лягай спати, о шостій ранку поїзд. Повернешся з Євпаторії, поговоримо. Збуджена ти сьогодні. Лягай, лягай… І ні про що не думай!

— Але ж, Сидоре, ти не братимеш цю машину?

— Знов про це! Годі!

— Не можу я мовчати! Та добре, поговоримо потім. Нам є багато про що поговорити, Сидоре! І про твої поїздки до Львова, і про ощадні книжки, які я бачила в тебе в піджаку…

Махнула рукою й пішла до спальні.

Так майже завжди закінчувались їхні суперечки. Вона гарячкувала, а Сидір Семенович не дратувався й не гнівався. І завжди їй ставало соромно за свою запальність, вона починала сумніватися навіть у тому, в чому раніше була переконана. Потім лаяла себе за поступливість, однак повертатися до суперечки було незручно. Все так і залишалося — невирішене до кінця, недомовлене. Це вносило розлад у сімейне життя, якусь штучність у стосунки. І все ж Галина Петрівна не знаходила сили волі, щоб поставити крапку над “і”. Та й про що вона могла говорити? Про’ якісь неясні підозри? Атмосферу невловимої тривоги, що огортала її? Про те, що чуття підказувало: Сидір далекий від неї, його не хвилюють ні їхні сімейні справи, ні події, про які вона дізнавалася по радіо та з газет, про які сперечалася з друзями по роботі чи коли хтось увечері заходив до них на вогник.

Галина Петрівна була впевнена: Сидір щось мудрує — і з машиною, і взагалі. Дуже часто почав їздити у відрядження, кілька разів бачила його в компанії Ступака й Осадчого, про яких у місті йшла погана слава: типові ділки й комбінатори.

Ступак навіть привіз Сидора якось вночі зі Львова на власній “Волзі”. Добре ще — вночі: ніхто не побачив, а то пішли б розмови… Вона тоді вичитала йому. Виправдовувався: зустрілися у Львові випадково, для чого ж мучитись у поїзді, коли Ступак повертається сам?

А не розуміє, що Ступак йому не компанія. Лише скомпрометує.

Сидір Семенович не пішов до спальні. Як завжди, коли сварився з дружиною, постелив собі на кушетці. Лежав і лаяв сам себе.

Як він припустився такої необережності! Забути про ті кляті квитки! Захопився, як хлопчисько, збожеволів від радості.

А чого, власне, радіти? Хіба через те, що заплатив за лотерейний квиток набагато більше, ніж коштують “Жигулі”?

Е-е, дурниці, він заплатив би й більше. Дратувало те, що два роки не міг знайти такої нагоди. Краще було б, звичайно, придбати “Волгу”, проте скільки розмов відразу пішло б по місту.

Ні, так він не мав права вчинити. Галина перша б запитала: звідки гроші?

Звідки, звідки? Яке кому діло? Була б ти, Галино, розумнішою, жила б, як у бога за пазухою.

Але ж вона знає… Як сказала? “Нам є багато про що поговорити…” Що мала на увазі? І коли побачила ті кляті ощадні книжки?

Сидір Семенович відчув, як похололо в нього біля серця. Отже, знає! Що ж робити? Піти до неї, благати, щоб простила, нікому не казала? Ні, цим лише нашкодиш.

Довго лежав, нічого не бачачи, крім ліній, які бігли й бігли перед очима, сходились, розходились, перехрещувались, утворюючи шахові клітини. І в середині кожної чорної клітини сиділа жінка, схожа на Галину, й погрожувала йому пальцем.

Сидір Семенович розумів, все це йому вже сниться, але стогнав і кричав уві сні.

Прокинувся зовсім змучений. Викликав таксі, відвіз дружину на вокзал, намагаючись бути лагідним, поцілував. Порадив:

— Ти ж, Галиночко, коли приїдеш, відразу купи квиток на поїзд, потім буде важко дістати. Повідомиш, коли виїдеш, може, я тебе у Львові зустріну. Коли грошей не вистачить, телеграфуй. Карбованців сто дістану.

— А як з… — тільки-но почала своє запитання Галина Петрівна, однак, зустрівши чистий погляд чоловіка, не договорила.

Коли поїзд рушив, Сидір Семенович ступив кілька кроків по перону, махаючи рукою, й поїхав додому — досипати.

Дзвоник задзеленчав якось невпевнено, і Віта, переконана, що Алик щось забув у неї, пішла відчиняти. Але за звичкою, перш ніж повернути ключ, глянула у вічко. Злякалась, однак тут же зраділа: яке щастя, що Алик пішов раніше, ніж звичайно.

Відкриваючи двері, швидко розстебнула верхні гудзики на халаті. Вона знала, що робить: по-перше, її плечі дуже подобаються “татусеві”, як у думках називала Сидора Семеновича; по-друге, розстебнутий халат ніби підкреслював, що вона щойно з ліжка, що дзвінок розбудив її.

Відчинивши двері, Віта згадала, що попільниця в спальні повна недокурків, а поруч на столику пляшка від коньяку і що Алик, здається, забув на трюмо свій гребінець. Лише одного цього було достатньо, щоб недовірливий “татусь” влаштував скандал, а потім сердився на Віту й не робив їй звичних подарунків. Обмірковуючи, як відвернути увагу “татуся”. Віта зойкнула й кинулась йому на груди. Знала, цю її пестощі роблять Сидора Семеновича лагідним.

Справді, “татусь” розцвів посмішкою, поцілував Віту в куточок губ і нижче — в апетитну ямочку між пухкими грудьми, які звабливо визирали з-під тонкої прозорої тканини.

Віта вдала, що засоромилася, докірливо глянула на Сидора Семеновича своїми наївними, мало не дитячими голубими очима, провела долонею по його щоці й закопилила губу.

— О, який колючий, — сказала невдоволено. Критично оглянула Сидора Семеновича й скомандувала: — У ванну! Пилюки на тобі — тонна. Вмиватися, голитися, а я поки сніданок зготую.

Стягла з Сидора Семеновича піджак і легко підштовхнула до ванної.

— Добре, добре, — не опирався той. — Подивись, там у валізі дещо є…

Віта, підхопивши валізку, завернула на кухню. Обережно визирнула звідти. Упевнившись, що Сидір Семенович займається туалетом, чкурнула до спальні. За кілька секунд навела там порядок і, знаючи, що “татусеві” це приємно, заохкала над відкритою валізкою:

— Ти просто чарівник, пупсику. Де ти дістав краби? А цей коньяк справді французький?

— Справді, — обізвався з ванної “пупсик”. — До того ж вищої марки.

— Ікра зерниста й червона, — вела далі Віта, — шпроти, лимони та балик у мене є також. А це що? Боже мій, пупсику, ти прогресуєш, невже це копчені вугри?

Чисто виголений, у свіжій білій сорочці Сидір Семенович обняв Віту.

— Вугри, дівчинко, вугри. Знайомий у Прибалтику їздив. Дивись далі, там є і твій улюблений…

— Горіх у шоколаді, — проспівала Віта. — Ти, пупсику, очарування. Красунчику мій!

Красунчик, виставивши вперед досить відгодоване черево, блаженно опустився у фотель. Йому завжди приємно було приїжджати сюди, у свій будинок, де його розуміли значно краще, ніж удома, ні про що не розпитували, раділи подарункам і де він міг і гуляти, і комизитись, як хоче. Сидір Семенович збудував цей котедж два роки тому, оформивши на підставну особу. Обставив у модерному стилі й поселив Віту, з якою був у зв’язку вже мало не три роки.

Познайомились вони на ялтинському пляжі. Сидора Семеновича зачарували голубі наївні очі й чудова фігура дівчини. Коли вона йшла пляжем, не можна було не замилуватися вродливим обличчям, засмаглими ногами й ледь прикритими грудьми. Побачивши її, Сидір Семенович кинув знайомих, з якими розбалакався на пляжі, й перекочував ближче до Віти.