Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 6

— Хто він?

— Одні кажуть — з бази якоїсь, другі — чи то директор магазину, чи то з побутового обслугову­вання.

— Адреса? — попросив Шульга. — Давайте адресу вашої Гулько, щось мені закортіло відвідати її.

…Віра Гулько мешкала на другому поверсі нового дев’ятиповерхового будинку. Двері, оббиті коричневою цератою, дзвоник з мелодією, вічко у дверях — усе підкреслювало респектабельність і, так би мовити, за­можність мешканців квартири.

За дверима почулися легкі кроки, й Шульга зро­зумів, що його розглядають у вічко. Минуло півхви­лини, але ніхто не обзивався, і майор подзвонив удруге. Мало не одразу почув:

— Хто?

— Відчиніть, будь ласка. Тут живе Гулько?

— Хто ви такий?

— Міліція.

Гулько помовчала. Нарешті запитала нерішуче:

— Що вам потрібно?

Шульга витягнув посвідчення, потримав так, щоб у вічко можна було роздивитися.

Клацнув замок, потім другий, двері розчинилися. На порозі стояла низенька на зріст жіночка у легко­му нейлоновому халатику, чорнява, з великими, ши­роко поставленими очима.

Дивилася стривожено, прикриваючи долонею низь­кий виріз халата на грудях. Відступила, пропускаючи Шульгу, й замкнула двері.

Майор зупинився у вузькому передпокої, встеле­ному килимовою доріжкою. Вішалка з полірованого під горіх дерева; кришталеве бра над величезним, на півстіни, дзеркалом. Дещо шикарно для звичай­ного рахівника фабричної бухгалтерії — Миркаленко, либонь, мав рацію.

Гулько вказала на двері ліворуч.

— Прошу до кімнати. — Прослизнула повз майо­ра, обдавши його запахом парфумів.

Вздовж усієї кімнати стояла так звана “стінка”, досить дорога, як одразу визначив Шульга, здається, югославського виробництва. Низькі зручні фотелі на коліщатках, широкий диван і в тон меблів зеленкува­тий килим. Кольоровий телевізор і сервант, застав­лений кришталевими вазами та фужерами. Зарплати рахівника явно не вистачало для придбання всього цього.

Майор утонув у запропонованому м’якому фо­телі, а Гулько влаштувалася навпроти на краєчку дивана.

Короткий халатик ледь прикривав Вірині повні ноги, жінка обсмикнула його, та хіба лише для го­диться. Вона дивилася очікувально, і пальці, довгі випещені пальці з рожевими нігтями, ледь-ледь трем­тіли, перебираючи борт халата.

Віра й справді була вродлива — чоловіки озира­ються на таких на вулиці: довге матової шкіри облич­чя з рівним носом та пухкими губами, мигдалевидні чорні очі — циганський тип, визначив Шульга. Але не було в ній циганської гнучкості й худорлявості, високі груди визивно стирчали з-під халатика, а ста­ном трохи розповніла — під сорок років такі жінки розпливаються зовсім.

Гулько зиркала на майора з-під довгих підфарбо­ваних вій цікаво, хоч у зіницях проглядалася глибоко прихована тривога.

— Я з карного розшуку, — представився Шульга, ще раз витягнувши посвідчення.

Жінка прочитала його уважно. Повернула й зруч­ніше влаштувалася на дивані, після чого вимушена була знову обсмикнути халатик.

— Карний розшук! — закопилила губу. — Але яке я маю відношення?..

— Ми розслідуємо справу про вбивство вашого працівника Галати, — почав Шульга сухо. На мить йому здалося, що Віра зітхнула з полегшенням, та, може, лише здалося, бо ніщо не змінилося на її об­личчі. — Пробачте, що потурбував вас удома, бо спра­ва нагальна, а Федір Лукич повідомив, що маєте лі­карняний листок…

— Дочка захворіла, — махнула Віра рукою на две­рі сусідньої кімнати, — сама доглядати її мушу.

— Я хочу попередити вас, що наша бесіда поки що неофіційна. — Шульга вирішив спочатку не брати у Гулько належних у таких випадках розписок. — Мі­ліція сподівається на вашу допомогу.

— Звичайно. — Віра поправила високу зачіску, для чогось переколола кілька шпильок. — Я, майоре, до ваших послуг… — На мить опустила вії, й слова ці прозвучали дещо двозначно.

— От і добре! — не сприйняв глибоко прихованого натяку Шульга. — Скажіть, ви знали, що Галата мусив їхати на станцію по норкові шкурки?

Віра зупинила на ньому затяжний погляд, зниза­ла плечима, немов хотіла запитати: яке, мовляв, це має значення?

Але Шульга дивився очікувально, й Гулько від­повіла, зашиливши губи в догідливій усмішці:

— Знала. Я тоді сиділа в Федора Лукича, коли Валентина принесла доручення на підпис.

“Секретарка директора”, — здогадався Шульга, її прізвище стояло в їхньому списку.

— І ви нікому не говорили про це?

— А що, мусила мовчати? Та у нас товарознавці щодня мотаються…

— Я прошу вас пригадати, чи не казали ви комусь про доручення, — суворо зупинив її майор. Йому зда­лося, що у Віриних очах замерехтів і одразу згас якийсь лякливий вогник. Жінка доторкнулася кінчи­ками пальців до пухкого підборіддя і відповіла не ду­же впевнено:

— Нікому.

— А якщо пригадати, — не здався Шульга. — В бухгалтерії не було розмов про норки?

— Ото диво! Нам уже вони набридли — стільки пальт випускаємо.

— І все ж вам хотілося б мати норкову шубку? — зненацька запитав Шульга і, певно, влучив у ціль, бо Віра нервово сплела на грудях пальці й запитала злякано:

— Звідки ви знаєте?

“А ти не з розумних…” — подумав Шульга й ви­рішив йти напролом:

— Хіба не обіцяли вам її? — Підкреслено-уважним поглядом обвів кімнату. — Ви, звичайно, поки що можете не відповідати на мої запитання, однак я не радив би. Це ж не секрет, що все у цій кімнаті…

Віра випросталася на дивані. Опустила руки, бор­ти халата розійшлися, напівоголивши груди, але жін­ка не звернула на це ніякої уваги. Злі вогники замиг­тіли в її темних очах.

— Ну й що! — вигукнула. — Це моя справа, і кожен живе, як може! Ну, є в мене коханець, а всіх заздрощі беруть! Ну, любить мене й дарунки робить! Хіба заборонено?

— З точки зору закону, — мовив Шульга, — я не маю права ні в чому звинувачувати вас, але ж розмо­ва у нас неофіційна, і тому…

— А якщо неофіційна, то йдіть ви під три чор­ти! — нараз вигукнула Віра. — Не хочу… — Вона не закін­чила, бо рипнули двері й до кімнати зазир­нула дівчина. Була вона така ж чорнява, як мати, одягнута у вельветове червоне у білу горошину плат­тячко, великий білий бант прикрашав її гарну голів­ку. — Не заважай нам, Сашуню, — махнула рукою Віра, і дівчина слухняно сховалася за дверима. Та її поява одразу якось пригасила материн запал, либонь, тому, що дівчина аж ніяк не виглядала хворою і гру Гулько було викрито.

Шульга розуміюче всміхнувся, та нічого не сказав. Віра одразу якось знітилася, злодійкувато шаснула очима по кімнаті, і рожеві плями запашіли в неї на щоках.

— Я хотів би запитати вас, Віро Петрівно, прі­звище Еашого, ну… — пом’якшив удар, — покровителя.

— Ми скоро поберемося, — швидко мовила Гуль­ко, — він уже остаточно вирішив розлучитися, і ми поберемося! — Видно було, що вона щойно вигадала це, проте брехня підводила якесь підгрунтя під її по­зицію, і вона дивилася на Шульгу вже не сколошкано, хоч плями не зникли з обличчя.

— Хто ж він?

— Іван Гаврилович Байдачний. Працює на фаб­риці побутового обслуговування. Завідує цехом.

— Яким?

— Вони шиють шапки.

“Ого! — ледь не вирвалося в Шульги. — Невже все так просто?” Але прямо розпитувати не став.

— І все це він подарував вам? — обвів кімнату недбалим жестом.

— Чому все? Ми з дочкою одержуємо аліменти.

— Скільки?

— Сорок карбованців на місяць.

— І на фабриці дев’яносто. Разом сто тридцять, — почав підраховувати Шульга.

— Ми живемо дуже економно.

— Звичайно. Але все це куплено за останні пів­тора чи два роки. — Шульга підвівся, пройшовся кім­натою. Зупинився напроти серванта, постукав нігтями по кришталевій вазі, яка обізвалася мелодійним дзвоном. — Одна ця ваза коштує приблизно стільки, як уся ваша зарплата разом з аліментами.

— Іван Гаврилович подарував її на день народ­ження.

Шульга кивнув.

— Вірю. Але ж начальник цеху одержує, врахо­вуючи навіть прогресивку, не більше трьохсот карбо­ванців. А в нього ж сім’я…