Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 40

— Тут завжди стріляють, — байдуже махнув рукою Леребур, але дивився допитливо, й Карл, перехопивши цей погляд, подумав, що француз не такий уже й апатичний, яким хоче видатись.

— Дуже цікаво, — Карл тицьнув пальцем у газе­ту, — на чолі повстання став колишній міністр освіти й мистецтв в уряді Лумумби П’єр Мулеле. Якщо вже такі люди беруться до зброї…

— А якщо я вам скажу, що повстанці контро­люють площу, яка перевищує половину Бельгії?.. — мовив Леребур. — Ви ще не звикли ні до місцевої ситуації, ні до конголезьких просторів. Тут поет завтра може стати генералом, і, скажу вам відверто, у них є підстави братися до зброї. Втім, побачите самі. Я тут уже три роки й, можливо, дивлюсь на тутешні події упереджено.

— Три роки! — зрадів Гюнтер. — Певно, знаєте тут все вздовж і впоперек? Об’їздили все Конго?

— Це не так просто, — поблажливо всміхнувся Леребур. — На території Конго можна розмістити чо­тири Франції та ще кілька ваших Швейцарій.

— Невже? — не повірив Гюнтер. — А я вважав…

— Звична помилка європейця, — не дав докінчити Жорж. — Знаєте, скільки звідси, ну, приміром, до Елізабетвіля?

— Кілометрів п’ятсот–шістсот? — висловив припу­щення Гюнтер.

— Втроє більше.

— Є де воювати! — засміявся Карл. — І за що…

— Звичайно, — ствердив Леребур. — Не марно кля­ті янкі внадилися сюди. Не люблю їх. Де тільки пахне смаленим, неодмінно сунуть свого поганого носа.

— Уран? — догадався Карл.

— Якщо б тільки уран! А кольбат — перше місце в світі, промислові алмази — теж перше. Я вже не кажу про мідь, такої багатої руди нема ніде.

— Ясно, — зауважив Гюнтер, — тому тут і неспо­кійно. До речі, ви повинні знати всіх місцевих знаме­нитостей, чи не зустрічалося вам прізвище Пфердменгес?

— Полковник Людвіг Пфердменгес? — перепитав Леребур. — Ця фігура досить одіозна. Та звідки ви знаєте про нього? І для чого він вам?

— Пфердменгес — колишній штандартенфюрер СС, — пояснив Карл, — а наша газета досліджує біо­графію деяких есесівців…

— А-а… — непевно промимрив Леребур. — Тут до біса всілякої погані, злітаються, мов метелики на во­гонь. — Раптом спалахнув, аж закрутився на стіль­ці. — А це ви здорово придумали: інтерв’ю з колиш­нім штандартенфюрером, нині полковником найман­ців! Гарні паралелі. Знахідка для лівої преси. Моя газета, правда… Але ж, якщо трохи повернути…

— Як нам побачити цього Пфердменгеса? — запи­тав Карл.

Леребур вибалушився на нього як на заморське диво. А потім зареготав весело.

— Ви питаєте так, наче полковник Пфердменгес живе в Леопольдвілі і вся складність полягає лише в тому, як бути представленим йому. Але ж навіть я не знаю, де він, а я, здається, знаю в Конго все. До того ж, якщо отак от просто почати дізнаватись про місцеперебування полковника, можна одержати кулю в живіт…

— Ви не одержите, — мовив Гюнтер упевнено.

— Ну, від цього ніхто не застрахований, — запе­речив Жорж, та видно було, що зробив це лише для проформи, бо мовив хвалькувато: — От що, колеги, я приєднуюся до вас і скажу прямо: вам пощастило, що натрапили на мене, бо місцеві газетярі лише за­плутали б вас. Вони взагалі недовірливо ставляться до європейців, а що стосується карателів чи найман­ців — усі роти одразу закриваються. Та я ще не впев­нений, що ми доведемо справу до кінця. Ви чули про Моїса Чомбе? — запитав раптом.

Гюнтер кивнув.

— Пройда, сучий син, старий лис! — Леребур за­крутив головою. — Це ж він у шістдесятому році підняв повстання в Катанзі, намагаючись приєднатися до Родезії чи Південно-Африканського Союзу. Знав, чортяка, що робить, навіть доводив, що за еко­номічними та мовними ознаками Катанга тяжіє до Родезії й не має нічого спільного з іншою частиною Конго. Об’єднання Катанги й Родезії дозволило б створити багату державу, яка б зайняла провідне становище в світі на ринку міді, кобальту, а за спілки з провінцією Касаї — навіть промислових алмазів. Я так детально пояснюю це вам, щоб хоч трохи зро­зуміли тутешню ситуацію. Так-от, війська ООН по­клали край намірам Чомбе. Але зараз він знову виринув на політичному обрії. Уряд Сіріла Адули, який тут при владі, досить серйозно скомпрометував себе — економіка розвалена, ціни зросли втроє, в краї­ні інфляція. Чомбе, ось побачите, намагатиметься скинути нинішній уряд. Недавно його прийняв сам бельгійський прем’єр Спаак, а це багато важить. Кіль­ка днів тому Чомбе прилетів до Леопольдвіля, і я спробую влаштувати зустріч із ним.

— Для чого? — не зрозумів Карл.

Леребур подивився на нього здивовано. Нараз ляснув себе долонею по чолу.

— Пробачте, я ж забув сказати, що Пфердменгес — фактично права рука Чомбе.

Організація зустрічі журналістів з кандидатом у конголезькі прем’єри виявилась не дуже важкою справою: Чомбе завойовував популярність і не гребу­вав ніякими засобами — інтерв’ю ж французьким і швейцарським журналістам було для нього просто знахідкою.

В точно призначений час машина Леребура зупи­нилась біля розкішного особняка за густо посадже­ними пальмами.

— Багато живе, — зауважив Леребур і розповів, що недавно в англійській газеті “Гардіан” з’явилося сенсаційне повідомлення: в португальську колонію Мозамбік доставлено вісімсот дев’яносто ящиків з од­ним мільйоном катанзьких монет вартістю 13 фунтів стерлінгів кожна — загалом на суму 13 мільйонів фунтів. Ці гроші вивезли під охороною в спеціальному автофургоні з Катанги в Північну Родезію ще до вступу військ ООН у Елізабетвіль, чимало, певно, при­липло й безпосередньо до рук Чомбе…

Слуга в бездоганно пошитому білому смокінгу провів їх до модерно обставленої великої кімнати з напівзаштореними вікнами й вентиляторами під сте­лею. Кандидат у прем’єри примусив їх трохи поче­кати, але не стільки, щоб викликати роздратування, усього кілька хвилин,— той самий слуга відчинив двері й пропустив до кімнати гарно одягненого, усміхненого чоловіка.

Моїс Чомбе міцно потис журналістам руки, запро­сив до столика з пляшками.

— Прошу, панове, без церемоній, — мовив, широко посміхаючись і показуючи бездоганні білі зуби, що контрастували з його чорним вилицюватим обличчям. Налив усім, підкреслюючи свою демократичність. — Я з задоволенням відповім на ваші запитання, пано­ве, — провадив дещо урочисто, але в той же час намагаючись надати своїм словам проникливого звучання, — та давайте раніше вип’ємо за мою багато­страждальну батьківщину й моїх нещасних співвіт­чизників.

Він став у театральну позу. Гюнтер посміхнувся: бездарний актор, усе в ньому розраховано на зовніш­ній ефект.

— Які заходи вважаєте за необхідні для стабілі­зації становища в країні?— запитав Леребур.

Чомбе сів на стілець, сьорбнув зі склянки, насу­пив чоло й відповів категорично:

— Ми повинні покласти край діям розкольни­ків — я маю на увазі різних “патріотів”, які каламу­тять воду в провінціях, відвертають народ від праці розмовами про демократію. З цим може впоратися сильна централізована влада: розгромити бунтівників і встановити мир у країні. Слід звернутись за допо­могою до високорозвинутих держав і добитись ритмічної роботи промислових підприємств…

Чомбе говорив, а Карл, дивлячись на його усміх­нене обличчя, думав, що криється за цими акуратними, відточеними реченнями, — він заллє країну кров’ю, виріже цілі поселення, домагаючись покірності, про­дасть іноземним компаніям ще не продане, змінить особняк на ще розкішніший і посміхатиметься інтер­в’юерам й фотографам: у його країні — спокій і ти­ша. Карлові стало огидно, захотілося підвестися й піти, та сидів і далі зі склянкою в руці, лише набурмосився.

Ініціативу в розмові взяв на себе Гюнтер.

— Ви казали, — зауважив, — що підтримуєте про­граму рішучих дій проти повстанців. Але ж для цього слід мати добре підготовлені й дисципліновані війсь­кові з’єднання.

— Звичайно, — згодився Чомбе, — влада може опиратись лише на силу. Необхідно реорганізувати армію, вигнати недостойних, зміцнити офіцерські кадри.

— Ви вже маєте досвід, — докинув Леребур. — Катанзька армія була досить сильна…