Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 4

— Пив він у цей час, а той спритно так: мовляв, також за одним духом, і тільки краплини залиши­лись…

— А потім?

— Почали закушувати. У них там шашлики сто­яли і ще якісь страви. А я свої шашлики доїв і пішов.

— Обличчя чоловіка, який пив з Галатою, ба­чили?

— Та він спиною до мене… Кремезний, сильний— відчувається.

— Чому так гадаєте?

— Склянка вся в руці сховалася. Кулак — дай боже кожному! Та й у плечах широкий.

— У чому був зодягнутий?

— Сірий костюм. Шия червона, підстрижена ко­ротко. Волосся, значить, рудувате, чи так здалося мені? Світлий, одне слово, блондин, значить.

— Молодий чи старий?

— Спиною ж він до мене. Але ж, певно, не па­рубок.

— Чому так гадаєте?

Засенко знизав плечима.

— У парубків, знаєте, статура не та, — мовив роз­важливо. — А десь до сорока чоловік набирає… Ну, м’я­зів та й взагалі…

Козюренко кивнув згоджуючись. Запитав:

— Від вашого об’єднання до тої шашличної скіль­ки йти пішки?

— Хвилин двадцять п’ять.

— Якісь машини стояли під шашличною?

— Там завжди стоять. Вулиця тиха, чому не по­ставити?

— Спасибі вам, — полковник простягнув Засенкові руку. Той підвівся, але не пішов. Постояв трохи й мовив винувато:

— Ви вже пробачте мені. Не зупинив я, значить, Галату. Винуватий, і сам собі не прощу.

Він наче просив, щоб йому пробачили, але Козю­ренко покривив би душею, зробивши це. Мовив суху­вато:

— Кожен із нас мусить завжди бути людиною!

У кабінеті директора на полковника чекали Глуховський і головбух.

— Павла Павловича терміново викликали до глав­ку, — повідомив Глуховський. — А ми ось склали спи­сок, — подав папірець, — тих, які знали чи могли знати, що Галата одержав доручення на норкові шкурки. Можливо, когось ми не згадали, та й Галата міг сказати кому завгодно, але це вже, скажу вам, така справа…

— До речі, — запитав Козюренко, — коли вчора Галата пішов обідати?

— Перерва починається о тринадцятій.

— А він не міг піти раніше? Глуховський заперечив:

— Учора в нас була невеличка нарада, яка закін­чилась за кілька хвилин до перерви. І Галата був на ній.

— Так… — промимрив Козюренко. Він швидко проглянув список. Заховав до кишені.

— Я прошу вас, — мовив офіційно, — нікому не ка­зати про цей список. Щоб ніхто не хвилювався дарем­но. — Головбух хотів щось заперечити, але Козюренко зупинив його легким рухом руки. — Пробачте, та я мушу терміново їхати. Зустрінемося завтра, може, щось згадаєте чи виникнуть якісь міркування — з ра­дістю послухаю вас.

Шофер, побачивши полковника, увімкнув мотор.

— На Каштанову, — наказав Козюренко, — там десь є шашлична, знаєте?

Шофер нахилив голову.

— Бував. Звичайна собі забігайлівка.

— Давайте, дорогенький, зміряємо відстань звідси до тої шашличної, — попросив Козюренко. — А потім — до міської прокуратури.

Шульга сидів на дивані, а Козюренко міряв кабі­нет легкими кроками.

— Що ж маємо, дорогенький? По-перше, — загнув вказівний палець на лівій руці, — точно знаємо, що Галата вийшов учора о тринадцятій годині з примі­щення об’єднання і через вісім хвилин сидів у шашлич­ній на Каштановій. Від фабрики до шашличної близь­ко двох кілометрів, пішки за вісім хвилин він не зміг би здолати таку відстань. Отже, на нього чекала ма­шина чи Галата скористався попутним транспортом. Мабуть, отой чоловік у сірому костюмі, з яким Галата розпив пляшку коньяку в шашличній, чекав на нього в машині.

Шульга кивнув.

— Цей чоловік після десятої ранку, — вставив, — дізнався, що Галата одержав доручення на партію норкових шкурок, якось зв’язався з ним і під час обідньої перерви повіз до шашличної, де пригостив коньяком.

— Мабуть, так, — схвалив Козюренко, — і нам завтра слід встановити, чи не дзвонили Галаті на ро­боту перед обідньою перервою. Далі, — загнув другого пальця, — приблизно о другій годині дня чи на почат­ку третьої, як твердить експертиза, Галату вже було знайдено на дніпрових схилах. Засенко ще о пів на дру­гу бачив Галату з чоловіком у сірому костюмі в шаш­личній. Отже, щоб дістатися за цей час від Кашта­нової до схилів, знов-таки потрібна машина. Припус­тимо, машина чекала на них біля шашличної. Мож­ливо, той самий “рафик” захисного кольору, на якому потім злочинці приїхали на базу за шкурками. — Зупинився біля письмового столу, щось позначив у блокноті. — Завтра слід розпитати в буфетниці шаш­личної або в її постійних відвідувачів, якщо такі знайдуться, чи не бачили позавчора після тринадця­тої години на Каштановій темно-зеленого “ра­фика”, можливо, навіть запам’ятали номер…

— Слушно, — погодився Шульга. — Мусили мати машину в своєму розпорядженні. На таксі чи на по­путний транспорт розраховувати не могли — ненадій­но та й свідки зайві.

— Звичайно. І скористалися фальшивими номе­рами. Маємо довідку від автоінспекції, що номерні знаки КИИ сімдесят шість–вісімдесят вісім має “Волга”, яка обслуговує завод торговельного облад­нання. Вчора на ній їздив директор заводу, а від шіст­надцятої до вісімнадцятої години вона стояла біля заводоуправління. Отже, скориставшись фальшивими номерами, злочинці, а їх могло бути двоє — чоловік у сірому костюмі та шофер, — вивезли сп’янілого Га­лату на дніпрові схили і там убили двома ударами ломика чи автомобільної монтировки по голові. Має­мо відносно цього висновок експертів.

— Чоловік у сірому костюмі міг бути й шофе­ром, — зауважив Шульга.

— Міг, звичайно, міг. Та не думаю. Він, хоч і вилив коньяк із своєї склянки, все ж мусив щось і випити. Навряд чи ризикнув би після цього сісти за кермо.

— Сто грамів коньяку для таких типів нічого не значать.

— Операцію продумано детально і здійснено ква­ліфіковано, — заперечив Козюренко. — Маємо справу з розумним бандитом, він урахував навіть і те, що машину просто випадково може зупинити автоінспек­тор — тоді через сто грамів усе провалюється. Отже, поки вважатимемо, що їх було двоє. “Рафик” зупи­нився біля ресторану “Зозуля”, п’яний Галата із свої­ми супутниками вийшов із машини, вони спустилися до туалету, поруч же такі хащі, що й сам чорт нікого не знайде. Два сильних удари по голові — Галата впав, а злочинці, витягнувши документи, кинули його в кущі, а самі накивали п’ятами.

— Розрахунок простий, — згодився Шульга, — як­що труп знайдуть навіть одразу, мине досить часу, поки без документів встановлять особу вбитого, а вони встигнуть переклеїти фото і одержати норкові шкурки.

— Свідчення комірника Криха й шофера Засенка ідентичні, — вів далі Козюренко. — Той же чоловік у сірому костюмі приблизно через дві години після вбивства Галати приїхав на товарну станцію по шкур­ки. Він і шофер — чоловік років за двадцять у джин­сах, картатій сорочці і, найголовніше, як охаракте­ризував його Крих?

— Пуголовок.

— Отже, з великою головою…

— Не так уже й багато, — сказав Шульга. — Я вже дізнався: таких курток, яка була на шофері, сірих з чорним коміром, завезено в місто тисячі… А дру­гий — блондин у сірому костюмі… Сьогодні — в сіро­му, завтра — в брунатному. А блондинів у місті…

— Хоч греблю гати, — згодився Козюренко. — Але ж, можливо, має поранення в ногу та й ніготь указівного пальця правиці чорний і неправильної форми.

— Я дам завдання подивитися в картотеці. Мож­ливо, надибаємо когось із такими прикметами.

— І “рафик”, — мовив полковник. — Треба пере­брати всі “рафики” захисного кольору. Доручіть це автоінспекції. Врахуйте, злочинці не мали багато часу для організації транспорту. Мабуть, лише три години, від десятої до тринадцятої, коли автомобіль уже стояв біля швейного об’єднання. Можливо, заздалегідь до­мовились з кимось, та мусили ж знати, що ми все одно докопаємось до того “рафика”. Гадаю, крадіжка автомобіля.

— Ризиковано, — заперечив Шульга. — Без тран­спорту вони як без рук, мали ж у своєму розпоряд­женні лише дві–три години, а якщо б нічого не під­вернулося?..

Козюренко махнув рукою.

— Розробляючи заздалегідь подібні операції, зло­чинці передбачають кілька варіантів викрадення тран­спорту. Один з них і спрацьовує. Або не купують ма­шину через підставних осіб на годину чи дві. За великі гроші, звичайно. З розрахунком, що міліції ніколи не розплутати такий вузлик.