Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 37

— Не блазнюй! Зараз скільки? Близько одинад­цятої? В монастирі обідають о другій, ти йди, а я трохи відпочину…

О другій годині вони поставили “фольксваген” в ряду інших .машин під жовтим рекламним щитом заправочної станції, на якому чорний змій дихав яскраво-червоним полум’ям.

Проминути цю станцію отець Людвіг не міг, тіль­ки після неї дороги розходилися в трьох напрямках: ліворуч — на Терні й потім Рим, просто — на Флорен­цію й праворуч — у гори.

Аннет заставила заднє скло якимись коробками, кинула туди плащі й примостилась на сидінні так, що її зовсім не було видно — сама ж бачила все, що діялось на шосе позаду “фольксвагена”.

Машини йшли нечасто, був саме час денного за­тишшя, коли основна маса туристів уже приїхала, а виїжджати ще рано. По шосе сновигали переваж­но мікролітражні “фіати” з місцевими номерами — Аннет і Гюнтер жадібно вдивлялися в них, адже не знали, на якій машині їздить Пфердменгес — “понтіак” чи “ягуар” йому, мабуть, не по кишені, в мікро­літражці — не солідно.

— Вони… — раптом прошепотіла Аннет, наче її хтось міг почути. — Так, вони… — відвернулась бід шосе. — Бачиш сірий “форд”?

Гюнтер схилився над щитком приладів, зиркаючи скоса. Так, за кермом — послушник, а поруч — літня людина в сутані.

“Форд” прокотився мало не впритул, проминув заправочну й повільно повернув праворуч на дорогу, що вела круто вгору. Гюнтер спритно вивів на шосе свою машину. Не поспішав: сірий “форд” тепер ніку­ди не дінеться, на такій дорозі все одно більше шіст­десяти кілометрів не зробиш, та й, слава богу, пилю­га, майже не видно, що діється позаду.

“Форд” їхав швидко — послушник таки поспішав на побачення! — “фольксваген” кидало на вибоях, та Гюнтер не відставав, тримаючи дистанцію в півкіло­метра. Зустрічні машини траплялися рідко, дорога йшла переважно між виноградниками, Аннет пошу­кала дорогу в атласі, та не знайшла її, отже, була третьорядна. Проминули село, яке залишилося збоку, за оливковим гаєм, перевалили через гребінь високого горба, внизу відкрилася зелена долина з синьою глад­дю озера, до берега якого приліпилось невеличке мі­стечко. Туди вела така ж укрита жорствою дорога, й “форд” уже звернув на неї.

Гюнтер пригальмував, глянув на спідометр.

— Тридцять один кілометр… — пробуркотів. — Мабуть, їдуть сюди, той жирний слимак казав, що не­далеко…

Почекав, поки “форд” зник поміж дерев, і теж по­вернув до озера.

На центральній вулиці містечка розмістились дві чи три крамнички й тратторія з відкритою верандою під тентом. Проминули останній дім, та ніде не поба­чили сірого “форда”: біля будинків стояли кілька “фіатів” та червоний “рено”. Дорога за містечком круто йшла до виноградників, Гюнтер, буркочучи щось крізь зуби, розвернувся і поїхав назад. Тепер “фольксваген” котився по інерції, Гюнтер весь час гальмував, зупиняючись на перехрестях: умовились, що роздивлятимуться: він — ліворуч, Аннет — праворуч. Проминули крамничку з кульковими ручками, за­пальничками й ще якимось мотлохом на вітрині.

Аннет раптом вигукнула:

— Бачиш, он там, унизу!

Гюнтер зупинився за рогом, вийшов і роздивився.

Гарна двоповерхова вілла стояла над озером по­серед саду. “Форд” не заїхав у двір, його кинули під деревом коло брами.

Гюнтер швидко розвернувся. Мабуть, їм слід при­брати свій автомобіль — швейцарські номери, такі не часто трапляються в цьому містечку, й не слід мозо­лити всім очі. Під’їхав до тратторії — хазяїн виско­чив на веранду, — й Гюнтер, з трудом згадуючи іта­лійські слова, пояснив, що їм сподобалось озеро й вони хочуть затриматись тут, ось тільки куди поста­вити машину й чи знайдеться вечеря?

Хазяїн закивав радісно, побіг відчиняти браму, що вела в двір за будинком, залопотів, підводячи очі до неба, й Гюнтер зрозумів, що лише в цій тратторії вони зможуть з’їсти справжні спагетті, такі спагетті можна з’їсти тільки в раю й тут, бо їх готує сам ха­зяїн, а кращого спеціаліста не знайти у всій окрузі…

Вони пройшли з двору до вузького й темнуватого залу тратторії. Тут стояли довгі столи з грубих дощок, посуд на стойці був з дешевого товстого зеленкува­того скла, та вино, котре хазяїн націдив із бочки, сподобалось Гюнтерові, хоча й коштувало на третину дешевше мінеральної води, яку пила Аннет.

Поки вони вгамовували спрагу, повз тратторію проскочив сірий “форд”: послушник не збрехав — повертався сам.

Гюнтер попередив хазяїна: вони підуть на озеро й можуть затриматись, але той запевнив, що спагетті чекатимуть на них о будь-якій годині, крім того, він має вільну кімнату, і, якщо синьйорині сподобається тут, можна переночувати.

Наче між іншим Гюнтер запитав, кому належить чудова вілла над озером. Хазяїн склав руки, буцімто молився, й поштиво пояснив, що в ній мешкає вельми поважна людина, ім’я якої відомо в самому Ватікані: святий отець ощасливив їхнє містечко, придбавши цей будиночок ще під час війни. На жаль, тепер він рідко приїздить сюди, у віллі живе лише його слуга, якого місцеві жителі недолюблюють за похмурість, та що вдієш — німець, старий холостяк, а мабуть, нема на світі більших відлюдків, ніж старі холостяки.

Базікання цього товстуна можна було слухати цілий день, він просто випромінював із себе доброзич­ливість і говорив би безперервно — не так-то й легко знайти слухачів у такому маленькому містечку, та Ан­нет обірвала крамаря: спека, і їй хочеться купатись…

До озера вела стежка просто від тратторії, й вони пішли поміж апельсиновими деревами, на яких тіль­ки-но формувалися зелені кульки.

Не доходячи до озера, Гюнтер поліз у кущі, що відділяли апельсиновий сад від вулиці, — за ними тягнувся високий паркан із загострених металевих прутів, далі починались якісь буйні колючі зарості, що закривали віллу від нескромних поглядів. Від дро­тяної хвіртки до будинку вела вимощена бетонними плитами доріжка.

Гюнтер залишив Аннет у кущах стежити за тим, що діється біля входу, а сам вирішив обійти навколо садиби. Тільки він зник, як на доріжці з’явились двоє — отець Людвіг і його слуга. Вони йшли повіль­но, монах, видно, наставляв слугу, бо той кивав і від­повідав щось односкладово, а отець Людвіг енергій­но жестикулював і все говорив — шкода, Аннет не могла почути жодного слова.

Слуга вивів із гаража мотоцикл і відчинив браму. Викотив машину і, залишивши її на вулиці, акуратно замкнув ворота, віддав ключ монахові. Нічого не ска­завши, рушив до мотоцикла. Вже хотів заводити, та повернувся — забув шолом на лавці в саду. Отець Людвіг, що стояв біля хвіртки, обізвався насмішкува­то, й Аннет чула тепер кожне його слово:

— Не забудь на зворотному шляху голову. І завт­ра вранці заїдь…

Куди повинен був заїхати слуга, Аннет так і не дізналась, бо той завів мотоцикл і рушив. Монах подивився вслід, постояв трохи й повільно пішов до вілли.

Скоро повернувся Гюнтер, і Аннет розповіла йому про все, що бачила.

— Принаймні до завтрашнього дня монах сам, — констатував Гюнтер. — А я там знайшов більш-менш зручне місце, щоб перелізти: кущі зовсім низенькі й зовсім не колючі.

— Почекаємо до вечора?

Гюнтер задумався.

— А може, зараз? Вже початок п’ятої, а святий кабан звик у цей час відпочивати. Послушник казав, що підводиться о п’ятій. Я полізу, а ти й далі стеж за входом.

Прохід між заростями, який знайшов Гюнтер, лише умовно можна було назвати проходом, бо, поки продирався, розкров’янив руки й обличчя. Тепер він стояв за дбайливо доглянутим квітником, вдивлявся в закриті дерев’яними жалюзі вікна, наче й справді міг щось побачити крізь них.

Тиша, й лише птахи джеркочуть на деревах. Три­маючись кущів, Гюнтер обійшов будинок і ледь не наштовхнувся на обплетену плющем і гліцинією альтанку. Обережно розсунувши стебла, зазирнув усередину й перелякано відсахнувся: на тахті лежав отець Людвіг — Гюнтер міг дотягнутись рукою до йо­го голови.

Хлопець присів, затамувавши подих. Невже монах помітив його? Зараз зчинить лемент чи сам зачаївся, зляканий?

Гюнтер перебіг кілька метрів, що відділяли його від клумб з якимись високими червоними квітами, заховався там. Лише тепер трохи оговтався: якщо отець Людвіг і досі мовчить, значить, або не помітив його, або спить. Перечекав ще кілька хвилин і поповз до альтанки. Обігнув її й зазирнув так, щоб побачити обличчя монаха. Так і є — старий спав.