Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 32

Але вчитель уже сам зрозумів, що припустився безтактності, він був делікатний і злякався, що обра­зив свого гостя, який і так, видно, переживає й нервується — нічого не поробиш, такою є сучасна мо­лодь, і важко вимагати від юнака, аби він мислив і чинив так, як старий і досвідчений Каммхубель.

Та в хлопцеві щось є — людина егоїстична, під­ступна отак відразу не оголила б усе своє єство. Вчителеві хотілося сказати: кинь, облиш оті неправедні гроші й помий руки! Але подумав: чи буде це правильно? Адже двадцять мільйонів марок можна використати на гуманні цілі, скажімо, встановити стипендії для бідних студентів. Та як пояснити це і чи не будуть сприйняті його слова як пустопорожня балаканина: адже й мільйонери влаштовують благо­дійні товариства, засновують стипендії свого імені для бідних студентів…

Пауза затягувалася, і Каммхубель нарешті обір­вав її. Почав дещо повчально — вчитель переміг у ньому; але, побачивши, що Карл слухає з ціка­вістю, заспокоївся — зрештою, він має право на по­вчальність.

— Заведено вважати, що багатим живеться краще, ніж бідним, і, не будемо святенниками, певно, в більшості випадків так воно і є. Принаймні багатії не часто відмовляються від грошей. Та насмілюсь твердити, що це психологія пересічної людини, яка над усе ставить комфорт. Живе вона згадками про те, що якогось року придбала будинок, а минулого купа­лася на Гаваях чи мала приємність зустрітися на рауті з відомим мільйонером або потомственим ари­стократом. Приємне, розмірене життя, хоча й зі свої­ми заздрощами — завтра ви матимете двадцять мільйонів, а вас познайомлять з нафтовим королем, у якого сто чи навіть п’ятсот… Але я веду не до того. Хто з німців, і не лише з німців, а взагалі освічених людей, не знає Томаса Мюнцера? А хто пам’ятає його сучасників — усіх отих герцогів, багатіїв, різних дворян? Томас не був багатієм, а прославився на віки, і я з приязню думаю про тих голодних і знедолених, що йшли разом з ним, умирали, та не каялись! Ви розумієте, оті селяни були ніщо в порівнянні з влас­ником двадцяти мільйонів, не ображайтеся, бо це — факт, а на факти не можна ображатися, так-от, кожен, навіть найменший, феодал тоді підносився на недосяжну височінь над бидлом, чорною кісткою, але тепер ми зневажаємо цих роззолочених пихатих тупаків і зі щирою симпатією згадуємо тих сірих, неосвічених, брудних, але сильних духом, які на­решті підвели голови і взялися за зброю.

— Не всім бути Мюнцерами, — заперечив Карл.

— Звичайно, Томас Мюнцер — один, але ж і тоді, і згодом було багато й розумніших, і енергійніших за нього. Збіг обставин — Мюнцер стає на чолі, але ж Томас не міг існувати без собі подібних. І ми зга­дуємо його безіменних товаришів з пошаною і з оги­дою — тих, хто придушив повстання й залив країну кров’ю.

Карл уже давно зрозумів, куди веде Каммхубель.

— Ви хочете сказати, що людина повинна бути чесною і прагнути служити прогресивним ідеалам су­спільства?

— Дещо примітивно, та в основному правильно…

— Але ж гроші не завадили Хемінгуею бути од­ним з найчесніших у світі!

— Не путайте праведне з грішним. Він сам заро­бив їх.

— Ну добре, а як би вчинили ви, одержавши, на­приклад, ці есесівські мільйони?

Каммхубель не завагався й на секунду.

— Віддав би якійсь країні, що постраждала у вій­ні. Польщі, приміром. Побудуйте, панове поляки, лікарню, це — ваші гроші, й ми повертаємо лише частку…

— Комуністам? — не повірив Карл.— Для зміц­нення тоталітарного режиму?

— Ви були там?

— Ні, але…

— Не треба “але”… Я сам читаю наші газети й па­м’ятаю, що там пишуть. Я не комуніст, та придбав туристську путівку і з’їздив у Польщу. Раджу й вам.

— Ніколи!

— Все ж хочете одержати гроші?

— Я живу в Швейцарії і добре знаю тамтешніх банкірів. Для них двадцять мільйонів — один ковток. Та я не віддам їм і марки. А потім? Потім виріши­мо… — закінчив непевно.

Не хотілося перечити вчителеві — той підказав єдиний чесний вихід із становища, — та Карл усе ж не міг уявити собі, як, одержавши мільйони, зможе зректися їх; зрештою, його не дуже хвилювала проб­лема, кому віддавати: комуністам чи благодійникам; усе його єство повставало проти самої постановки питання — віддавати, адже він, може придбати собі чортзна-що; чомусь уявив Аннет у довгому, приземленому, неймовірно розкішному чотиристасильному “крайслері”, а себе за кермом, і ніхто не в змозі наздогнати їх — зиркнув на стелю, нагорі тихо, й ця тиша вразила його, сплутала всі думки.

— Пробачте… — зробив спробу підвестися.

Але від Каммхубеля важко було відкараскатися. Учитель запитав у нього, чи знає Карл тепер весь шифр, а коли ні — кого слід брати за барки, й Карл відповів відверто:

— Чесно кажучи, не тямлю, що робити. Нам тре­ба розшукати якогось Людвіга Пфердменгеса, а я не знаю, хто він був, хто є і де він узагалі.

— Людвіг Пфердменгес… — поворушив губами вчитель. — І, звичайно, він належав до еліти рейху. Особі малозначній навряд би доручили таку таєм­ницю.

— Зікс командував корпусом СС, а потім служив в управлінні імперської безпеки, — відповів Карл. — Пфердменгес має бути приблизно таке саме цабе.

Каммхубель заплющив очі, наче видовбував щось із закутків пам’яті.

— Пфердменгес… Десь я чув це прізвище… Стри­вайте, є в нас один енциклопедист… — потягнувся до телефону, що стояв на журнальному столику, покру­тив диск. — Клаус? У тебе ще зовсім свіжий напівстаречий мозок. Не пригадуєш — Людвіг Пфердмен­гес?.. Якась фігура третього рейху? Що ти кажеш: підтримував зв’язки з Ватіканом? І тепер там? Справді, я пригадую — про нього писали в газетах… Пам’ятаєш, коли критикували “християнських атеїс­тів”. Живе в Ассізі, так, тепер я згадав, він ще поле­мізував із якимось єпископом… Це дуже цікаво, та ми поговоримо іншим разом, тепер поспішаю, я скоро навідаюсь, пробач. — Каммхубель поклав трубку. Зауважив незлобливо: — Справді, пам’ятає мало не все, та любить просторікувати… Ви вже мали змогу зрозуміти, юначе: Людвіг Пфердменгес був одним із повноважних представників третього рейху у Ватікані. А тепер живе в Ассізі. Чули про Франціска Ассізького?

Карл не зводив очей з Каммхубеля й думав: чому той чинить так? Щойно ж мало не вилаяв його за на­магання здобути есесівське золото…

А Каммхубель усміхався, буцімто читав Карлову душу, немов бачив щось не відоме юнакові. Карл теж усміхнувся.

— Якось усе це… наче у Андерсеновій казці… — мовив.

— Старий Клаус ще має пам’ять… — ухилився від прямої відповіді Каммхубель. — Отже, в Італію?

— Якщо дозволите, сьогодні ж.

— До ночі й думати нема чого, — заперечив учи­тель. — Повечеряєте — й гайда.

— Не знаю, як вам і дякувати!

— Світ тісний, може, ще й зустрінемось.

— Ви завжди можете розраховувати на мене.

— Е-е, юначе, в молодості розкидаються обіцян­ками.

Карл хотів заперечити, та вчитель пробуркотів щось невиразне й пішов на веранду.

І знов Карл згадав тих двох: скільки ж минуло, як вони усамітнились? Певно, ціла вічність. Зиркнув на годинник — невже він стільки пробалакав з Каммхубелем? — і чомусь навшпиньках почав підійматися сходами.

Ще здалеку побачив: двері до кімнати Аннет від­чинені. Отже, вона в Гюнтера!

Постояв, намагаючись вгамувати хвилювання, але, так і не вгамувавши, рушив до дверей мансарди. Не знав, для чого,— адже ж ніколи не підслуховував, вважав це підлістю, на яку не здатний, але, може, обманював сам себе: легко осуджувати вади інших, та коли справа стосується тебе самого…

Зазирнув до Аннетиної кімнати й зупинився. Стояв і боявся ворухнутись — дівчина сиділа на підвіконні боком до нього й читала. Вперлася ногами у віконну раму, коліна стирчали мало не врівень з підборіддям, Аннет наморщила чоло й такою видалась вродливою та принадною, що хлопцеві перехопило дихання. Від­ступив від сходів, кашлянув голосно й рушив не крию­чись. Тепер Аннет стояла, заховавши книгу за спину.

— Де Гюнтер?

Вказала очима, не відповідаючи.

— Що трапилось? — Він уже догадувався, але хотів почути підтвердження. Карлу стало навіть шко­да Гюнтера. — Посварилися?