Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 30

І Карл потягнув двері на себе.

Кабінет — великий і світлий, у дальньому кутку за столом сиділа людина, вона відірвалась від паперів і втупилася в Карла чи то здивовано, чи то очікуючи, важко було втямити здаля.

Карл з Гюнтером обміркували кілька варіантів атаки на групенфюрера. Вони тепер знали, що Ру­дольф Зікс зовсім не хворий, що його врятував од тюрми брат, що Ганс-Юрген навряд чи зробив би це, коли б не дружина Рудольфа, яка мала контрольний пакет акцій фірми. Вони довідались також, що гру­пенфюрер більшу частину дня проводить у кабінеті, лише зрідка виходячи до саду, що він живе так, на­чебто нічого не відбулося в світі за два десятиліття, наче й тепер існує і фюрер, і третій рейх, і управління імперської безпеки. Але Карл не чекав такого: за сто­лом сиділа людина в есесівському мундирі.

Всі варіанти зустрічі вилетіли в хлопця з го­лови, але пауза затягувалась, і групенфюрер зробив рух, буцімто хотів подзвонити; це підштовхнуло Кар­ла, він ступив уперед, підніс руку, як бачив у філь­мах, і вигукнув:

— Хайль Гітлер!

Рудольфа Зікса наче підкинуло в кріслі. Виструн­чився з піднятою рукою, застиг лише на секунду–дві, хоч Карлові здалося, значно більше.

— Групенфюрер, я насмілився потурбувати вас, бо маю доручення державної ваги… — Тепер Карл мав сказати те, що вони надумали з Гюнтером: він при­їхав з Іспанії від Штайнбауера — це прізвище нази­валося під час процесу над батьком.

Групенфюрер не дав йому закінчити. Обійшов на­вколо столу й поклав Карлові руки на плечі, буцімто зустрічав якщо не близького родича, то доброго зна­йомого.

— Я радий, дуже радий. Розкажіть мені, як там у вас?..

Він повів Карла до дивана під великим портре­том Гітлера. Карл не міг відірвати очей від портрета — розмова набирала небажаного характеру, Зікс прийняв його за іншого, але за кого? А фюрер дивився зі стіни зловтішно, наче знущався. Здавалось, от-от зійде зі стіни, тицьне пальцем і накаже:

“Взяти його!”

Сіли на диван. Карл примостився на краєчку, на­силу витискаючи з себе слова:

— Я щасливий, що нарешті маю змогу побачити одного із стовпів… Про вас так багато говорили, й для нас, молоді…

Певно, слухати це Зіксу було приємно, бо дивився на Карла приязно й потирав тильною стороною долоні підборіддя.

Але не стримався і обірвав:

— Ви давно бачили обергрупенфюрера Лібана? За весь час я мав од нього лише одну звістку й думав… Та раптом дізнаюсь, що від Мартіна повинна приїхати довірена особа. Правда, я чекав когось із старої гвар­дії… — На мить у його очах майнули чи то підозра, чи то переляк, а може, це тільки здалося Карлові, бо Зікс вів далі: — Але ж Мартінові видніше…

Тепер Карл знав, за кого прийняв його групенфю­рер, і вирішив не перечити йому. Про Лібана він чи­тав — газети сповіщали, що той переховується десь у Парагваї. Карл навіть зрадів: те, що він прийшов, одержало досить міцне підгрунтя, щоправда, Зікс міг кожної хвилини розкусити його, тоді залишається єдине — запропонувати йому частину грошей.

Та чи клюне групенфюрер?

Гроші мають тепер для Зікса лише символічне значення, він увесь у минулому — один мундир чого вартий! — за останні роки, певно, взагалі не бачив грошей цей заживо похований мрець. Отже, треба зіграти роль посланця Мартіна Лібана — свого часу довіреної особи самого фюрера…

— Доктор Лібан, — почав, дивлячись у вічі групенфюреру, — почувається непогано, хоча вік іноді дається взнаки. Та й клімат… Парагвайські ліси з їх­німи тропічними надмірностями втомлюють не тільки людей літніх, навіть нам буває важко. Однак що вдієш, усі ми живемо надією на повернення до фатерлянду й сподіваємось, що ці часи — не за гора­ми… — Кажучи всю цю загальщину, згадував, як на­зивається містечко поблизу парагвайсько-бразільського кордону, біля якого, за повідомленням преси, живе Лібан. Ще зовсім недавно пам’ятав (назва чомусь нагадувала йому доісторичну тварину), а це — забув. Раптом згадав і полегшено зітхнув, наче всі складнос­ті лишилися позаду й тепер групенфюрер викладе йому свої дві цифри. — Я не маю права називати на­віть вам точні координати місця, де перебуває пан Мартін Лібан. Але якщо вам знадобиться терміново зв’язатися з ним, ви завжди знайдете наших людей у місті Фосду-Ігуас.

Він влучив у ціль, бо групенфюрер ствердив:

— Так, я знаю це. Але ж чим ви, юначе, можете довести, що справді є посланцем звідти?

У Карла не було іншого виходу, як іти напролом. Мовив упевнено, втупившись у групенфюрера:

— Умови найсуворішої конспірації, в яких пере­буває шеф, не дозволяли мені привезти з собою ніяких листів та документів. Але, інструктуючи мене, пан Лібан наказав передати таке: ви знаєте дві цифри, які свого часу назвав вам покійний обергрупенфюрер СС і начальник головного управління імперсь­кої безпеки Ернст Кальтенбруннер. Це складає дер­жавну таємницю третього рейху, котра відома тепер трьом особам — пану Лібану, вам і мені. Оце і є мій пароль.

Зікс уважно стежив за Карлом. Трохи подумав і згодився:

— Так, це — вагомі докази, вагоміші за будь-який документ. Отже, юначе, що доручив вам Лібан? Якщо ваш приїзд зв’язаний з переселенням наших співвіт­чизників до фатерлянду, то мушу сповістити…

У Карла відлягло від серця. Він дивився в очі Зікса зі склеротичними прожилками й думав — цей старий йолоп в есесівській формі сидить цілими дня­ми в кабінеті, цілими тижнями чи місяцями мовчить, зараз він захоче виговоритись — і тоді його вже важко буде зупинити.

Мовив ввічливо, але твердо:

— Пробачте, групенфюрер, ви повинні назвати мені оті дві цифри. Так наказав пан Лібан.

Зікс подивився на нього, як Карлові здалося, зне­важливо.

— Я з задоволенням зроблю це, якщо ви назвете пароль.

У Карла сіпнулась губа. Кальтенбруннер виявився передбачливим і поставив ще одну перепону на їхньо­му шляху.

Сказав різко, як і належить людині, котра мав певні повноваження:

— Пароль знав лише обергрупенфюрер Кальтен­бруннер, він мертвий і, на жаль, забрав таємницю в могилу. Але гроші не мають пропасти, їх треба використати для відновлення великої Німеччини, — Карл навіть і сам не помітив, як голос його раптом набрав патетичного звучання, — для створення четвер­того рейху!

Очі Зікса вирячилися, стали світлі й порожні, Кар­лові здалось, що групенфюрер зараз чи то заплаче від розчулення, чи, навпаки, скочить в екстазі й за­кричить “хайль”. Але Зікс заморгав, отямлюючись, і відповів:

— Маєте рацію, юначе, гроші не повинні пропас­ти, все до останньої марки треба використати. Пере­дасте Ліванові — тридцять сім, це — мої цифри. Запам’ятали? Тридцять сім! І пароль наступному з “трійки”, я не знаю, перший я чи другий, але не останній, бо маю пароль: “Чи бачили ви чорний тюльпан?” Зрозуміло?

Карл кивнув. У нього перехопило дихання. Тепер, коли все одразу так щасливо вирішилося, захотілося підвестися й піти. І мало не одразу ним оволоділа апатія, буквально примусив себе відповісти:

— Пан Лібан буде вдячний вам, групенфюрер, за те, що ви зберегли одну з найбільших таємниць рейху.

— Це мій обов’язок! — у тон йому мовив Зікс. І вів далі по-діловому: — Передасте Мартіну: ми під­готували грунт для переселення першої партії спів­вітчизників. Найближчим часом можемо прийняти тисячу чоловік. Підготовлено житло, є можливість влаштувати їх на роботу. Гроші, як і домовлялися, через канали нашої фірми. До речі, ви бачили мого брата? — Раптом очі в нього стали пронизливі, по­темнішали, і Карл зрозумів, що групенфюрер запідоз­рив його. “А що, — подумав, — коли зараз вискочити з кабінету? Чи встигну втекти, поки старий пень зчинить тривогу?”

Та рішуче відкинув цю думку. Пояснив:

— Він привіз мене сюди. Без його дозволу, ви ж знаєте, жодна стороння особа не може побачити вас. Пан Ганс-Юрген Зікс затримався, — непевно махнув на двері, — та це гарно, бо в нас розмова не для третіх вух. — Карл розумів хисткість своїх аргументів, але чим ще він міг переконати групенфюрера? Мовив упевнено: — Ганьба Німеччині, кращі сини якої пере­бувають в еміграції! Але ж це триватиме недовго, ми наведемо тут порядок! — Раптом йому стало соромно, почервонів і замовк.