Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 28

— Що вам треба? — закричав Карл пронизливо. — Рятуйте!

— Мовчи, падлюко!.. — засичав високий.

Карл позадкував од нього, та наштовхнувся на другого. Той схопив його ззаду за руки, і в цю мить високий підскочив до нього: різкий біль наче оперезав Карла, він хотів дихнути, та не зміг, осів на землю, затуливши долонями обличчя, і втратив свідомість.

— Гарно ти його!.. — мовив Роршейдт високому. — Тепер треба цього нишпорку…

Раптом десь зовсім близько заревла автомобільна сирена. “Петер, сюди! — загорлав хтось у кущах. — Хтось кличе на допомогу!”

Роршейдт зло вилаявся. Нахилився й схопив Кар­ла під пахви.

— Ну, ти що?.. — зиркнув на високого. Той зрозу­мів і підняв Карла за ноги. Пригнувшись, вони по­бігли до берега, зайшли по пояс у воду й кинули тіло в очерет.

— Якщо ти й не добив його, — прошепотів Рор­шейдт, — усе одно йому кінець…

…Каммхубель поставив свій “опель” неподалік од берега й закинув вудки. Сидів, дивлячись на непорушні поплавці, риба не клювала, та, чесно кажучи, він і не сподівався на улов, просто любив сидіти над озером -перед заходом сонця, викурити сигарету, дивитися на спокійну воду й ні про що не думати. Точніше, думки в такі хвилини були ліниві й повільні, якісь затяжні — вода заспокоювала, і все навколо здавалося таке гар­не — кращого не могло бути на світі. Ну що можна порівняти з золотисто-червоною доріжкою на воді і м’яким шелестінням очерету?

Каммхубелю здалось, що він завжди був трохи сентиментальним, а може, ця розчуленість наодинці з природою властива не лише сентиментальним лю­дям? Певно, сентиментальність і вміння побачити прекрасне в природі — все ж різні речі. Каммхубель подумав, що смерть є не що інше, як зникнення, роз­чинення людини в природі; від цього стало трохи сумно, та не зовсім, бо хто ж у п’ятдесят шість років серйозно думає про смерть? Вже усвідомлюєш, що більша частина життя за плечима, й відчуваєш лег­кий подих невідворотного, тепер уже відаєш, яке швидкоминуче життя, й знаєш: те, що залишилось, пройде непомітно, як кілька днів, а тому-то й дорожчі стають ці дні, а тому-то привабливіша сонячна доріж­ка на воді, й невідомим змістом наповнюється шамрання озерного очерету.

Хтось продирався поміж кущів, і Каммхубель невдоволено поморщився: буває, якийсь невідомий зу­пиниться за плечима, мало не дихає в спину, виба­лушиться на поплавці, ще й намагається зав’язати розмову, і не знає, що ти заліз в очерет саме для того, аби відпочити й від людей, і від розмов. Єдина надія, що ніхто не побачить його з берега, — Каммхубель дав­но вже облюбував це містечко за густим верболозом, віти якого перепліталися з очеретом.

Кроки затихли.

Каммхубель обережно визирнув із своєї схован­ки — якийсь юнак сперся спиною на дерево й милує­ться природою.

Каммхубель посидів ще трохи, втупившись у по­плавці, та було відчуття, що хтось свердлить тобі поглядом спину, й старий не витримав — пішов до машини випити пива. Він підходив до свого “опеля”, коли почув шум, розсунув кущі й побачив, як двоє громил накинулись на юнака. Першим порухом було бажання прийти на допомогу, та наступної миті Кам­мхубель збагнув, що це нічого не дасть — поламають ребра і йому; він гайнув до машини і засигналив так, наче в “опеля” відмовили гальма й він несеться по автостраді, вимолюючи дорогу.

Посигналивши, Камкхубель витягнув із багаж­ника заводну ручку й закричав:

— Петер, сюди!.. Хтось кличе на допомогу!

Поглянув на галявину, та під вербою вже нікого не було. Каммхубель витягнув шию і побачив, як гро­мили тягли тіло до озера. Вони кинули його в воду й швидко зникли.

Не випускаючи з рук залізяччя, Герхардт Каммхубель побіг до берега. Зайшов в озеро по груди, пома­цав навколо руками, та нічого не знайшов. Посунувся далі і наштовхнувся на тіло.

Каммхубель підхопив юнака й витяг на берег, не думаючи, що ті двоє можуть повернутися й прикін­чити його. Він зроду не відкачував потоплеників, та десь читав чи чув про це. Потримав тіло вниз голо­вою, з рота ринула вода, потім почав робити штучне дихання. Але юнак не подавав ніяких ознак життя, і Герхардт подумав, що його прикінчили до того, як кинули в воду. І все ж уперто піднімав і опускав руки, вдивляючись у посиніле обличчя…

Каммхубель привіз Карла до себе додому. Він мав невеличкий двоповерховий будинок на чотири кімнати з кухнею — цю віллу, як гордо іменувала котедж його мати, збудував ще батько, гімназіальний учитель Курт Каммхубель; Герхардт Каммхубель теж був гімназіальним учителем, але, на відміну від бать­ка, доживав свій вік один — дружина померла в конц­таборі, та й він сам чудом залишився живий, про­йшовши всі кола пекла в Заксенхаузені.

Повернення до життя проходило в Карла з такими муками, що хотілося заплющити очі й знову поринути в небуття. Каммхубель дав йому напитись якогось від­вару й поклав у ліжко, пообіцявши перед цим под­звонити в готель Гюнтеру, щоб той не хвилювався й не турбував місцеву поліцію. Настій був гіркий, і Кар-лу здалося, що його ще раз виверне, але через кілька хвилин відчув полегшення й заснув.

Розбудили його горобці, які чогось розцвірінька­лись під відчиненим вікном. Карл сів на ліжку. По­чувався непогано, хоч щелепа й досі боліла, а між ребрами проступав синець. Обмацав ребра — здається, цілі.

Але хто ж напав на нього і з якої речі?

Карл не дав тим, на березі, жодного приводу для нападу, він не сварився з ними, був ввічливий. Часом люди стають дражливими під впливом алкоголю, та Карл міг головою заручитися — ті двоє були тверезі.

Отже, вони стежили за ним, це був умисний напад, з ним хотіли покінчити, й це могло бути лише наслідком його відвідин пана Ганса-Юргена Зікса. Напро­шувався ще один висновок: власник фірми не хотів, щоб швейцарський журналіст зустрівся з колишнім групенфюрером СС Рудольфом Зіксом. Не хотів—не ті слова. Якщо пішов на карний злочин, мав серйозні підстави не допустити побачення Карла з групенфю­рером.

А може, він усе ж помиляється й на нього напали звичайнісінькі хулігани?

Лише тепер Карл помітив на стільці поруч з ліж­ком свіжу сорочку й світлий костюм. Отже, Гюнтер уже встиг потурбуватися про нього.

Карл підвівся з ліжка. Двері праворуч вели до ван­ної, увімкнув душ і довго стояв, з насолодою відчу­ваючи, як холодна вода бадьорить тіло. Не почув, як до кімнати ввійшов Гюнтер — побачив його вже у дверях ванної. Кивнув, буцімто нічого не сталось. Але Гюнтер дивився стурбовано.

— Ти дивишся на мене, як на диво…

— Уперше бачу людину, що вже вмерла й жива. Ну, і як на тому світі?

— Не дуже приємно…

— А я думав, — зауважив Гюнтер, — тебе влашту­вали до раю! І перебувати б тобі там довічно, коли б не пан Герхардт Каммхубель.

— Як-як?

— Пан Каммхубель, учитель місцевої гімназії.

— Він видався мені симпатичним.

— Не те слово, — підніс Гюнтер пальця вгору, — він — утілення всіляких чеснот!

Каммхубель чекав на них за столом, застеленим білою скатертиною. Ніяковіючи, Карл почав пробача­тися й дякувати, але Каммхубель осміхнувся так щи­ро й доброзичливо, що в хлопця відлягло од душі.

— Аннет, — голосно покликав господар, — неси ка­ву, поки не охолола!

І знов Карл почав пробачатись, що порушив уклад життя господаря, та, побачивши Аннет, замовк, ура­жений. Чекав появи дружини вчителя, а каву при­несла молодесенька дівчина років дев’ятнадцяти. Було в ній щось таке, що одразу привертає увагу, мабуть, манера високо тримати голову — це свідчило про рі­шучість характеру, про незалежність, Любителі легкого флірту намагаються обминати таких, вважаючи гор­дячками й недоторками.

Аннет осміхнулася Карлові й, поставивши кавник, подала йому руку; дивилася просто у вічі, без тіні манірності, грайливості, трохи запитувально, мовляв, що це за один і чого він вартий? Певно, перше вра­ження було приємне, бо осміхнулась ще раз, показав­ши рівні дрібнуваті зуби.

Карл помітив: очі в дівчини сині, навіть темно-сині, такі мають переважно білявки, а ця була ша­тенка, мало не смаглявка.