Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 11

— Невже застряли?

Шульга відповів невизначено:

— Техніка…

Байдачний зупинив погляд на червоній кнопці з написом “дзвінок”, натиснув на неї. Може, хтось і почув сигнал, але в кабіні продовжувала панувати мертва тиша.

— Що ж вони? — безпомічно запитав Байдач­ний. — Не сидіти ж нам тут до вечора!

— Дозвольте… — Шульга безцеремонно відсунув його від пульта управління ліфтом, почав поперемін­но натискати на кнопки. Та ліфт стояв, і майор ви­лаявся:

— Сучі сини, знав би, пішки спустився. Такі гро­ші беруть, і ніякої культури!

Байдачний подивився на нього задумливо.

— Пити хочеться, — сказав не до ладу, — зараз би пивка холодного…

— За рахунок адміністрації, — додав Шульга. — Але ж так і справді можна простояти чортзна-скіль­ки! Що ж робити?

— Мабуть, сигнал зіпсувався, — констатував Бай­дачний. — А в мене побачення… — Нараз вибухнув люттю: — І що за порядки вошиві, не готель, а свин­ство якесь, три чорти їм у горлянку. — Він почав тарабанити кулаком по стінці ліфта. Шульга стукнув також кілька разів, нараз торкнувся руки Байдачного, спиняючи його:

— Тихше!

Той застиг з роззявленим ротом, дивився не­розуміюче, і Шульга вказав йому пальцем на підлогу. Знизу, мов з могили, долинули слова:

— Ви чуєте нас?

— Та чуємо! — закричав Шульга. — Що трапилось?

— Нічого страшного. Потерпіть трохи, скоро по­лагодимо.

Байдачний зиркнув на годинник. Зареготав нер­вово.

— Пропало моє побачення… — мовив скрушно.

— І гарна жінка? — поцікавився Шульга.

Байдачний хитнув головою, немов заперечуючи, та нараз посміхнувся криво й ствердив:

— Нічого.

Чомусь Шульзі здалося, що збрехав, либонь, по­бачення в нього було зовсім не з жінкою — що ж, тепер знайомі Байдачного нікуди від нього не ді­нуться.

— Жінки завжди запізнюються на побачення, — сказав підбадьорююче. — Може, встигнете. Давно в Ростові? — запитав, запрошуючи Байдачного до зви­чайної для пасажирів одного купе чи випадково зве­дених у спільному номері готелю людей розмови. — Спека тут…

— Недавно приїхав.

— А я тільки сьогодні. Дядько тут у мене, але тіснувато в нього. Ви в якому номері?

— П’ятдесят третьому.

— А я в п’ятдесят п’ятому! — удав, що зрадів Шульга. — Тож давайте знайомитися: Трусов Георгій Лео­нідович. — Простягнув руку, осміхнувшись широко й доброзичливо, як і личило провінціалові.

Байдачний сковзнув по ньому холодним, насторо­женим поглядом, і Шульга зрозумів, що той фактично вперше по-справжньому звернув на нього увагу. По­гляд у Івана Гавриловича був чіпкий, либонь, обвести навколо пальця його було непросто, та весь якийсь лантухуватий вигляд Шульги та його наївна чи навіть трохи дурнувата посмішка вселили довіру в Байдачного — подав руку трохи зверхньо, як і личить лю­дині, котра займає в суспільстві вищий щабель.

— Байдачний, — назвався і ледь потиснув руку майорові. — Іван Гаврилович до ваших послуг.

— І звідки ви? — поцікавився Шульга. Це була зовсім природна у таких випадках цікавість, і Бай­дачний не став брехати — та, зрештою, для чого, все одно заповнював листок новоприбулих у адміністра­тора.

— Киянин, — відповів.

— Бував, — аж зрадів Шульга, — бував у Києві, і скажу вам, могутнє місто. Зелень та все інше…

— А ви звідки? — ввічливо поцікавився Байдач­ний.

— Ого, — реготнув Шульга, — ми звідти, куди ко­лись Макар телят не ганяв. — Він заздалегідь розро­бив досить вірогідну версію. — З Півночі.

Якесь зацікавлення промайнуло в очах Байдачного.

— Північ у нас велика, — мовив.

— Точно, — погодився Шульга, — у нас там кіло­метрів ніхто не рахує. А ви, дозвольте запитати, що в Києві робите?

Байдачний примружився й подивився на Шульгу мов на останнього нахабу. І все ж назвався, хоча й не-визначено:

— Начальник цеху.

— О-о! — підніс вказівного пальця Шульга. — Ме­не дуже тішить, що познайомився. Хоча й за таких обставин!.. — зареготав голосно.

Байдачний ковзнув по ньому колючим поглядом.

— То звідки ж ви? — запитав знову.

— Я ж кажу, з Нар’ян-Мара. У радгоспі — вете­ринаром.

Шульга відчув, як Байдачний внутрішньо весь підібрався. Іван Гаврилович машинально поправив вузол краватки, ще раз огледів майора чіпко, немов намагався зазирнути в душу.

— Корів лікуєте? — запитав нарочито байдуже.

Шульга поплескав його по плечу, як малу ди­тину.

— Оленів, — пояснив, як пояснюють школярам ві­домі істини. — Які ж корови на Півночі?

— Вибачте! — удав збентеження Байдачний. — І справді який я нестелепа.

Тепер він дивився на Шульгу з цікавістю: видно, якась думка пробудилася в ньому, — майор знав яка, саме на це й сподівався, називаючись ветеринаром з Нар’ян-Мара. Він знав, що Байдачний уже не відче­питься від нього. І, щоб розвіяти можливі підозри, підкинув Іванові Гавриловичу деякий фактичний ма­теріал, котрий би зміцнив його позиції.

— Багато хто про нас так думає! — зареготав го­лосно. — Потрапили б до нас та побачили!.. Північ, то, скажу вам, — велике діло. Колись ми там такі міста побудуємо, як твій Київ. А може, й кращі!

По війні Шульзі довелося з півроку попрацювати в Нар’ян-Марі, бував і в тундрі, зустрічався з оленя­рами, тому й вигадав собі легенду, пов’язану з робо­тою саме там. Знав широту характеру людей Півночі, їхнє замилування своїм краєм, легку зневагу до меш­канців спекотних південних міст — відповідно й пово­дився.

— І великий у вас радгосп? — запитав Байдачний.

Шульга знав, що Іван Гаврилович уже почав зон­даж. Махнув рукою.

— Середній.

— Оленярський?

— Так, у нас там без оленя як без рук.

— А в нас оленятина — делікатес, — зауважив Байдачний з жалем.

— Приїжджай до мене, я тебе почастую такою оленятиною, якої в житті не їв і не їстимеш.

Байдачний потер кінчик носа.

— І багато оленів у вас?

— Тисяч двадцять, але все залежить від року. У нас, розумієш, тундра… Буває взимку ожеледиця, тоді нам труба!

— Гинуть? — запитав Байдачний, і якась іскорка загорілася і одразу згасла в його очах.

— А ми для чого там? — спробував ухилитися від прямої відповіді Шульга.

— Це з хутра молодих оленів роблять пижикові шапки? — раптом запитав Байдачний.

“Ну й падлюка! — захоплено подумав Шульга. — Як щиро придурюється”.

— Кажуть, тут у вас за ними ганяються, — відпо­вів. — І то правда, хутро цінне, не боїться води.

Байдачний зиркнув на годинник. Зітхнув.

— Пропало моє побачення, — мовив не дуже за­смучено.

— Скільки ми вже тут загоряємо? — запитав Шульга.

— Чверть години.

Шульга подумав, що час уже пускати ліфт, і, на­че у відповідь на його думки, ліфт м’яко рушив.

Внизу на них чекали швейцар і ліфтер. Почали вибачатися. Шульга лише махнув рукою, а Байдачний напрочуд не лаявся, пробуркотів щось крізь зуби і приязно взяв під руку майора.

— Маєте якісь плани? — запитав. — Коли нема, є пропозиція відсвяткувати наше звільнення. Підемо до ресторану, ставлю пляшку коньяку.

“Починається друга дія вистави”, —подумав Шуль­га і так само приязно посміхнувся Івану Гавриловичу.

Козюренко поливав кактуси. Робив це обережно, набираючи воду з розчином мінеральних добрив у ве­лику гумову грушу, — знав, скільки води потребує кожна рослина: деякі кілька крапель, для інших грунт треба добре зволожити, бо цвістимуть.

Мало хто, навіть з колег по роботі, знав, що Козю­ренко є одним з найвідоміших у республіці кактусо-водів. Три підвіконня в його квартирі займали постав­лені впритул спеціально виготовлені з пластика на замовлення кактусоводів невеличкі квадратні вазон­чики — понад триста кактусів налічувалося в колек­ції полковника. Серед них були Лофофора Вільямса та ще кілька таких, котрі викликали заздрощі навіть у найвідоміших колекціонерів.

Козюренко закінчив поливати рослини. Нахилився над одним з кактусів, роздивляючись уважно.

Так і є, на м’ясистому тілі рослини з’явилася ледь помітна опуклість.