Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 45

— Громадянине Шиш! — не отець парох, не святий отче, а отак і каже — громадянине Шиш… — У нас тепер церкву відлучили від держави, і ви не маєте жодного права втручатись у наші справи. Ми не дозволимо зривати нам масові заходи.

Ач, слів яких нахапалось: заходи, громадянин… Дати б тобі по писку, цуценя безхвосте…

Отець Андрій нічого не забув і розквитався з тим гицелем. Коли прийшла тверда німецька влада, поїхав до міста з списочком. Небагато — лише вісім прізвищ. Серед них і Йванко. Кажуть, галасу було на селі, коли їх вішали… Єгомосьць дипломатично побув ще з тиждень у місті, а коли у селі йому розповіли про нещастя, зробив великі очі і відправив безплатно панахиду.

Навіть у душі отець Андрій ніколи не жалкував, що вчинив так, — сумління залишалося чистим. Влада повинна бути твердою і жорстоко підтримувати порядок. А то дозволь тільки — Йванки та Марічки у засмальцьованих штанях та полатаних спідницях на голову сядуть. І все через отаких дуже розумних, як і цей Заремба.

— Живемо ми людськими молитвами, — лицемірно зітхнув отець Андрій.

“Ото довго прожив би!” — подумав Євген Степанович і посміхнувся, згадавши індиків та свиней на подвір’ї.

— Я до вас у справі, отче, — сказав.

— І які ж можуть бути справи у товариша, — наголосив останнє слово, — Заремби до простого сільського священика?

— Справа, бігме, не дуже й значна, — не звернув уваги на іронію Євген Степанович. — Та скажіть мені, отче, чи можете ви негайно розшукати Ромка?

Сказав і побачив, як сіпнувся у кріслі отець Андрій. Але ж відразу зробив байдужий вигляд і відповів непевно:

— Хто ж його зна, де він вештається…

— Шкода, — сказав Заремба розчаровано. — А я хотів запропонувати вам гарну комерцію.

Мовив ці слова, не спускаючи очей з отця Андрія. Як і передбачав, риба відразу клюнула.

— Яка зараз може бути комерція? Важко, ох, важко… — промимрив знов непевно, та оченята блиснули і дивились запитувально.

— Заробити можна було б… — інтригував Євген Степанович.

— Багато?

— Та, гадаю, були б задоволені…

— А все ж?

— На вашу долю, святий отче, кілька сотень перепало б…

— Окупаційними?

— Як умовимось. Можна й рейхсмарками.

Отець Андрій завмер у кріслі, зважуючи. Коли він викаже цього комуніста поліції, зиску великого не буде. Та й хто. ж його зна, може, цей Заремба перекинувся до нової влади — тоді сорому не оберешся. Він же пропонує якусь комерцію, а комерцію отець Андрій любив більше, ніж навіть хрестини чи весілля. Невідомо, щоправда, як поставиться до цього Ромко. Овва! Цей шмаркач Ромко став великим цабе. Як-не-як, а крайовий провід. Постачанням відає, а розумній людині більш нічого й не треба — гроші самі пливуть до кишені, тільки лічи! Ось і цей Заремба… Певно, пронюхав щось і хоче уладнати справу…

Так, Ромко напевно не розсердиться. По-перше, старі товариші — разом з цим Євгеном до одного класу гімназії ходив. Хоча на це наплювати: Ромко з задоволенням власноручно повісив би цього комуніста, але там, де дзвенять гроші, політика відступає. По-друге, Ромко сам розгнівається, якщо відігнати вигідного клієнта. Клієнти зараз під ногами не валяються — бо, прошу панства, війна…

Заремба не зводив очей з єгомосьця. Наче спить, очі заплющив, не ворухнеться. Та зраджують руки. Поклав на гладке черево, крутить великими пальцями. Нараз зітхнув.

— То коли кажете — рейхсмарками, — мовив гугняво, — спробуємо розшукати Ромка. Пан поспішає чи має трохи часу?

— Хто ж має зараз вільний час, святий отче? — посміхнувся Євген Степанович.

— Ганю! Ганю! — залементував отець Андрій. Дівчина просунула носа у вітальню. — Поклич мені Дмитра.

Коли з’явився у дверях робітник, наказав:

— Розпрягай, хрестити сьогодні не поїдемо. А сам верхи підскочиш до… — і щось шепнув на вухо. — Скажеш, щоб відразу був тут.

Заремба вийшов надвір. Наказав хлопцеві розпрягати. Був певен — нічого поганого, поки не приїде Ромко, з ними не станеться. Бо виріс разом з Андрієм і Ромком — були колись сусідами — і добре знав, які зажерливі істоти брати Шиші.

Колись у Коломиї старий Шиш тримав невеличку крамницю. Євген Степанович ніколи не забуде яскраво розмальовану вивіску над будинком напроти: “Бакалія та колоніяльні товари. Шиш і К°”.

Оце “Шиш і К°”, додане, як пояснював крамар, для солідності, стало для фірми своєрідною рекламою. Люди сміялись, та купували з більшою охотою у Шиша, ніж у одноокого Боруха Гольцмана. Може, тому, що у Шиша в крамниці не було так брудно, а може, й тому, що вимовлялось дуже легко: “Петрику, гайни у К°”, чи “Скажи К°, щоб записав, а гроші я потім віддам”.

І братів Андрія та Ромка всі дражнили К°. Вони звикли і не ображались. Брати завжди тримались осторонь хлоп’ячого гурту. Старий Шиш змалку примушував їх допомагати у крамниці, хлопці рано полюбили гроші і намагались всюди мати собі зиск. Крали навіть з батькової крамниці мокрі цукерки і кам’яні пряники та й продавали хлопчакам з великою знижкою: мовляв, то батькове, а це — наше.

Андрій закінчив духовну семінарію, а Ромко пішов по батьківській лінії. Одержавши у спадщину крамничку, заходивсь розширювати справу. Та часи настали не ті — почалась криза, конкурувати з польськими та єврейськими гендлярами було важко. Вони мало не задушили Ромка, поки йому не спала на думку рятівна ідея — солідаризувати покупців на національному грунті.

Граючи на болючих струнах українців, котрих у Малопольській вважали людьми гіршого гатунку, Ромко Шиш викинув гасло — українець купує лише в українця! Пожертвував кілька сотень злотих на розвиток українського руху в Галичині і став одним з найвідданіших націоналістичних діячів у Коломиї.

Карта виявилась безпрограшною. Справді, чому українець має купувати не в Шиша, а в якогось Гольцмана? Навіть якщо у Гольцмана на гріш дешевше? Справа ж не у гроші, а в патріотизмі, в національних інтересах…

Дурні обивателі й не знали, що отой патріотизм Ромкові Шишу ні до чого, — йому аби торгівля йшла краще; не знали, що сам він веде справи не з українськими, а з польськими комерсантами, бо це вигідніше, і зовсім забуває українську мову, коли це може дати йому бодай один злотий прибутку.

Про те, що Ромко Шиш велике цабе у бандерівців, що він постачає їхні збройні банди, Заремба чув раніше. Коли виникло питання про рацію, згадав маніакальну жадібність Шишів і вирішив: найпростіше — купити передавача у бандерівців. Гітлерівці постачають бандитам зброю та все необхідне — мають бути у них і рації. Отець Андрій гукнув Євгена Степановича з ганку.

— Пан Євген, певно, притомився з дороги. То прошу пана відпочити до обіду. Вам постелять на канапі.

— Коли єгомосьць не заперечують, то краще б тут… — кивнув на копицю сіна, що височіла біля спіжарні.

Знову отець Андрій тонким голосом кликав Ганю й хапався за серце, бо дівчина побігла кудись до клуні. Нарешті вона винесла волохатого лежака, і Євген Степанович простягнувся на сіні. Лежав горілиць і дивився, як у бездонній блакиті пливуть білі хмари. Дивився й думав, що не так уже й погано все склалось. Він і не сподівався, що Ромко тут під боком. Певно, через брата підтримує зв’язки з гендлярами, тому й оселився десь на лісовому хуторі поруч. Аби не поїхав кудись, шляк би його трафив…

Роман Шиш, крайовий провід УПА, чи, як він сам величав себе, генерал, прибув до брата без зволікань. Він сидів у ресорній бричці — один на просторому задньому сидінні, а на вузьких козлах ледь вмістилось двоє кремезних дядьків з автоматами на грудях. Пан генерал був у зеленому жупані, синіх шароварах і блискучих лакованих чоботях. За габаритами він трохи поступався братові, та ненабагато. Був ширший за отця Андрія у плечах і розмовляв басом. Він ляснув Зарембу по спині, підкреслюючи своє дружнє ставлення, та Євген Степанович перехопив багатозначний погляд, яким перекинувся з своїми хлопцями, — мовляв, будьте насторожі.

— Саме й обід приспів, — потираючи руки, мовив отець Андрій і запросив до покоїв.