Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 4

— Красно дякую… Я сама ніколи не збагнула б… Може, пан редактор напише мені адресу, куди звернутись? Ще раз красно дякую… Перепрошую…

Виходячи, сковзнула поглядом по повновидому. Той ледь помітно нахилив голову.

Катруся перейшла вулицю, постояла біля вітрини магазину і, побачивши, що повновидий вийшов з редакції та попрямував уздовж скверу, пішла за ним. Разом сіли у трамвай, що йшов до Крутого замка. Вийшли на останній зупинці. Пасажирів було мало — майданчик біля входу в парк відразу спорожнів. Повновидий, насунувши на чоло капелюха, завернув у провулок.

Катруся постояла на майданчику — внизу у туманній імлі лежало місто. Залізнична станція з димками від паровозів, сірі й чорні будинки, блискучі, вимиті дощем тротуари… Десь там, за цим нагромадженням потемнілих од часу черепичних, дахів, її маленький будиночок — вона навіть побачила горіх у сусідів навпроти. Зітхнула і також подалась у провулок, де зникла постать у капелюсі.

Впевнившись, що навколо нікого нема, повновидий зупинився за розлогим кущем, жестом підкликав дівчину.

— Що трапилось? — запитав. — Я ж казав, до мене лише в крайніх випадках…

— А я цього не забула — за марницею не пішла б… — Катруся витягла хусточку, обтерла мокре обличчя. — Діло, Євгене Степановичу, таке: повернувся Богдан. Чи пак — утекли з товаришем із Цитаделі.

— Так, так… Діло справді серйозне… — Повновидий зірвав з куща мокрий листок, поклав на пальці, ляснув. — Так, так… Ну, і що ж вони?

— Зголоднілі, на людей не схожі. Товариш його поранений у ногу. Я їх підгодовую і лікую. Як не кажіть, все ж таки лікар…

— А що думають робити?

— Я, власне, за цим до вас. Хочуть шукати партизанів. Богдан нудиться, гарячкує, ви ж знаєте його, а той спокійніший. Казали, в таборі ходять чутки про підпілля — покрівельні ножиці їм хтось перекинув… Розпитували мене, чи не знаю про підпільників… Я їм нічого, та вирішила з вами порадитись.

— Так, так… Це ти файно зробила… — повновидий ляснув ще одним листочком. — А хто той товариш?

— Якийсь Кирилюк… Петро Кирилюк… Богдан розповідав мені про нього багато. Лейтенант… Сам з Києва. Аспірант університету. Знає німецьку мову, жив у Бер ліні — батько працював у посольстві. Симпатичний…

— Симпатичний, кажеш?.. — Євген Степанович повів оком на Катрю. — Ну, коли симпатичний, то я загляну до вас увечері…

— Та я не про те, — зашарілася дівчина. — Просто з ним приємно розмовляти.

— От і порозмовляємо. Тільки ти їм — жодного слова. Зрозуміло?

Модест Сливинський мав кепський настрій. По-перше, не зайшов до нього, хоч і обіцяв, цей гицель, як Сливинський у думках називав його, Вальтер Мейєр. Як на нього, хай би вік не заходив, але ж обіцяв принести якісь золоті витребеньки і натякав — можливо, будуть і долари. Модест Сливинський цілих три дні мріяв про ці долари — і раптом таке розчарування. Все ж, як не кажіть, а брак виховання дається взнаки. Порядна людина якось би попередила, що не може прийти, і ти б не чекав на неї, не витрачав часу, валяючись на канапі.

Але ж чого чекати від цього недотепи? З хама, прошу вас, ніколи не буде пана. Від цього Мейєра завжди так погано пахне, що доводиться провітрювати квартиру. Але ж золото!.. Модест Сливинський любив золото над усе і заради нього готовий був знести не тільки поганий запах, не тільки дешеві жарти і зверхнє ставлення цього брудного есесівця…

Хіба він вимовив хоча б слово докору цьому батяреві, коли той приносив золоті щелепи з уламками зубів? Хіба хоч раз запитав, звідки в нього такі масивні старовинні годинники, дорогоцінні сережки та брошки?.. Ні, як людина інтелігентна і витримана, він жодного разу навіть не натякнув, що йому відомо, звідки бере цей гицель дорогоцінності. І розраховувався чесно. І після цього така чорна зрада!

Правда, Вальтерові могло щось перешкодити. Що ж, зачекаємо до завтра…

Модест Сливинський витяг свій улюблений срібний келишок, налив коньяку. Що-що, а коньяк він міг собі дозволити першокласний. Купував або вимінював лише французький, витриманий. Коньяк — це його ідея-фікс, і всі у місті знають, що набір коньяків у Модеста Сливинського найкращий. Тому-то й довго принюхувався до гіркувато-пряного аромату мартелю, перш ніж маленькими ковточками спорожнив келишок.

Мартель хоч трохи заспокоїв. Як не кажіть, а жити ще можна. Модест Сливинський загорнувся у пухнастий, майже невагомий зеленуватий халат — подарунок панни Зосі (ох, ця панна Зося! Як вона любила його і як елегантно стягала прозорі панчохи з своїх довгих струнких ніжок!), постояв біля вікна. Паскудна погода. Третій день мрячить, і дяка богові, що не треба виходити на мокру, брудну вулицю, чвалати по базарному багні, шукаючи хорошого гендля. Тільки він, Модест Сливинський, зміг так вчасно зорієнтуватись і примусити працювати на себе цих дрібних маклерів чорного ринку. Голова на плечах у нього все-таки є…

Модест Сливинський присунув до канапи, вкритої яскравим перським килимом, столик. Тепер варто лише простягнути руку, щоб дістати карафку з коньяком і срібний келишок. Ввімкнув торшер — м’яке світло залило кімнату, відбилося у склі стелажів. Сам пан Сливинський читати не любив, але стелажі заповнив. Тим більше, що книги зараз можна купувати мало не на вагу, — та вошива (як любив висловлюватись пан Модест) інтелігенція теж хоче їсти, а голодний шлунок диктує ціни.

На цій полиці лише Винниченко. Кажуть, непогано вмів писати. Сливинський навіть спробував прочитати якийсь роман — забув тепер і назву, — та справи перебили, так і не закінчив. Історія України, яку написав Дорошенко. Мусив прочитати хоча б тому, що вельмишановний пан аргументує необхідність співробітництва українців з німцями, а йому слід було хоча б трохи “теоретично підкуватись”. На видному місці “Майн кампф”…

Пан Модест позіхнув і витяг знизу детектив у дешевій обкладинці. Нині це єдина література, яку можна читати. Простягнувся на канапі, зручно поклавши під бік м’яку подушку. Але й детектив не розважив його. Нило в грудях. Може, ця свиня Мейєр знайшов нового покупця? Почекайте, скільки ж він заробив на цьому есесівцеві?

Прицмокнув губами, рахуючи. Дай боже, сума кругленька. Приємно, однак, мати справу з діловими людьми…

Сам пан Модест завжди вважав себе діловою людиною. Любив у колі найближчих друзів, особливо після чарки-другої, хвалитися своїм нюхом, який нібито ще ніколи його не підводив. Ніколи? Один лише раз мало не вскочив у халепу, та вчасно викрутився. Хоча, чесно кажучи, шкурка була варта вичинки.

Два роки тому Модест Сливинський зробив ставку на ту скажену коняку — Степана Бандеру. Щоправда, Бандера галасував, що є умова з самим фюрером — на Україні нарешті буде утворено уряд вільної і майже самостійної неньки… “Майже” тому, що верховне керівництво все-таки залишиться за німцями. Та це не бентежило нікого: німці, то й німці, нехай і чорти, аби не більшовики і різні скомунізовані елементи. Аби свій уряд…

Сюди Модест Сливинський прибув членом новоствореного українського уряду. Боже мій, він сам собі не йняв віри — заступник міністра! Мало не міністр України!

Йдучи на перше урядове засідання, пан Модест зазирнув на товкучку й побачив у спекулянта розкішні окуляри в масивній золотій оправі. Купив, не торгуючись (вперше за багато років), і з’явився перед здивованими колегами у всій міністерській величі — високий, прямий (наче й у плечах став ширший), з сивими скронями, в блискучих окулярах. Щоправда, пан Сливинський погано бачив через опуклі скельця і не міг оцінити вираз облич інших міністрів, та потім дізнався, що фурор був повний — колеги ледь не луснули від заздрощів.

Цей тиждень, поки пан Модест купався у променях державної слави, був одним з кращих у його житті. Не тому, що міністерський портфель вже приніс йому якісь реальні блага — це було попереду, а тому, що лише тепер пан Модест зрозумів, як усе життя йому хотілось бути “персоною”. О, так, щоб ішов по вулиці, а перехожі зупинялись, вказували на нього, перешіптувались, вклонялись — мовляв, пішов сам ясновельможний пан міністр Модест Сливинський…