Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 39

— Ми всі дуже добре знаємо офіційні думки. Та іноді хочеться почути щось оригінальне.

— На жаль, за оригінальність декому доводиться суворо розплачуватись, — втрутилася Лотта.

— У цій кімнаті оригінальні, — Дора наголосила на цьому слові, — думки не переслідуються. Друг Лотти може сподіватись на нашу одвертість, як, сподіваюсь, і ми на його…

Вона глянула на Германа суворо і навіть з викликом.

— Ой, як важко жити зараз у нашій країні… — зітхнув Шпехт. — Недарма сказав поет: надав мені чорт народитись тут з душею й талантом!

— Чудові слова! — вигукнула Дора. — Я підписуюсь під ними обома руками. Так, з цієї країни треба тікати, але куди? Бог покарав людей, віднявши у них розум. Я гадаю, коли нема на світі спокійної оселі, треба створювати її в собі, відгороджуватись од ненависті…

Видно, Дора потрапила у свою стихію — почала просторікувати про необхідність втечі від світу — нехай будуть війни, революції, а для справжньої людини, мовляв, усе це не має істотного значення.

“І нічого ти не зрозуміла, — подумав Шпехт роздратовано. — Пушкін, вимовляючи. ці слова, думав про свою вітчизну, вболівав за неї, а тобі спокійної оселі захотілось…”

Дора з її химерною філософією все більше дратувала Германа, але він розумів — її слимацька позиція характерна для частини німецької інтелігенції, котра намагалась проводити вичікувальну політику. Політика ця, правда, збанкрутувала — гітлерівська військова машина втягувала в себе усі без винятку верстви населення, але ж такі, як Дора, хоч на словах продовжували відстоювати свої переконання..

Шпехт, звичайно, не дозволив би собі розпочати полеміку з Дорою — це зовсім не входило в його плани, хоч йому і кортіло заперечити їй. Він був приємно здивований, коли нараз Мор почав” суперечку з дівчиною.

Вони вже пообідали й сиділи у вітальні. Мор ходив по кімнаті і, дивлячись собі під ноги, говорив:

— Ми позамикались у своїх квартирах і намагаємось не висовувати носа на свіже повітря. Так, так, це — квінтесенція ваших поглядів, Доро, і смішно було б заперечувати це. Чи не помічали ви, як відрізняються кімнатні рослини від тих, що розвиваються в природних умовах? Вони низькорослі й миршаві, а спробуйте пересадити їх — швидко наберуть сили. Уявіть собі, що сталося б, якби всі думали лише про міцні замки у дверях? Якщо й не всі, то ті, кого ви називаєте духовним надбанням нації? Ми втратили б створену віками цивілізацію, сприяли б пробудженню низьких інстинктів, жорстокості. Руйнівні сили взяли б верх і все — шкереберть!

— Але ж, — спробувала вставити слово Лотта, — ви намалювали картину, близьку до реальності.

— На жаль… — не заперечив Мор. — І все це стало можливим, бо я і ви погодились з існуючим порядком, у вирішальний момент сховали голову під крило. А потім уже було пізно… І ми знову мовчки скорилися… Хоробріші або загинули, або марширують у смугастих халатах за колючим дротом, а ми стали слухняною тягловою силою, проповідуємо покірність і ховаємось за дверима з замками найновішої конструкції.

— То що ж ви пропонуєте? — не втрималась Дора.

— А я не лікар і не збираюсь виписувати рецепти, — буркнув Мор. — Не треба ставити такі запитання людині, яка сама собі не може дати ради…

— І все ж вихід повинен бути… — обережно почав Шпехт.

Мор подивився на нього так, ніби вперше побачив.

— Звичайно, звичайно, — погодився, — тільки все це не для мене.

Він якось відразу скис і, Германові здалось, — шкодує про свій спалах: швидко попрощався й зник.

Шпехт сидів мовчазний і зосереджений, обмірковуючи сьогоднішні події. Думка про те, що Мор стривожився, побачивши його, не виходила з голови. Згадував запитувальні погляди Роберта, збентеження і навіть острах, який помітив у його очах. Все це суперечило поведінці Мора по обіді, та й, може, даремно шукати тут щось спільне…

Лотта кілька разів зверталась до Германа. Помітивши його неуважність, підвелась.

— Завтра ми будемо цілий день разом, моя люба, — поцілувала Дору в щоку.

Рушили пішки. Надвечір трохи приморозило, та все одно в повітрі вже відчувалось дихання весни. Йшли мовчки. Лотта вловила — думки Германа десь далеко-далеко. Обережно, щоб не потривожити, взяла його під руку. Герман взяв її маленьку руку, тримав міцно, наче не хотів пустити, і Лотта пошкодувала, коли назустріч раптом вискочило таксі. Вже біля дому Герман потер чоло і запитав:

— Я не здаюся сьогодні надто похмурим?

Лотта засміялась, похитала головою…

Мор з’явився у Дори опівдні. Шпехт випередив його і встиг повісити картини так, щоб на них падало розсіяне світло. Роберт відразу оцінив це. Він одійшов на кілька кроків і довго стояв, жодним рухом не виказуючи свого враження.

— Матейко є Матейко! — мовив нарешті й сів на стілець перед картиною. — Я люблю його ранні твори. Колись у Кракові я побував у музеї Матейка і скажу вам, — такого баталіста пошукати треба. Не холодний літописець, а повний пристрасті — наче сам був учасником подій… А цей етюд належить до пізнього періоду. Думаю, характерний для Матейка того часу. Бувають же такі метаморфози — зрілий майстер поступається юнакові. Але ж, — зітхнув, — Матейко залишається Матейком!..

— А мені більше подобається пейзаж, — втрутилась Лотта. — Подивіться, скільки в ньому повітря й простору!

— Чудовий пейзаж, — погодився Мор. — Я чув про Васильківського, та бачу його картину вперше. Її могла написати людина, яка знає і любить степ. Дивіться… — підхопився раптом з стільця, ступив крок убік. — Коли глянути звідси, то, бачите, марево нависло над степом… Спека, все принишкло, і лише жайворонок купається у повітрі… Краса неповторна… Де ви дістали це чудо, Шпехт?

— У одного краківського спекулянта. В нього монополія на збут картин. Ці полотна були найкращими.

— Я їздив у Краків ще перед війною. Хотів подивитись на Вавель і на олтар Віта Ствоша у Маріатському костьолі… До речі, — кинув зненацька, — де ви живете у Кракові?

— Поблизу Вавеля, на вулиці Міцкевича, — не думаючи відповів Герман. Він непогано вивчив Краків — два тижні жив там перед поїздкою до Берліна.

— Чудовий район. Багато зелені й величезні башти фортеці…

— У Кракові я ніяк не можу позбутися думки, що живу в середньовіччі. Заплющу очі — і бачу кінних рицарів, яскраві знамена… Прекрасне місто!

І знов Германові здалось, що Мор дивиться на нього пильним насмішкуватим поглядом. А може, це гра його фантазії?

Роберт вирішив відзначити придбання нових картин і запросив всіх до ресторану.

— Тільки, — попередив, — мені хотілося б запросити ще одну людину. Ви його знаєте — штурмбанфюрер Амрен. Він трохи потурає мені, ну, і слід підтримувати дипломатичні стосунки.

— Це той, котрий був з вами у Бреслау? — здивувалася Лотта. — Він же типовий бурбон!

Шпехт не міг пропустити чудової нагоди — коли ще вдасться влаштувати зустріч з штурмбанфюрером!

— Але ж Амрен потрібен Мору, — сказав. — Та й я хочу з ним зустрітися.

— Будь ласка, — відразу відступила Лотта, — коли так, мені однаково…

У яскраво освітленому ресторанному залі грала музика, співали безголосі декольтовані дівчатка. За більшістю столиків сиділи військові, співачки їм подобались, і вони лунко аплодували. Багато пили й голосно розмовляли, сміялись і танцювали, сперечалися й вихвалялись своїми фронтовими подвигами.

Шпехт сів так, щоби поруч залишилося вільне місце для Амрена. Той приїхав незабаром у новісінькому мундирі.

— Ви сьогодні як блискуча монета, гер штурмбанфюрер, — подав йому руку Мор.

— Обер… — поправив Амрен.

— Що — обер? — не зрозумів Роберт.

— Оберштурмбанфюрер, — не зміг приховати щасливої усмішки Амрен. — Вчора одержали наказ.

— Поздоровляю!

Герман почав наливати коньяк.

— Вип’ємо за успіхи ще одного оберштурмбанфюрера! — вигукнув Роберт. Слова “ще одного” мовив трохи іронічно, та Амрен купався у променях слави й не помічав нічого. Він поблажливо поплескав Германа по спині, запитав про його успіхи і, не чекаючи відповіді, нахилився до Дори — з пасербицею групенфюрера Лауера слід бути завжди люб’язним.