Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 36

— Отже, — зрадів Кирилюк, — зошит зацікавив і наших вчених?

— Лише в якійсь мірі. Мені здається, що ми вже завершуємо розробляти цю проблему. Розрахунки Геллерта майже нічим не допомогли нашим вченим, але цей зошит дав нам можливість визначити, в якому приблизно стані робота у ворога. Крім того, знаючи про одного з працівників інституту — маю на увазі Мора, — нам вдалося встановити, де міститься вельми секретна лабораторія, ну і… — витримав паузу, — ще деякі дані..

— А тепер, — здогадався Петро, — використовуючи моє знайомство з Мором, необхідно встановити з ним контакт?

Скачков не відповів на запитання.

— Розкажи про Мора, — попросив. — Коротко. Основні риси.

— Він справив двоїсте враження. Відразу сподобався мені. А я, мабуть, йому. Почали розмову, як давні приятелі. Раптом сховався, мов слимак у черепашці. Досі не знаю — чому, може, я щось бовкнув недоречне. Людина розумна й спостережлива, захоплюється живописом. Гадаю, трохи безвільний — пливе за течією, але ж не дуже симпатизує гітлерівцям.

— Чому так думаєш?

— Він приїздив з есесівцем Амреном, начальником охорони.

— Знаю.

— До Амрена Мор ставиться зневажливо. І… побоюється його.

— Одна справа — його стосунки з цим есесівцем, інша — ставлення до фашизму, — розважливо сказав майор. — Він же виконує їхні завдання, створюючи нову зброю. Саме те, що він розшукував зошит Геллерта, свідчить про це.

— Я не можу нічим підтвердити свою думку, але ж внутрішній голос підказує мені, що це так. Інтуїція…

— Інтуїція — велике діло, — пробурмотів Скачков, — та все ж… Вчись довіряти фактам, і лише фактам.

— Важко так жити на світі…

— А хто сказав, що саме так треба жити? Ось переможемо, тоді й прислухайся до цього, як його, внутрішнього голосу… Але ж, — потер скроні, — не в цьому річ. Річ у тому, що тобі таки доведеться встановити контакт з Мором.

— Я вас розумію, майоре, — підвівся з канапи Кирилюк, — і виконаю будь-яке завдання.

— Будь-яке? — іронічно запитав Скачков. — Ти трохи переоцінюєш свої сили.

— Я мав на увазі, що докладу всіх сил до цього.

— Отак воно краще, хлопче, — сказав Скачков і подав знак Петрові сісти поруч. Продовжував тихо, мало не пошепки. — Ми дізналися, що Лотта Геллерт — найближча подруга Дори Лауер, пасербиці групенфюрера СС Лауера. Мор часто буває у домі Лауерів…

— Через Лотту познайомитись з Дорою і увійти в дім Лауерів? — очі в Петра загорілись.

— Зможеш?

— У мене з Лоттою найкращі стосунки, — Петро відчув, що червоніє. — Вона чудова жінка, душевна й розумна.

— І вродлива, — сказав майор.

— Звідки ви знаєте?

— Знаю.

— А-а…

— От що, — мовив Скачков жорстко, — у нашій роботі не повинно бути жодних сентиментів.

— Давайте умовимось, майоре, — спалахнув Петро, — я зроблю все, що від мене залежить, коли буде потрібно — віддам життя, але…

— Не гарячкуй, дурню, — Скачков міцно стиснув Петрову руку, — про тебе ж турбуюсь…

— Не треба, Борисе Пилиповичу, — вперше назвав його так Петро, і в цьому звертанні було і визнання Скачкова як старшого товариша, і повага до нього, і якась інтимність, котра буває між добрими знайомими, — не треба, голова у мене не запаморочиться. Скажіть, хто такий Лауер?

— Один з керівних працівників апарату Кальтенбруннера.

— Ого! — підвів брови Петро.

— Фірма солідна, — згодився Скачков, — і небезпечна. Але саме це допоможе тобі.

— Як?

— І він ще питає — як? — стенув плечима майор. — Людям таланить, а вони вважають: так і повинно бути. Документи ж у тебе на цього Германа Шпехта — липові! З такими документами і за кілька кілометрів од Мора перебувати небезпечно. Єдина надія — громовідвід: знайомство з Лауерами…

Скачков підвівся, зітхнув.

— Ось що, лейтенанте, — вів далі несподівано офіційним тоном. — Ви повинні на все зважити і лише після цього дати нам відповідь. Справа з секретною зброєю, яку готують фашисти, дуже серйозна. Буду відвертим, завдання у вас небезпечне, практично ви можете розраховувати лише на щасливий випадок. За інших умов ми ніколи б не пішли на це, та зараз мусимо використовувати кожний шанс. Якщо гестапо зацікавиться Германом Шпехтом і запросить його особисту справу, вас викриють за два тижні. Хіба що як людину, котра буває у домі групенфюрера Лауера, не перевірятимуть. Звичайно, ці розрахунки можуть бути помилковими. Тоді — негайний арешт. Коротше, ви почнете небезпечну гру, в котрій усі переваги на боці ворога. Єдина ваша зброя — кмітливість і швидкість.

— Я згоден, — не вагаючись, мовив Кирилюк.

— У вас є час подумати.

— Для чого ж думати? Ви відкрили всі карти, коли б у мене було вдвоє менше шансів, я вирішив би так само.

— Я сподівався, що ви згодитесь… — І раптом: — Як ви сказали, внутрішній голос?

— Але ж ви вчили мене довіряти лише фактам…

— У тебе гарна пам’ять.

— Як і личить розвідникові.

— Тоді не витрачатимемо часу. Нас цікавитиме все, що стосується лабораторії Мара. Де вона міститься, стан і обсяг робіт, система охорони, промислова база. Особливо — координати промислових підприємств. Запам’ятовуй усе, навіть дрібниці, навіть незначні подробиці — іноді така подробиця дає ключ до розв’язування цілого комплексу проблем. Дуже важливо дістати оригінали чи копії наукової документації лабораторії, робіт окремих науковців, схем, формул, хоча, — зітхнув, — це майже неможливо.

— Але ж випадок з зошитом Геллерта…

— Такі випадки не повторюються. Думаю, тобі треба знайти Лотту і під якимось приводом витягти її у Берлін.

— Єдиний правильний хід. Без Лотти нічого не вийде — ні знайомства з Лауерами, ні зустрічі з Мором.,

— Шкода, вони знають тебе як Германа Шпехта, — скривився майор. — Ми зараз би такі документики зробили… — кілька секунд помовчав, обмірковуючи щось. — П’ятнадцятого березня о третій годині чекатимеш мене на розі Унтер-ден-Лінден і Фрідріхштрасе. Якщо я не з’явлюсь до четвертої, прийдеш шістнадцятого і сімнадцятого. Коли мене не буде і в ці дні, вважай, що ти щасливіший за мене, і дій на власний розсуд.

— Для чого ж такий песимізм?

— А я не збираюсь потрапляти в гестапо. Та ми повинні бути готові до найгіршого. — Скачков зблизька зазирнув Петрові у вічі. — Ти все зрозумів?

У Бреслау Шпехт пробув дві доби — рівно стільки, скільки знадобилось Гансу Кремеру, щоб уладнати з ним фінансові справи. Лотта, дізнавшись про поїздку Германа до столиці, вирішила побувати у своєму берлінському будиночку і побачитись нарешті з Дорою Лауер. Старий насупився — знову зайві витрати, та напрочуд швидко погодився: Ганс Кремер не ворог своїй дочці, а Герман Шпехт не якийсь фізик чи військовий — солідний комерсант. Комерцію ж ювелір вважав рушійною силою прогресу, а людей, котрі досягали на її тернистому шляху успіхів, ставив до першої шеренги і легко прощав їм всілякі вади.

Шпехт і не сподівався, що все так швидко владнається. Гадав, доведеться знаходити різні приводи, аби переконати Лотту трохи повеселитись у столиці, а воно ось як обернулось! Початок непоганий — і Герман з задоволенням допомагав Лотті у її клопітких лаштуваннях. Лише тепер він остаточно зрозумів, що підготуватись жінці до подорожі — це не якась дріб’язкова справа: Лотта пакувала свої чемодани півдня, повідкривала всі шафи, переглядаючи костюми, сукні та взуття. Відбираючи сукні, вона затіяла з Германом веселу гру, яка однаково подобалась обом. Лотта одягала сукню і демонструвала її Шпехтові, а він зобов’язаний був оцінити вбрання і винести остаточний присуд — залишатися сукні у шафі чи зайняти місце в одній з двох валіз, якими жінка вирішила обмежити свій багаж.

Починаючи цю гру, Лотта не думала, що це — кращий спосіб показати себе Герману якнайефектніше. Та природне жіноче кокетство підштовхувало її, вона вибирала сукні й костюми, котрі найбільше пасували їй. Перехоплюючи погляди Германа, Лотта червоніла, як дівчисько. В його очах вона читала і визнання своєї привабливості, і здивування, що не помічав цього раніше, і якусь незрозумілу для неї збентеженість.