Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 31

— Їжте, дорогенькі мої, — поклав усе на великий ящик. — Їжте, не бійтесь.

Арон відрізав шматок, дав дружині. Болісно скривились його туби, коли побачив, як жадібно відкусила хліб. Сам жував ліниво, Богданові здалося, неохоче, втупивши непорушний погляд у стіну. Заремба налив йому трохи спирту. Арон випив, зморщився.

— Я взагалі не п’ю, — сказав, — та задля такого випадку… Спасибі, що нагодували нас. Ціля вже зовсім охляла…

Потім Чапкіс розповів, як рік тому, коли почалися масові розстріли євреїв, він намагався організувати опір у гетто. Ніхто його не послухав. Керівники общини знали, що він — студент і комсомолець. Вони почали звинувачувати Чапкіса у провокаціях. Не було де переховуватись, і він з дружиною вирішив пересидіти в каналізаційній системі. Думав — вдасться вийти до центральної системи, де, він знав, переховується з півсотні єврейських родин, та вчасно зрозумів, що це безнадійно: можна легко заблудитись, загинути. А тут все-таки у них є Зоя…

— І що ж ви тут робили? — вихопилось у Богдана.

Чапкіс знизав плечима.

— Переховувались, — сказав байдуже. — Ціля ще вчила мене іспанської… Вона закінчила університет… Гадаю, і я досконало оволодів іспанською…

Богдан сердито засопів. Там, нагорі, йде боротьба — люди стріляють, пишуть листівки, пускають під укіс поїзди, а вони вивчають іспанську…

— І ви не пробували вийти нагору? — запитав різко.

— Зрідка я виходжу, коли смеркне. Ненадовго… Ціля дуже боїться за мене…

— І тому повільно вмираєте у цій брудній дірі! — знову вигукнув Богдан.

— Я перепрошую вас, — втрутилась Ціля, — але ж там у нас нема жодної надії. А тут можна вижити…

Богдан розхвилювався і, забувши, де він, підвівся й боляче вдарився головою.

— Так тобі й треба, — засміявся Євген Степанович. — Не гарячкуй.

Він поклав руку на худе коліно Чапкіса й сказав:

— Вмирати у цій могилі дуже просто. Для цього не потрібно ні великого розуму, ні сили волі. А коли, прошу вас, ми запропонуємо вам інший варіант?

— Ні, — знову заплакала Ціля, — ні і ні…

— Вона бачила, як розстрілюють, — махнув рукою Арон.

— Звичайно, — продовжував Заремба, — риск є, та не такий уже страшний чорт, як його малюють. Хочете, ми переправимо вас до партизанського загону?

— Ліс! — підвів голову Арон. Алкоголь почав діяти, обличчя його пашіло, очі блищали. — Я сплю і бачу уві сні ліс! Зелена трава, квіти, пахне сосною… І білі хмаринки на синьому небі… Ми вже рік не бачили сонця… Боже мій, я стаю божевільним лише від згадки про сонце…

Ціля заховала обличчя у подушку і схлипувала. Нараз поклала голову на коліна чоловіка, благально зазирнула йому у вічі.

— Ти не підеш з ними? — запитала жалібно. — Мені стає страшно…

— Вона бачила, як розстрілюють, — повторив Арон і погладив дружину по голові. — Але ж, моя радість, ми знов побачимо сонце! — Він пестив Цілину щоку своїми худими пальцями з чорними півмісяцями нігтів і говорив: — Сонце і ліс, і знову почуємо, як пахне сосна. Ти можеш зрозуміти це, моя радість? Як пахне сосна!..

Ціля затихла.

— Роби, що знаєш, — сказала. — Але я не переживу тебе.

Заремба підкликав Шкурата.

— Дайте-но вашого папірця, — попрохав і розгорнув його перед Чапкісом. — Це приблизний план каналізаційної мережі цього району. Пунктиром визначено територію військових складів. Ви знаєте, де вони?

Арон кивнув..

— Вам треба вийти до складів? — запитав. — Є лише один хід, всі інші завалено; фашисти врахували цю небезпеку. Залишився один люк. Вони його не помітили, — підкреслив нігтем позначку на плані. — Там, біля нафтосховища, стояв колись сарай чи будинок. Його зруйнували, і бита цегла присипала кришку люка. Потім усе заросло бур’яном…

— Звідки ви це знаєте? — запитав Заремба.

— Раніше я був цікавішим, ніж зараз, — гірко усміхнувся Чапкіс. — Коли є багато вільного часу та ще не розтратив залишки енергії, то, прошу панства, вночі іноді хочеться подихати свіжим повітрям. Я знаю в цьому районі всі виходи з-під землі…

— Так, так… Кажете, біля нафтосховища… — задумливо протягнув Євген Степанович. — А внутрішня охорона є?

— Дозвольте клаптик паперу, я вам усе намалюю, — хвилювався Арон. — Оце — люк, ліворуч нафтосховище… Тут пост внутрішньої охорони… Праворуч — склади… Другий пост ось тут… За ним барак, де живуть солдати…

— Слухайте, ви ж молодець! — вигукнув Заремба. — І як ви усе це помітили?

— Лежав у бур’янах і дивився. Вони проходили поруч, коли міняли пости. Тоді я віддав би все за автомат з повним диском.

— А тепер? — втрутився Богдан.

— І тепер, — мовив Чапкіс рішуче. — Коли візьмете, я піду з вами.

— А дійдеш? — Богдан давно не чув, щоб Заремба говорив так сердечно. — Слабий ти…

— Дійду. Тут не так уже й далеко.

— А для чого, розумієш?

— Здогадуюсь, — кволо усміхнувся Арон.

— Тоді слухай. Ми повинні підірвати склади, щоб полетіло все під три чорти!

— Я з великою охотою взяв би в цьому участь! — сказав Чапкіс.

Ціля беззвучно заплакала. Арон почав втішати її. Заремба порадився тихенько з Шкуратом і звернувся до жінки:

— Вислухайте мене, будь ласка. З вами залишиться оцей товариш, — показав на Шкурата. — Він зробив свою справу, і тепер його замінить ваш чоловік. Розумієте. Арон стає бійцем. Не хвилюйтесь, ми повернемось. У всякому разі, Аронові майже нічого не загрожує — він покаже нам дорогу і розташування складів, от і все…

Євген Степанович підняв мішок з толом. Ціля обняла чоловікові ноги, та Арон відсторонив її і рушив у темряву.

Була третя година ночі, коли Чапкіс зупинився й освітив цегляний колодязь. Стояв, спершись на мокру стіну й заплющивши очі.

— Ковтни, — протягнув йому флягу Заремба.

— Не треба, — відвів руку, — я зараз…

Вгору круто збігали іржаві залізні скоби. Віддихавшись, Арон спритно поліз по них. Ледь дзенькнула кришка люка, згори шугнув холод. Ліхтарик мигнув. Заремба поправив на плечах мішок і схопився за скоби. За ним — Богдан.

Вони лежали у бур’янах. Ліворуч за сотню метрів височіли цистерни нафтосховища, правіше темніли в тумані довгі двоповерхові будинки складів.

— Добре, що туман, — зрадів Євген Степанович. — Де пост внутрішньої охорони нафтосховища? — запитав пошепки в Арона.

— За цистернами.

Кілька хвилин Євген Степанович роздумував, оцінюючи ситуацію.

— Розумієш, Богдане, — шепнув хлопцеві на вухо, — треба, щоб рвонуло майже одночасно…

— Ви беріть на себе склади, а я — нафтосховище, — запропонував Богдан. — Я чекатиму там вашого сигналу. Ви підпалюєте шнур, повертаєтесь до люка і звідси сигналите мені — два коротких спалахи. Коли й помітять на посту, не страшно. Мій шнур згорить за півтори хвилини — вони й не встигнуть збагнути, що й до чого, як вибухне.

— А коли у мене щось… станеться?

— Тоді стріляйте. Відстрілюйтесь і відступайте до каналізації. Я почую і підірву цистерни.

Євген Степанович зник у бур’янах. Богдан, наказавши Аронові в разі найменшої небезпеки тікати до каналізації, переліз через купу битої цегли. Полежав у мілкому рівчаку, намагаючись розгледіти щось у темряві, і безшумно поповз до нафтосховища.

Біля цистерн смерділо нафтою. Богдан нарешті зітхнув вільно. Повзучи сюди, боявся, що ось-ось його помітять, і хоч сам нічого не бачив за десяток метрів, думав — лише щасливий збіг обставин рятує його від пильного ока охорони. Під прикриттям цистерни відчув себе певніше. Виклав тол, прилаштував капсуль, приготував запальничку. Ледь підвівся, аби краще було видно, і почав чекати сигналу.

У гнітючій тиші дзвінко цокав наручний годинник. Богдан підніс циферблат до самих очей — пішла десята хвилина з того часу, як він рушив сюди. Заремба вже повинен вертатись.

Минуло ще кілька хвилин, і раптом Богдан зрозумів — через туман він може не помітити сигналу. Від цієї думки стало холодно, затерпла підібгана нога. Вирішив: коли зараз там вибухне — підпалить біля самого капсуля. Випростав ногу, знову глянув на годинник. Мало не двадцять хвилин… Мабуть, щось сталося?