Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 7

— Мені наплювати на те, що ти маєш на увазі! — Ротенфюрер стукнув по столу кулаком так, що підскочили кухлі.— Наша частина стояла в Італії, і ми вже зустрічалися з ворогом…

— Прекрасні місця! — знущально посміхнувся юнак. — Середземне море, пляжі, гарні дівчата і для розваги іноді невеличка стрілянина. Кажуть, сутички з ворогом приписуються там лікарями для загального збудження організму!

— Цуценя!.. — задихнувся есесівець, піднісши кулак під самісінький ніс солдата. — Посмій мені ще раз гавкнути, і ти познайомишся з оцим!

— Я пробачаю вам цю прогалину у вашому вихованні, ротенфюрер, — засміявся юнак, — і роблю це лише тому, що незабаром у вас буде можливість наочно усвідомити свої помилки. Звичайно, якщо в першому ж бою більшовики не підстрелять вас, як куріпку.

— Що?!. — захлинувся від люті есесівець. — Що ти белькочеш?

— Дай йому в пику, Герберте! — голосно порадив хтось з товаришів ротенфюрера. — Аби не вів провокаційних розмов…

Есесівець сперся на край столу, розмахнувся. Солдат підвівся і раптом штовхнув ротенфюрера так, що той утратив рівновагу та, хапаючи руками повітря, впав на підлогу.

За столами есесівців зчинився галас.

— Затримати його, — загорлав хтось, — він відповість перед трибуналом!

Кілька чоловіків метнулись до солдата. Він нахилився, витяг з-під стола милиці, сперся на них, різким рухом відсунув стілець і зробив крок назустріч есесівцям.

— Беріть, що ж ви зупинились! — вигукнув насмішкувато. — Думаєте, я злякаюсь трибуналу?

Есесівці відступили. Один з них підійшов до юнака, ляснув його по плечі.

— Так би й казав відразу… — промимрив. — Хто ж його зна, що ти за птиця…

Спочатку Ульман нічого не второпав і, лише глянувши на ноги солдата, зрозумів, у чому справа: юнак стояв, неприродно виставивши вперед ногу, і навіть з першого погляду було зрозуміло, що він спирається на протез. А над кишенею мундира виблискував залізний хрест першого ступеня.

— Я пробув на Східному фронті мало не три роки, — видихнув солдат, зневажливо дивлячись на есесівців, — і плювати хотів на піжонів, котрі не нюхали справжнього пороху!..

— Хо, виявляється, він — своя людина! — ротенфюрер усе ще намагався підвестись. — Ти — справжній хлопець, і давай вип’ємо!.. Хазяїн, пляшку горілки!

Хазяїн метнувся за стойку, але солдат, важко спираючись на милиці, попрямував до виходу.

— Він не п’є горілки, — запопадливо усміхнувся його товариш. — Бачите, йому і так важко ходити…

— Фріце, — зупинився юнак, — я забороняю тобі вибачатись за мене!

Солдат ще раз винувато всміхнувся і пошкандибав за товаришем.

— Чорт з ними, — розрядив атмосферу хтось з есесівців, — без них наша компанія лише виграє!

— С-справді, — ледь вимовив ротенфюрер. Він, нарешті, підвівся і стояв, спираючись на чиєсь плече. — Залізний хрест іноді ні про що не говорить. Мені доводилося розстрілювати сволоту, яка мала й вищі нагороди…

— Ми винищимо всіх, хто сумнівається в нашій перемозі! Хайль Гітлер! — вигукнув здоровань з нашивками унтершарфюрера.

— Хайль! — загорлали есесівці.

Перелякані відвідувачі пивної почали розходитись. Одним з перших вислизнув надвір Фогель. Побачивши, що гестапівець пішов за помічником диспетчера, Ульман підморгнув Мартке і вийшов з бірхалле.

Мартке наздогнав його в темному завулку. Фрідріх ішов, важко човгаючи ногами по сирому асфальту тротуару. Підняв комір куртки, руки засунув до кишень. Здавалося, літній, стомлений робітник, трохи напідпитку, повертається без особливого бажання додому, де на нього чекають сварлива жінка, нетоплена кімната і склянка давно прохололої кави.

Кілька хвилин ішли плече в плече, не розмовляючи, заглибившись кожний у свої думки. Нараз Ульман зупинився, прислухався і, схопивши Мартке за руку, потягнув убік. Вони присіли за кущами — залишками живоплоту навколо зруйнованої бомбами вілли, — Ульман підніс палець до вуст. Почулися швидкі кроки, мимо пройшла людина в насунутому на чоло кашкеті. Робітники впізнали свого сусіду по бірхалле.

На перехресті агент завагався, озирнувся, та, вчувши далекі кроки, мало не побіг вулицею, що вела до центру селища. Ульман стиха вилаявся.

— Ще раз попереджаю, — мовив, покусуючи обламану гілочку, — поки вони не заспокояться, жодних зустрічей і справ. Єдине, що треба зробити, — присунувся до Мартке, зашепотів на вухо, — завтра спіймай Панкау. Його поставили на чехословацьку лінію, і на тому тижні він іде у рейс. Необхідно побачити празьких товаришів. Даси йому адресу явки й пароль. Там приготували для нас листівки. Нехай забере і поки що потримає в себе.

— Зрозуміло. Більш нічого?

— Все.

Ульман визирнув з-за кущів. Закурили, кілька секунд постояли мовчки і розійшлися по домівках.

Фон Вайганг приймав заступника шефа гестапо штурмбанфюрера СС Густава Ерлера. Вони походжали доріжками саду, край якого стояла триповерхова вілла фон Вайганга.

Господар її, видно, полюбляв квіти. Клумби врізалися навіть у заасфальтований майданчик перед будинком, де стояли автомобілі, квітники тягнулись уздовж алей, а на відкритих для сонця місцях, усюди, де було хоча кілька метрів вільної землі, росли кущі троянд, величезні жоржини-повняки, різнокольорові айстри.

Осінь уже торкнулася листя дерев, але ще цвіли хризантеми. Фон Вайганг зупинявся біля клумб, обривав зів’яле листя, милувався величезними хризантемами, рідкісними, мало не чорними квітками жоржин.

— Оцю квіточку, — ніжно погладив химерне переплетіння сніжно-білих пелюстків, — я вивів ще до війни. І зветься вона “Балерина”. Ця квітка справді нагадує пачку балерини, чи ж так?

Ерлер, порівняно молода ще людина, років тридцяти п’яти, але огрядна і малорухлива, ледь устигав за групенфюрером. Він би на місці цих квітників посадив картоплю чи ріпу — все-таки якась користь. Але підтакував фон Вайгангові і голосно висловлював своє захоплення.

— Я ніколи в житті не бачив таких розкішних квітів, як у вас, групенфюрер. Навіть на виставках.

— На виставках ви нічого й не могли побачити, — зневажливо поморщився фон Вайганг. — Я можу перерахувати на пальцях усіх справжніх садоводів Німеччини.

— І жоден з них нічого не вартий у порівнянні з вами, шеф. — Ерлер добре знав вразливе місце групенфюрера і бив у ціль без промаху.

Справді, фон Вайганг прийняв відверте підлабузництво штурмбанфюрера за чисту монету — обличчя його розпливлося від задоволення. У глибині душі фон Вайганг вважав свою політичну кар’єру справою другорядною, котра, на жаль, забирала багато часу і відволікала від улюбленої справи. Коли б не це, ім’я фон Вайганга напевно стояло б у ряду видатних ботаніків. І зараз з його теоретичними працями та практичними досягненнями в квітникарстві знайомі в усій Європі, більше того, з ним рахуються і до його думок прислухаються навіть прославлені голландські майстри. Але все це фон Вайганг вважав лише прелюдією до справжньої праці, він мріяв про послідовні експерименти на науковій основі, про Зовсім нові види квітів, котрими він колись здивує світ.

За кілька метрів від алеї, де зупинився групенфюрер, тяглася до сонця величезна червоно-чорна жоржина. Червоний колір ледь вгадувався, пелюстки лише трохи відливали червоним, — і це робило квітку похмурою та важкою, якоюсь траурною. Все ж групенфюрер любив її чи не найбільше. Такі екземпляри, кажуть, зустрічалися лише у Луврському парку. І фон Вайганг не повірив своїм очам, побачивши жоржину в скромному садочку одного з західноукраїнських квітникарів. Боже, як зрадів він, — то були найкращі хвилини під час його Перебування на Україні.

Старий дурень квітникар, дізнавшись про відвідини губернатора, намагався знищити жоржину. Це була підлість, навіть злочин — старий заслужив концтабір і був відправлений туди. Фон Вайганг ніколи не жалкував про це, хоча й листувався з квітникарем перед війною. Але ж він не міг тоді передбачити, що ця людина підніме руку на чудо природи…

Групенфюрер почав перевіряти, чи добре розпушена земля навколо квітки. Ерлер стояв поруч, намагаючись не виказати задухи. Чорт, групенфюрер старший од нього років на двадцять п’ять і так легко рухається. 1 наверзлося ж йому тягти Ерлера у сад, до цих жалюгідних хризантем! У кабінеті такі зручні крісла, до того ж у фон Вайганга завжди готують чудову каву…