Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 59

— Хочете випити, Руді? Зайдіть до мене… Я не визнаю жодних причин і чекаю на вас.

Карл удавав п’яного. Настільки захопився цією роллю, що й очі зробив п’яні, і пом’як, наче справді хильнув не менше пляшки. Тримав телефонну рурку трохи на відстані і ледь помітно морщився, слухаючи відповіді Рехана.

— Ні, Руді, саме зараз. Кидайте всі справи й заходьте. Під три чорти роботу, коли є гарний коньяк і добрий Настрій. Я вже п’яний, але, ручуся, переп’ю вас… Заходьте відразу…

Поклавши рурку, уважно обдивився довкола. Зім’ята постіль, майже порожня пляшка поруч з ще не відкоркованою, попільничка з недокурками і клубки тютюнового диму під стелею — все це задовольнило його. Розстебнув комір сорочки і плюхнувся на диван біля столика з пляшками.

Коли зайшов Рехан, Кремер високо підняв повний келих.

— Радий вас бачити, Руді, у доброму здравії, але не розмовлятиму з вами, бо у ваших тверезих очах читак осуд і презирство до людини, яка самотужки дудлити спиртне без достатніх на те підстав.

Рехан дивився насторожено, хоча й розтяг губи в добродушній усмішці.

— А може, в мене є підстави! — зареготав Карл. — Ви ж не знаєте, Руді…

— Ви розкажете, коли вже запросили…

— Ви геній, гер Рехан. У вас неабияка передбачливість. Але випийте, бо я інакше не можу розмовляти з вами.

Рехан узяв келих неохоче, та все ж спорожнив його. Посидів трохи мовчки, спідлоба дивлячись на Кремера. Нарешті сказав:

— У мене до вас серйозна розмова, та ви в такому стані, що навряд чи сприйматимете серйозні речі.

— Чому ж, — рішуче заперечив Карл, — я навіть знаю, про що ви збираєтесь говорити. Можу вас обрадувати: я розмовляв з фон Вайгангом, і він погодився на мою пропозицію. Сьогодні ви повинні поїти мене, Руді, та я вважатиму вас боржником…

— Скільки? — беззвучно запитав Рехан.

— П’ятнадцять відсотків.

Руді невдоволено випнув губи:

— Лише?

— Не забувайте про накладні витрати.

Оберштурмфюрер не відповів, відкоркував пляшку і налив келихи по вінця.

— За успіх!

Карл пив, непомітно зиркаючи на Рехана. Руді лише ковтнув і відставив чарку. Карл поставив свою так не-спритно, що ледь не перекинув столик.

— Не думайте, що я зовсім п’яний, — почав вибачатись, поплескуючи Руді по плечу. — Я тверезий і можу довести це… А от ви чому не п’єте?

— Перепрацювався, і болить голова, — поскаржився Рехан.

— Пусте… — Карл узяв пляшку й почав наливати, розплескуючи. — Від такого коньяку світлішає голова та зникають усі болячки.

Рехан перехилився через столик, зазирнув Карлові просто у вічі.

— Ви не вірите мені, — насварився пальцем Кремер, — але даремно… Тепер ми спільники, і без довір’я нічого не вийде…

Рехан відвів очі, потягся за келихом.

— Вип’ємо за довір’я!

— Ви неможлива людина, Руді. — Карл двома ковтками спорожнив чарку. — Поки що не було підстав сумніватися в моїй правдивості, а от ви…

Рехан невдоволено гмикнув.

— Ви мстива людина, — шморгнув носом. — Навіщо згадувати минуле?

— Забув… забув… — відказав Карл, жартівливо піднявши руки. — Здаюсь на милість переможця!

— Зап’ємо мирну угоду? — запропонував Рехан.

Карл п’яно махнув рукою.

— У мене завтра важливе побачення, та заради такого випадку…

— До завтра ще встигнемо проспатись, — Рехан підсунув Карлові келих. — Тепер, коли Ернестіна далеко, можна й розвіятись…

— Якби дівчина, — з жалем мовив Карл, — а то — ділове побачення…

— Від мене ви могли б і не критися, — добродушно засміявся Рехан, та Карл помітив, як почервоніли в Руді вуха.

— Я й не криюсь. Завтра в мене зустріч з містером Сеттонсом — росіяни наступають так швидко, що вже час вживати рішучих заходів.

— Устигнемо… — заспокоїв Рехан і, ніби між іншим, запитав: — Де призначено зустріч?

— О третій поблизу трамвайної зупинки на Альтмаркт. Якраз напроти кройцкірхе. — Карл на мить зупинився, наче потверезішав, і зміряв Рехана підозрілим поглядом. — Для чого це вам потрібно? Хочете стежити за мною?

— Ви що, з глузду з’їхали?

— Ой Руді, Руді, — знов насварився на нього Карл, — ви дуже хитрий, але вам не перехитрити мене. Джон Сеттонс не розмовлятиме з вами.

— На біса мені здався ваш Сеттонс, — буркнув Рехан, — тим більше, що я його ніколи не бачив…

— Думаєте, він мені потрібний? — насупився Кремер і тут же з п’яною відвертістю пояснив: — Сеттонс чекатиме в чорному “опель-капітані”… Вип’ємо ж за здоров’я наших американських патронів!

— Вип’ємо, — без вагань підняв келих Рехан, — за ваше майбутнє!

“Тепер він вигадає якусь причину, щоб піти, — подумав Карл, спостерігаючи, як обережно ставить свій келих Руді. — Здається, я ніде не переграв”.

Оберштурмфюрер посидів ще кілька хвилин і подзвонив по телефону. Карл прикинувся, що куняє над келихом, але коли Руді спробував непомітно зникнути, зупинив його.

— Викликає фон Вайганг, — збрехав Рехан, вказуючи на телефон.

— Хто такий фон Вайганг? — пробелькотів Карл. — Наш спільник — і все! — Підняв чарку, та не втримав — на підлозі дзенькнули кришталеві бризки. — Так, наш спільник… Налийте мені ще, спільнику!

— Вам треба заснути! — розсердився Рехан.

— Заснути? Я не хочу спати! — Карл обняв Руді, та одразу ж відштовхнув. — А втім, можна й заснути… Ідіть, Руді, я спатиму…

Коли грюкнули двері, провів рукою по обличчю, наче знімав машкару. Гра стомила його і був радий хоч трохи посидіти ні про що не думаючи. Але не міг не думати: пригадував слова, вираз обличчя, жести Рехана поки не впевнився, що Руді сприйняв усе за чисту монету. Ліг на канапі й одразу заснув. Мусив добре відпочити: хтозна, що утне завтра оберштурмфюрер — треба підготуватись до найгіршого.

— Хайль Гітлер!

Шарфюрер Дузеншен виструнчився на порозі, незводячи очей з фон Вайганга.

Кремер стояв у темному закутку кабінету, біля книжкової шафи, так, щоб відразу не впадати у вічі. Посміхнувся, дивлячись, як доброзичливо та сердечно зустрів шарфюрера фон Вайганг, звичайно суворий і різкий з підлеглими. Навіть підвівся з-за столу, немов перед ним не якийсь унтер-офіцер, а високий гість з Управління імперської безпеки.

— Проходьте, шарфюрер, і сідайте, — вказав на стілець біля столу.

Дузеншенові, певно, було приємніше стояти перед начальством: сів на край стільця — неприродно прямий. Кремерові здалося, що шарфюрер ось-ось підхопиться, стукне закаблуками і знову гаркне:

— Хайль Гітлер!

Карл був задоволений. Поки що події розгорталися так, як він і передбачав. Рехан намагається за будь-яку ціну зустрітися з американцями. Для цього йому необхідно усунути з дороги Кремера, принаймні десь затримати його до третьої години, і Карл зовсім не здивувався, коли вранці йому подзвонила Хільда. Запитала, чи не може відвідати її біля дванадцятої, і натякнула, що розмова досить серйозна. Кремер послався на справи, та Хільда не хотіла знати жодних відмовок: мовляв, він пошкодує, коли не приїде. Вона каже це лише йому — слова звучали і як обіцянка, і як виклик.

Кремер прикинувся, що вагається, і тоді Хільда поскаржилась на самотність. У голосі її прозвучали якісь невловимо інтимні інтонації. Карл усе ще вагався, переконаний, що все одно Хільда не відступиться. Знав: відразу погоджуватись ризиковано — Рехан міг запідозрити щось недобре.

Кремер міг дати голову на відсіч — Руді сидить поруч з Хільдою. Уявив, як морщиться від Хільдиного тону; зробилося смішно, і ледь не пхикнув у рурку. Поскаржився на головний біль, на Руді, який підпоїв його вчора, і, нарешті, пообіцяв приїхати. Лише на годину — дві — о третій він повинен бути в місті.

Після бомбардування Дрездена Хільда мешкала в сусідньому містечку, де Рехан придбав на її ім’я досить комфортабельний будиночок. Двадцять хвилин їзди, з запасом — півгодини. Цікаво, що утне Хільда, аби затримати його до третьої? Намагатиметься спокусити чи вигадає щось оригінальніше?

Карл подзвонив фон Вайгангові і попросив викликати Дузеншена.