Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 56

Вони вже добігали до басейну, коли позаду, за кілька метрів, щось важко гупнуло об землю. Карл штовхнув, дівчину, вона покотилася на цементне дно басейну, і Кремер, падаючи за нею, встиг помітити, як Ерні знову схопилась за голову.

Минула секунда… дві… три… А може, він просто не почув вибуху? Карл ущипнув себе за руку. Боляче. “А-а… — здогадався, — вона не вибухнула…”

Відчуття того, що поруч лежить, можливо, бомба уповільненої дії, не злякало Карла. Певно, тепер його ніщо не злякало б: гострота сприйняття притупилась — Карл лише присунувся ближче до стінки басейну, подумавши, що в разі вибуху хвиля пройде над ними…

Ерні уткнулась обличчям йому в груди і дрібно-дрібно тремтіла. Кремер погладив її по розпатланій голові; ця ласка трохи заспокоїла дівчину.

…Бомбардування закінчилося десь перед світанком; припинили стрілянину зенітки, і небо вже не розколювало гудіння потужних моторів. Карл обережно висунув голову з укриття: весь час пам’ятав про бомбу, що не вибухнула й лежала поруч, — безглуздо було б загинути саме тепер.

Місто палало. Палало всюди — біля входу до парку Карл не помітив жодного цілого будинку. З вікон ресторану, де. вони колись обідали з Реханом, виривались червоні язики, і Кремер подумав, що непогано було б хоч трохи зігрітись. Ноги замерзли так, що не відчував пальців, а Ернестіна цокотіла зубами. Карл допоміг дівчині підвестись.

— Тепер швидше! — наказав. — Бо та клята бомба…

Ернестіну не треба було підганяти, та ноги не несли її. Карл підставив дівчині плече і потяг її, перебираючись через повалені дерева.

Біля виходу з парку було жарко. Ерні сперлася спиною на чавунну огорожу і простягла до вогню задубілі пальці. Затуляла ліктями обличчя від жару, та руки все не відходили. Почало займатися хутро шубки, а пальці на ногах ще не слухались.

Карл дивився, як тягнеться до вогню дівчина, і думав — коли б він був художником, намалював би велике полотно: палає місто, руйнуються цілі квартали, вогонь сягає темного неба, а дівчина простягає до цього пекельного вогнища задубілі руки.

Не можна було й думати пройти вулицями палаючого міста, і Кремер прийняв рішення пробиратись до Ельби — в одному місці лише кілька кварталів відділяли парк від набережної. Берегом річки Карл розраховував спуститись униз до околиці, звідки не так уже й далеко було до вілли фон Вайганга.

На березі до них приєднались ще кілька обірваних, обпалених, брудних людей, і разом вони дісталися до передмістя. Тут усі виходи перекривали есесівські патрулі. Карл сказав офіцерові кілька слів, і той надав у їхнє розпорядження свою машину.

…У віллі ніхто не спав. Карла та Ернестіну зустріли у вестибюлі. Сюди вийшов навіть фон Вайганг. Побачивши, як просвітліло його обличчя, Кремер упевнивсь: групенфюрер по-справжньому тривожився за нього. І лише Руді Рехан, як не намагався зобразити радість, розчаровано кривився. Кремер ніколи не розраховував на дружні почуття оберштурмфюрера, але, побачивши, як той кліпає очима і нервово потирає руки, зрозумів, що Руді зараз готовий до будь-якої підлоти і скористається з найменшої нагоди, аби позбутися Карла Кремера.

Рехан то бурмосився на Карла, то був вкрай улесливий. Кремерові набридло це, і він вирішив поставити оберштурмфюрера на місце. Випадок допоміг: Руді приховав від Карла папери, які передала фон Вайгангові одна з машинобудівних фірм.

Кремер перестрів Рехана в алеї чорних гномів. Руді неохоче підійшов до нього, явно не бажаючи давати будь-які пояснення. Карл передбачав це і сказав без церемоній:

— Мені набридли ваші гримаси, Руді. Вас більш влаштувала б моя смерть, та я живий, і вам доведеться рахуватися з цим беззаперечним фактом.

— Що вам стукнуло в голову? — зробив спробу образитись Рехан. — Ми працюємо в контакті, і я завжди інформую вас…

— А папери фірми Ліндера?

Вузьке обличчя Рехана зжовкло.

— Звідки ви дізнались про них?

— Це — не ваша справа. Я слідкую за кожним вашим кроком і колись зверну вам шию.

Руді закліпав очима. Сів на лавку, рішуче поплескав по мокрих дошках поруч себе.

— Нам треба поговорити, Карле.

— Я ніколи не відмовлявся від спасенних розмов, — одповів Кремер, але не сів. — То що ви хотіли мені сказати?

— От що, — почав Руді впевнено, та нараз уся його рішучість зникла, і він промимрив невиразно: — Скажіть, Карле, ви уявляєте, скільки можна заробити на цих американцях?

“Ось звідки вітер дме!” — зрозумів Карл. Отже, оберштурмфюрер хоче вирвати свою долю пирога. Але апетит у нього розгорятиметься з кожним днем, і невідомо, чим усе це скінчиться.

— Уявляю, — відповів.

— І скільки ж, по-вашому?

— Кілька мільйонів.

— Вірно! — тріумфуюче підняв палець Рехан. — Сподіваюсь, ви не втратите такий шанс! Чи ваші переконання…

Карл зневажливо плюнув на мокру траву. Що ж, доведеться трохи забити баки Реханові.

— Я був кращої думки про ваші розумові здібності, Руді! — мовив, презирливо примружившись. — Хто ж у наші часи відмовляється від грошей?

— Я так і знав, — зрадів оберштурмфюрер. — Ви покрутились у нас і зрозуміли, що таке справжні принади життя. Закінчиться війна, і за гроші ви придбаєте все. Я чув, у вас не можна купити навіть автомобіль…

Карлові знову захотілося плюнути — цього разу у довгасте обличчя Руді. Ледве стримався. Дістав з кишені дрібну срібну монету, підкинув і спритно піймав.

— Зате тепер я матиму найкращі моделі! І віллу десь у Ніцці. Я люблю Середземне море, Руді. Люблю, хоч ніколи його не бачив.

— У вас добрі смаки, Кремере, — підхопив Рехан. — Апетит приходить під час їжі, чи не так?

— Хіба це погано?

— Звичайно, ні. Але що матиму я?

Ніс у Рехана загострився, Руді з тривогою дивився на Кремера.

— Чи не краще вам звернутися з цим до фон Вайганга? — відповів запитанням на запитання Карл і з задоволенням побачив, як у Руді затремтіли губи.

— Все-таки фон Вайганг… Розумієте, він мій шеф, і мені якось незручно…

— Боїтесь? — прямо запитав Кремер.

— Не те, щоб боявся, але ж…

— Це питання вирішує лише фон Вайганг, — підкреслив Карл твердо. Руді блиснув очима, і Кремер упевнився, що оберштурмфюрер не повірив жодному його слову. — Так, фон Вайганг, але, враховуючи наші стосунки, я можу натякнути йому…

— Тільки обережно, Карле! — вихопилося в Рехана так, що Кремер ледь не зареготав. Отже, Руді боїться групенфюрера, в той же час не хоче втратити свого — і хто зна, що переможе в ньому: страх чи ненажерливість?

Рехан закурив, пнув носком чобота гнома, що стояв поруч з лавкою.

— Натикали тут болванів, — мовив не до діла, та враз зиркнув на Кремера пильно й пронизливо: — Як ви гадаєте, чи можу я розраховувати на двадцять відсотків?

— Усе залежить тільки від групенфюрера, — повторив Карл. — Сподіваюсь, дещо перепаде й вам.

— Дещо… дещо… — злісно мовив оберштурмфюрер.

— У гонитві за великим можна втратити мале! — менторським тоном мовив Карл, і Руді відразу погодився.

— Так, так… — похитав головою. — Я впевнений, що ви не забудете про мене. — Ще раз пнув носком чобота гнома, підвівся й узяв Кремера під руку. — Ви хотіли подивитися папери Ліндера? — улесливо зазирнув йому у вічі. — Будь ласка.

— У мене зараз нема часу, — удавано байдуже відповів Карл. — Я зазирну до вас увечері.

— Ні, ні, — не здавався оберштурмфюрер. — Я хочу, аби ви зараз же подивились на них і щоб між нами не залишилось нічого недомовленого. Між іншим, — запитав наче мимохіть, — коли у вас зустріч з тим, як його, американцем?

— З Се… — ледь не піймався Кремер, та вчасно схаменувсь. — Ви маєте на увазі Сеттонса?

— Мені байдуже, хто він — Сеттонс чи Сенерс… — Аби не виказати свого задоволення, Руді обернувся й підфутболив камінця, що лежав на алеї. — Ви можете привести його до мене, аби він на власні очі впевнився, що ми не сидимо склавши руки?

“А ти встановиш з ним особисті контакти… — Карл зрозумів, куди гне Рехан. — Тоді можна наплювати і на фон Вайганга, і на Кремера. Адже ж американців цікавлять документи, лише документи, і їм все одно, кому платити за них”.