Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 54

— Але ж батько був доброї думки про нього… — з зусиллям вичавив із себе.

На щоках у Вєтрова виступили жовна — так зціпив зуби.

— Він мав замінити мене в організації, — мало не плачучи, мовив Горст.

— Хто?

— Вернер Зайберт. Ми товаришували, і він жив у нас.

Вєтров утомлено сперся на руку. Глянув на Ульмана відчужено, порожніми очима. Для чогось потер кінчик носа і сказав глухо:

— Хлопчисько!

Горст уткнув носа в кухоль, не сміючи підвести очі. Лише стис холодне скло так, що побіліли нігті.

— Я вірив Вернерові, як собі. Йому не можна було не вірити.

— Чекай… — очі Вєтрова посвітлішали. — А може, не він?

— Я більш нікому не казав.

— Звинувачувати легко, — розважливо мовив Юрій. — Коли його нема в селищі — він… Ти зв’язав його з організацією?

— Не встиг.

— Вперше бачу користь від запізнення, — розсміявся Вєтров, і Горстові трохи полегшало.

— Що ж робити з тобою? — пошкрябав потилицю Вєтров. — Тепер у місті залишатись небезпечно. За пару днів зробимо документи і виїдеш.

— Місто велике, — спробував заперечити Горст, — і можна загубитись…

— Можна то можна, — погодився Вєтров, — але не рекомендується. Перебудеш два дні в мене, потім хлопці відвезуть тебе. Робота усюди знайдеться.

У келихах пінилось шампанське. Карл Кремер підняв свій келих, та не пив, задивившись на примхливу гру світла в кришталевих гранях. Рука ледь-ледь тремтіла, і світло, здавалося, рухалось у келисі, жило в ньому, вириваючись подекуди червоним або зеленим спалахом. Ці спалахи нагадали Карлові кольорове шаленство московських салютів, і він підняв келих ще вище, наче також салютував. Потримав мить і випорожнив одним духом, забувши, де він і з ким, — так реально розсипалась перед очима ракета, вирвавши з темряви кремлівські стіни і бані Василя Блаженного…

Хитнув головою, звільняючись од видіння. По той бік столу кутається в хутряну накидку Ернестіна, втупившись у нього вирлатими очима. Карлові зробилося неприємно, наче Ерні прочитала його думки.

— Чому ти не п’єш шампанське? — сказав перше, що спало на думку, аби порушити мовчанку.

Ерні лише пересмикнула плечима.

— Щось холодно… — поскаржилась.

Кремер присунув до неї чарку з коньяком, та дівчина знову вперто похитала головою. Лише раз пригубила, коли Карл, узявши з рук кельнера пляшку, власноручно налив їй.

— Може, кави? — зробив ще одну спробу Карл.

— Не треба нічого…

Ернестіна заховала підборіддя в м’яке хутро, і знов Карл зіщулився під її вивчаючим зеленкуватим поглядом.

— Тобі ніколи не буває страшно? — раптом запитала.

Кремер поблажливо всміхнувся.

— Нема в світі людини, яка б не звідала цього, — почав тоном учителя. — Страх за власне життя, за своїх близьких. Нарешті, — покрутив келих за тонку ніжку, — страх бути одуреним, втратити майно… Людина більшу частину свого життя чогось боїться.

Ернестіна не змінила пози.

— Не те, — перебила Карла досадливо. — Одна справа — страх, коли в тебе стріляють і ти рятуєш своє життя… Або просто нервуєш перед тим, як зробити вирішальний крок… Але ж іноді почуття страху переслідує тебе навіть уві сні! Ти не боїшся майбутнього, Карле?

Кремер на секунду заплющив очі. Він збагнув, що бентежить Ернестіну, та її переживання не схвилювали і не могли схвилювати його: те, чого вона боялась, було для нього жаданим.

— У мене розривається голова й іноді не хочеться жити, — з гіркотою продовжувала Ернестіна. — Що з нами всіма буде? Ти не думав про це?

Кремер похитав головою.

— Щаслива людина… І ти зможеш дивитись у вічі тим, хто прийде до нас переможцями?

— Нас ще не перемогли, і невідомо, як все обернеться, — спробував перевести розмову на інше Карл. — Фюрер обіцяє нам, що…

— Чекай, — зупинила його Ерні, — справа не в тому, хто і що обіцяє… Батько каже, що він ні в чому не винен, що ми лише виконували свій обов’язок, і ніхто в світі ні в чому не може звинувачувати нас. Гестапо і СС — не наша вигадка, і те, що загинули євреї, також не плямує нас. Але ж це не так… Скажи мені, Карле… Адже не так?..

Дівчина закліпала очима, І Кремерові здалося, що зараз заплаче. Він розумів її і міг би відповісти прямо, чесно, та не мав права. Тому й мовив з удаваною байдужістю:

— Я не хочу морочити собі голову ще й цим. Моя совість чиста — і це головне.

— І ти вважаєш свою совість чистою лише тому, що, не тримав у руках зброї?

— А чому б і ні?

Розмова почала цікавити Карла, і він навмисне підохочував Ернестіну.

— Певно, я боюсь тому, що відчуваю себе винною, — зітхнула вона. — Адже ж там, — невизначено махнула рукою, — усіх нас вважають ворогами — воював ти чи ні. Німець — і все…

Карл згадав Ульмана, і гіркий клубок підступив до горла. Але чим він міг допомогти Ернестіні? Розповісти про смерть старого Фрідріха?

— Згодом усе стане на свої місця, — сказав задумливо. — Звичайно, важко остудити розбурхані пристрасті, і кожному з нас доведеться пережити немало гірких хвилин. Ми заслужили їх. Не ви особисто, то ваш брат чи знайомий зводили концтабори і запускали Фау. І все ж, я вважаю, мине час і стане зрозуміло, хто порядна людина, а хто покидьок. Головне — не забруднитися: ні зараз, ні потім…

Кремер глянув на Ернестіну і побачив в її очах сльози.

— А коли не можеш знайти межу між брудом і чистотою? — прошепотіла.

“Звичайно, — подумав Карл із злістю. — Танцювати з есесівськими офіцерами, милуватись військовими парадами, мріяти про українські й приволзькі землі, жити в розкішній віллі, знаючи, що це вічне й дароване богом, — дуже приємно. А тепер, коли насувається розплата, — заговорила совість, стало страшно. Що ж, важке буде похмілля!..”

Кремер знав, що трохи згущує фарби, — Ернестіна, власне, добра й чула дівчина, лише піддалася загальному психозу. Але хто не піддався йому? Сильні духом і далекоглядні. А що він хоче од незугарного дівчиська, яке тільки-но робить у житті перші кроки? Вже добре, Що сумнівається й шукає виходу.

І знову Карл розізлився. Шукає виходу?.. Раніше вони без страху дивились у майбутнє, бо воно зовсім по-іншому вимальовувалося. 1 не шукали виходу…

А Ернестіна дивиться на нього сумними очима й продовжує:

— Батько хоче відправити мене з матір’ю до Швейцарії. У нас під Женевою власний будинок, і він вважає, нам буде там краще. Я сказала, що хочу порадитись з тобою.

— Якби в мене була така можливість, — ні на миті не завагався Карл, — давно б уже розкошував на Женевському озері.

— Але ж так далеко від тебе…

— Я приїду, тільки-но влаштую справи, — підбадьорив її Кремер. — Тобі там буде легше і, — усміхнувся, — скоріше позбудешся страху перед майбутнім.

Дівчина глянула на нього докірливо.

— Ти нічого не зрозумів, — зробила невдоволенні вигляд, — бомбардування не лякають мене, і жодний суд не судитиме нас. Найстрашніше, коли засуджуєш себе сам. Від цього суду не сховаєшся ніде.

— Муки сумління? — запитав Карл з ледь помітиш іронічним підтекстом, та Ернестіна відразу відчула це.

— Я була про вас кращої думки! — спалахнула, але відразу безнадійно махнула рукою. — Всі чоловіки — такі товстошкірі.

— Бегемоти, — невесело пожартував Карл. — Ви ні коли не мріяли про полювання на гіпопотамів? Уявляєте річка, очерет і гіпопотами… Ціла череда гіпопотамів.

— З мене вистачить одного товстошкірого, — відрубала дівчина.

Карл не витримав і зареготав. Дивлячись на нього, повеселішала й Ерні. Глянула на годинник.

— Шкода, що ми відпустили шофера, — пожалкувала. — Мені набридло тут і хочеться проїхатись.

— Машина буде за сорок хвилин, а поки — пийте шампанське.

Вони сиділи в окремому кабінеті одного з кращих ресторанів Нейштадта. Ернестіна заїхала за Карлом — у неї були квитки на концерт, та якось сталося, що в концерт не пішли, і дівчина запропонувала випити по келиху вина. Тепер Карл знав — чому: Ерні хотілося виговоритись. Воно завжди так — не розділений тягар важчий, і дружня підтримка, ба навіть одне співчутливе слово, в такі моменти дорожче за все.