Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 52

— Зараз ви подзвоните фон Вайгангові. Скажете, що нарешті зустрілися зі мною, та невідкладні справи вимагають, аби ми з вами разом негайно виїхали до міста. Потім ми вийдемо з будинку і справді поїдемо до міста.

Ювелір трохи опанував себе. Сказав з неприхованою іронією:

— Ви хочете, аби я став для вас зручною ширмою. А коли мине небезпека, розправитесь зі мною…

Карл зсунув брови.

— Якщо ви зробите те, що мені потрібно, гарантую вам життя, — пообіцяв. — Зрештою, в мене нема вибору. Я стрілятиму в вас за найменшої спроби сфальшивити, а стріляю я добре. Поки зрозуміють, що до чого, я завжди встигну втекти.

Ювелір різко повернувся в кріслі, і Карл підняв пістолет.

— Я не жартую, пане Кремере! — мовив жорстко. — І стрілятиму без попередження.

Старий пожовтів.

— У нас нерівні умови гри, — проскрипів. — Я вимушений підкоритись.

— Ви завжди були розсудливою людиною, — повеселішав Карл. — Я відчув це, укладаючи з вами першу угоду.

— Тепер ви відігрались за все, — пробуркотів ювелір. — Але ж, — схопився за голову, — так обвести мене навколо пальця!

— Не треба емоцій! — зупинив його Карл. — Ви непогано заробили на мені, і це достатня компенсація.

Старий подивився на нього з повагою.

— А ви розумна людина, — сказав, — і якщо б у мене справді був такий племінник…

— Знову емоції, — поморщився Карл. — Це вам не личить. Ви зрозуміли, що треба сказати фон Вайгангові?

Старий кивнув. Карл зняв рурку, подав ювелірові.

— Тільки без ексцесів, — підняв пістолет. — Без натяків, і голос повинен звучати природно.

— Мені ще хочеться трохи пожити, — взяв рурку старий. — Але ж ви не заподієте мені нічого?

— Я дав слово!

— Що — слово? Я не дам нікому під слово жодної марки… — опустив куточки губ ювелір. — Але я вимушений вірити вам. Номер?

Він крутив диск, а Карл стояв над ним і думав, що варто старому сказати два не тих слова…

Карл знав — він стрілятиме. Стрілятиме без жалю, так само, як без жалю виказав би його Ганс Кремер, бодай була б хоч найменша можливість.

— Це ти, Зігфріде? — проскрипів ювелір у рурку. Карл уперше в житті відчув, як зблідли в нього щоки.

Ступив на крок убік, аби бачити обличчя старого. Той зрозумів це по-своєму і заспокоююче помахав рукою.

— Нарешті я побачив цього шибайголову Карла! Так, так, я не впізнав його. Відношу цю приємну зміну за рахунок твого впливу.

Видно, фон Вайганг заперечив, бо старий продовжував наполегливо:

— І не кажи, ніколи в житті не повірю тобі… — глянув на Карла запитально, наче чекав на його схвалення. Карл нічим не виказав свого хвилювання: стояв, спершись на спинку крісла, і не зводив пістолета з старого.

— Характер у нього, виявляється, є, — продовжував ювелір, — а без характеру в нашій справі все одно, що без розуму. Ти дотримуєшся такої ж думки? Чудово… Я поїду зараз з Карлом до міста… Є одна справа… Обідати? — підвів очі на Карла. Той заперечливо похитав головою. — Ні, не чекайте на нас, ми можемо затриматись. Щасливо!

Поклав рурку, дістав хусточку, обтер чоло.

— Ви задоволені?

Карл засунув руку з пістолетом у кишеню піджака.

— Стрілятиму не виймаючи, — сказав замість відповіді. — Ваше пальто у вестибюлі?

Двері вітальні на другому поверсі були відчинені, і Карл побачив фрау Ірму. Проминути її було б неввічливо. Карл здалеку вклонився.

— Ми з дядечком, — непомітно підштовхнув Ганса Кремера, — до міста…

Ювелір зробив рух, наче збирався підійти до фрау Ірми.

— Стоп, — прошипів Карл, — ще крок…

Ганс Кремер люб’язно помахав у повітрі рукою.

— Справи, все справи! — мовив і повернув до сходів. Карл поспішив за ним.

Вєтров завів мотор, і Карл указав старому на заднє сидіння.

— У місто? — запитав Юрій.

— Не треба…

Машина рвонула, Ганс Кремер злякався.

— Куди ви мене везете?

— Не хвилюйтесь, я додержу свого слова, — заспокоїв його Карл. — Швидше, Юрку, і зверни куди-небудь, треба поговорити.

Довго не довелося чекати — почався ліс, і Юрій з’їхав на путівець у молодому сосняку.

— З машини не виходити! — наказав Карл ювелірові, виразно підкинувши на долоні пістолет.

— Ну й ну! — тільки й мовив Вєтров, дізнавшись, у чому справа. — Але ж коли старий не повернеться…

— Він протелефонує. Вибачиться і пояснить, що справи вимагають негайного від’їзду.

Юрій покрутив головою:

— Не подобається мені…

— У тебе є кращий варіант?

— І варіанта нема…

Карл розсердився:

— А думаєш, мені подобається? Трохи воно того… Але ж ювелір з дивацтвами, і всі знають це. Єдина заковика — як його ізолювати?

— Був би це якийсь есесівець, я б його швидко ізолював! — підняв кулак Вєтров.

— Я дав слово… — почав Карл.

Юрій раптом розізлився:

— Ти дав слово! А якщо б не давав? У кого ж рука на старого підніметься? Хоч і гад він — не сумніваюсь, викаже тебе першої зручної хвилини, — але я не кат і катів у групі не тримаю!

— Отже, закриваємо контору Карла Кремера?

— Ти що! — жахнувся Вєтров.

— А як з ювеліром?

Вєтров пошкрябав потилицю. Це було так по-російськи, так неприродно для людини, яка розмовляла німецькою, що, не дивлячись на серйозність ситуації, Карл не зміг приховати усмішку.

— Весело тобі! — підвищив голос Вєтров, та, схаменувшись, сам затулив собі рота долонею. Ще раз поліз до потилиці. — На кілька днів я його влаштую… — мовив нерішуче. — Небезпечно, але не бачу іншого виходу. Є в мене одна людина — живе в горах, у Чехословаччині. Окремий будиночок у лісі. Я там Гібіша пристроїв. Цей, правда, пручатиметься, та, — докінчив рішуче, — я до нього Свідрака прикомандирую — не писне!

— А потім? — засумнівався Карл. Раптом почав швидко, наче виправдовуючись: — Я не боюсь за себе, але ж, розумієш, не можна бути спокійним, коли дамоклів меч висить над тобою!

— Міг би й не пояснювати, — буркнув Вєтров ображено.

— Та я не виправдовуюсь.

Юрій примружився.

— Сьогодні зв’яжемося з Центром і порадимось… Якось воно влаштується… До речі, ти не знаєш сина Ульмана?

— Ні.

— Штеккер його рекомендує.

— Штеккер — людина серйозна. І от що, перед відправкою нехай старий шкарбан напише фон Вайгангові листа. Мовляв, так і так, пробачаюсь, та справи… Не захотів випустити з рук партію коштовностей. Неодмінно скоро приїду тощо. Уважно прочитай сам листа, цей Кремер — досвідчений лис і може щось відчебучити. Лист повинен бути з Берліна днів через чотири, краще навіть — три.

— Розумію, — кивнув Вєтров. — Тепер назад. Заскочимо за Свідраком, тебе викинемо, а нам ще їхати…

— Найперше — телефон!

— На околиці є будка. Місце безлюдне.

— Вам доведеться ще раз порозмовляти з фон Вайгангом, — мовив Карл, зайнявши місце поруч з ювеліром. — Повідомите, що виїжджаєте берлінським експресом о шістнадцятій сорок дві і вже не зможете заїхати додому. Велика партія коштовностей, яку можуть вирвати з-під носа. Речі я вам доставлю.

— Що ви збираєтесь робити зі мною? — Старий забився в куток машини і дивився зацькованим вовком. — Я не дзвонитиму, поки не одержу мінімальних гарантій…

— По-моєму, ми вже обговорили це питання, — спокійно відрізав Карл. — Вам будуть забезпечені всі умови до кінця війни. А вона, смію вас запевнити, недовго триватиме. Ви подзвоните групенфюреру або…

— Я зрозумів вас, — швидко погодився Кремер. — І покладаю надії на вашу шляхетність.

— Поїхали, — доторкнувся Карл до плеча Вєтрова.

Хоч Горст і вийшов з дому раніше, аніж Вернер, Зайберт уже був у місті, коли молодий Ульман лише під’їжджав до Дрездена. Сидів у кабінеті наступника Ерлера — оберштурмбанфюрера з хитрими, пронизливими очима, що крилися за опуклими скельцями окулярів.

Оберштурмбанфюрер налив у келих тягучої, запашної рідини, присунув сифон з газованою водою.

— Мавр зробив свою справу, — розсміявся, — мавр може відпочити. Пийте цей ром, унтерштурмфюрер, і ні про що не думайте. Чудовий ром, мені прислав три пляшки товариш з Мюнхена. По-моєму, ще з довоєнних запасів.