Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 50

— Національне самолюбство зникає, коли воно загрожує збитками, — зареготав Хокінс.

— Тоді вважатимемо сьогоднішню зустріч корисною. — Грейн заховався в кутку автомобіля, аби перехожі не бачили його обличчя. — Я від’їжджаю сьогодні. А ви?

— Мені треба затриматися. Слід умовитись про передачу нам документів…

— Не поспішайте. Нехай фон Вайганг збирає їх у себе. Транспортування невеличкими партіями може викликати підозру і зайві ускладнення.

— Ваші думки збігаються з пропозиціями помічника фон Вайганга.

— Отже, в нього непоганий помічник. Це той, що був присутній на нараді? Де ви його відкопали?

— Звичайна історія… — поворушив пальцями Хокінс. — Трохи страху, трохи грошей… А хлопчик перспективний…

— Ну, ну… Ви ж у нас людинознавець!

Горст Ульман підняв руку. Грузовик загальмував за кілька кроків, і хлопець спритно скочив на приступку.

— До Дрездена?

— Сідайте, — відчинив дверцята водій. — І пригостіть сигаретою.

Сигарета — справедлива платня за послугу, і Горст дістав цигарник. Даючи шоферові закурити, глянув через заднє вікно кабіни і заспокоївся остаточно: якщо за ним і стежили, то, як кажуть, бувайте — до нових зустрічей…

На протязі тижня Горст міг упевнитися: за ним не слідкують. Він перевірив це за різних ситуацій — хоча б в одній з них гестапівський шпиг виказав би себе. Вчора увечері поділився з Вернером:

— Неймовірно, та факт: гестапо, певно, не цікавиться мною — “хвоста” немає…

“Погано ти знаєш гестапо”, — зрадів Зайберт. Зрадів, бо тепер цей молодик напевне почне діяти. Не такий у нього характер, щоб сидіти склавши руки.

Догадки Вернера були близькі до істини: вчора Горст їздив у Дрезден і дзвонив з привокзального телефону. Після того потинявся по місту і вечірнім поїздом вернувся до селища. Про цю поїздку не обмовився жодним словом навіть Вернерові. І сьогодні, збираючись до Дрездена, мовив байдуже:

— Піду прогуляюсь…

Зайберт зиркнув недовірливо, та розпитувати не став: прийде час, і Горст сам про все розповість.

Молодий Ульман проминув селище і раптом звернув на стежку, що вела до лісництва. Вона в’юнилась між густих кущів, де і взимку можна було легко сховатися. А Горст знав тут мало не кожен кущ…

Коли вийшов на дорогу, був певний, що чужі очі не бачили його. Хлопець пригостив шофера ще одною сигаретою, і той довіз його до потрібної вулиці. Правда, вона була вулицею лише за назвою — жодного цілого будинку: купи цегли, запорошені снігом, бите скло та бруд. І жодної людини, лише попереду, вдалині — одинока жіноча постать.

Горст мимоволі стенув плечима — вважав, що краще було б зустрітися у людному куточку міста: серед натовпу легше загубитись; а тут усе видно, як на долоні…

Біля руїн, з яких стирчала пошматована вибухом колона, постояв. Збирався вже пройти трохи вперед, аби не стовбичити на одному місці, як побачив праворуч чоловіка у військовій шинелі. Визирає з-за стіни і робить знаки.

Ульман переліз через купу битої цегли, перестрибнув глибоку яму. За напівзруйнованою стіною ховався Штеккер.

Фельдфебель навряд чи ризикнув би зустрітися з Горстом, але той подзвонив через кілька днів після розмови Штеккера з Вєтровим, розмови, котра і визначила дальшу долю хлопця. Раз, іноді двічі на тиждень Штеккер пробирався крізь руїни в підвал, де на нього чекав Юрій. Фельдфебель приносив невеличкий аркуш паперу, що вміщувався в мундштуку. Інформація про пересування військ через залізничний вузол передавалась далі каналами, відомими лише Вєтрову. Власне, це й не цікавило Штеккера — він знав, що наступного дня його повідомлення вже розшифрують у Москві.

Фельдфебель допомагав Вєтрову, чим міг. Це він повідомив Юрія про нараду комендантів залізничних вузлів з наступним бенкетом в окремому залі вокзального ресторану. Під час бенкету хтось кинув у кватирку протитанкову гранату — трупи семи офіцерів винесли з вокзалу. Іншим разом Штеккер розповів, що в тупику, під містом чекають на відправку два ешелони з “тиграми”. Вночі налетіли радянські бомбардувальники, хтось посигналив їм, і від “тигрів” залишився лише покарьожений метал.

Вєтров вважав за краще бачитися з Штеккером, а не виймати записки з тайника. Під час однієї з таких бесід Юрій і поскаржився фельдфебелю на нестачу людей: зараз, коли радянські війська наблизились до кордонів рейху, слід активізувати діяльність групи, а надійних товаришів не вистачає.

Тому Штеккер і призначив юнакові побачення.

Вони постояли, причаївшись за стіною. Горст тільки-но зібрався викласти своє прохання, як Штеккер схопив його за руку і потяг за собою. У хаосі битої цегли та пошматованого залізобетону фельдфебель знайшов вузький отвір і, пригнувшись, пірнув туди.

— Ну, яка ж у тебе невідкладна справа? — запитав, умощуючись на дошці.

Горст не сів поруч. Усе кипіло в ньому, він нагадував жеребчика, якого щойно вивели з стайні: переступав з ноги на ногу й сопів.

— Я не можу більше так, дядьку Петере! — кинувся відразу в наступ. — Стояти осторонь, коли настав вирішальний час! Нарешті я маю право на помсту. Ми заховались, як миші в підпіл, і чогось вичікуємо. Батько це розумів і, хоч загинув, та недаремно.

— Стривай, стривай, — зупинив його Штеккер. — На батька не кивай. Він би сім разів відміряв, перше ніж відрізати. А ти відразу — шубовсть у воду! А може, там вир… Роздивитись треба.

— Але ж я роздивився. І не думайте, що гарячкую. Я до вас чого? У селищі а по руках і ногах зв’язаний. Що-небудь трапиться — на кого підозра? На сина Ульмана. То нічого, що за мною зараз не стежать. А коли вони спеціально хочуть приспати мою пильність? Бачите, я все продумав — розумію, що до чого. Але сидіти склавши руки не можу. Ви повинні це зрозуміти.

Випаливши все це єдиним духом, Горст раптом зупинився.

— Ви мені пробачте, дядьку Петере, — мовив за хвилину. — Я, може, щось не до ладу…

— Трохи є. — Навіть не бачачи обличчя Штеккера, Горст здогадався, що той усміхається. — Та я зрозумів тебе.

— Неспокійно мені, — признався юнак. — Стримую себе, а душа бунтує.

— Е-е, хлопче! — перервав його фельдфебель. — Це добре, що бунтує. Було б значно гірше, якби байдужість тебе обняла.

— От-от, — зрадів Горст. — Я знав — ви зрозумієте мене і щось порадите.

— Зрозуміти легше, — розважливо мовив Штеккер, — а порадити…

— Дядьку! — вигукнув юнак. — Ви подумайте, перш ніж відмовляти!

— А я й не збираюсь відмовляти, дурню. Але все це отак от ні з того ні з сього… Пристроїв би я тебе, але ж… — замислився. Нараз спитав зовсім іншим тоном: — Стріляти можеш?

— Ви, дядьку Петере, дивна людина, — з полегшенням засміявся Горст. — Звичайно, для армії я не годжуся, але в разі потреби… У мене ж нема лише пальців лівиці… Дайте автомат, побачите!

Ульман уявив, як тримає в руках зброю, — долоня одразу спітніла… Застрибав автомат, задимів, віялом розсипавши кулі… Зубам зробилося боляче — так стиснув. Видихнув із злістю ще раз:

— І побачите!..

Штеккер запитав:

— Необхідно буде перейти на нелегальне становище. Зможеш?

— Документи?

— Будуть.

— Зможу.

— А мати?

— Ви ж знаєте її! А допомагатиме їй Вернер.

— Хлопчина, з яким ти потоваришував?

— Він живе в нас.

— Фрідріх казав про нього.

— Настроєний проти наці і хоче боротись.

— Тепер багато хто протверезішав…

— Він не з пристосуванців. Чесний і з переконаннями.

— Інвалід?

— Ходить на протезі.

— Шкода, — зітхнув Штеккер. — Хороші люди дуже потрібні.

— Вернер замінить мене в селищі.

— І то може бути, — погодився фельдфебель. — Тепер от що. Мені з тобою не з руки зустрічатись. Прийдеш сюди завтра о третій. На тебе чекатимуть. Скажеш: “Заблукав у руїнах, не можу знайти виходу”. Відповідь: “Повертайте ліворуч, дві сходинки вниз…”

— Дві сходинки вниз… — про себе повторив Горст. — А з ким маю зустрітись?

— То, брате, людина! — з повагою мовив Штеккер. — І у воді не тоне, і у вогні не горить!