Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 40

Його відвідували і про нього дбали. В цьому Карл упевнився наступного дня, побачивши на табуретці поруч з кухлем миску супу та шматок хліба. їсти не міг, але воду випив жадібно, намагаючись хоч трохи залити вогонь, який пік його і зовні, і всередині. Подумав: коли сьогодні не допитуватимуть, його передбачення справдились. Фон Вайганг одержить вичерпну інформацію про все, що сталося, і, напевно, не зажадає повторення “циклу”. Так, здається, назвав учора цей допит Гельмут.

День минув спокійно, і ввечері Кремер зробив над собою зусилля — спорожнив миску: тепер він повинен якомога швидше повернутись у стрій. Цікаво, як вони поведуться? Пробачатимуться, мовляв, трапилась прикра помилка, чи вигадають більш переконливу версію? В тому, що він став жертвою добре задуманої провокації, Карл остаточно впевнився, обмацавши себе. Тіло було все у синцях, та обличчя не пошкодили.

До камери заходив лише мовчазний есесівець. Він приносив їжу і зникав, не вимовивши жодного слова. На п’ятий день привів перукаря. Той поголив Кремера, освіжив добрим одеколоном, і Карл почав рахувати хвилини до звільнення. Але хвилини непомітно виростали в години, і лише ввечері у коридорі почулися кроки. До камери зайшов незнайомий офіцер. Ввічливо вклонився Карлові, наказав слідувати за собою. На другому поверсі відчинив двері яскраво освітленої кімнати. Посередині стояв стіл з пляшками й закусками, а трохи ближче сидів у м’якому фотелі фон Вайганг.

Карл зупинився на порозі, не довіряючи очам. Очікував усього, але не цієї зустрічі.

Групенфюрер уже поспішав до нього.

— Мій хлопчику, — вигукнув патетично, — трапилась дика, непоправна помилка, і я не знаходжу слів для виправдання! Слава богу, все вийшло на добре, ми разом і вже тобі ніщо не загрожує! — Зробив знак офіцерові залишити їх.

Продовжував пошепки:

— Ти став жертвою моїх давніх непорозумінь з шефом гестапо Мюллером. Його агенти заарештували тебе, і минуло кілька днів, поки я дізнався про це та вжив заходів.

— Ці дні коштували мені багато, — поморщився Карл, — і наше співробітництво не карто навіть одного з них. У підлеглих Мюллера дещо оригінальні методи ведення дізнань, і тримати язика за зубами мені було важко.

— Я знаю все, — бовкнув фон Вайганг, та відразу схаменувся. — Вірніше, уявляю, чим були для тебе ці дні.

Карл утомлено махнув рукою.

— У мене важливі новини, шеф, і нам треба обговорити дещо…

— Потім, потім, — заметушився групенфюрер, — ти, напевно, забув смак справжньої їжі. Трохи закусимо. В дорозі я зголоднів і з задоволенням повечеряю з тобою.

Налив дві чарки коньяку, та Кремер відмовився.

— Я ще не зовсім очуняв після “методів” Мюллера, — і пожартував хмуро.

Фон Вайганг з насолодою вихилив свою чарку, пожував шматочок цитрини, присунув до себе тарілку з маринованою рибою.

— Після вечері ми відразу поїдемо додому. Гадаю, ти з радістю залишиш цю не дуже гостинну домівку. — Випив ще чарку, зітхнув і поскаржився: — У мене неприємності…

— Які можуть бути у вас неприємності? — байдуже махнув виделкою Карл.

— На жаль, вони існують. Звичайно, це таємниця, але ти вмієш тримати язика за зубами. — Фон Вайганг відірвався од тарілки. — Червоні диверсанти зірвали під Дрезденом підземний завод синтетичного бензину.

Карл відчув: щаслива усмішка мимоволі заграла на його обличчі. Зробив вигляд, що поперхнувся і закашлявся.

— Звідки в нас у Німеччині червоні? — не повірив. — Якщо вже мене гестапо запідозрило, то всі червоні мусять бути за гратами і нашій поліції нема чого робити.

— Факт залишається фактом…

— І великі пошкодження?

— Сильний підземний вибух і пожежа.

— Але ж це міг бути нещасний випадок…

— Диверсія! — одповів групенфюрер, відправляючи в рот шматок печені. — Чудова телятина, — присунув Карлові. — Чистої води диверсія. Завтра приїздить з Берліна комісія…

Накладаючи печеню, Кремер задоволено гмикнув. Налив собі півчарки.

— Трохи поїв, тепер можна, — пояснив. Спорожнив одним ковтком. “За твоє здоров’я, Вєтров! І за ваше, німецькі друзі! Тепер не йтимуть щодня ті ешелони цистерн — стоятимуть танки й літаки. За ваше здоров’я, мої хоробрі товариші!”

— Завод, певно, охоронявся, — мовив без нотки зацікавленості, аби лише підтримати розмову. — Недарма ж його заховали під землю…

— Диверсанти були добре обізнані з системою підземних ходів. Один з них — штейгер — і провів усю групу. Ще одного комуніста вбито, та, на жаль, пізно.

“Кого вбито?” — ледь не вирвалося в Карла, та вчасно прикусив язика. Закурив, аби не виказати збентеження.

— Рушаймо! — запропонував фон Вайганг. — Ти витримаєш кілька годин дороги?

— Я хотів би одержати папери й гроші, які забрали в мене при арешті, — нагадав Карл.

— Я вже потурбувався про це. — Фон Вайганг кивнув на жовтий портфель, що лежав на низенькому столику. — Там усе.

Кремер зазирнув у портфель: усе було на місці, навіть гребінець.

Автомобіль уже чекав на них. Сіли на заднє сидіння, і фон Вайганг підняв скло, яке відділяло їх від шофера.

— Тепер розповідай! — мовив нетерпляче.

Кремер витяг з портфеля фото Хокінса.

— Вам говорить про щось це обличчя?

— Хокінс! — вигукнув, ледь глянувши, фон Вайганг. — Це ж Чарлз Хокінс! Де ти взяв це фото?

Те, що групенфюрер назвав прізвище Хокінса, лише мигцем глянувши на знімок, а також його фальшиве здивування, підтвердили здогадку Карла: фон Вайганг уже ознайомився з вмістом портфеля.

Кремер докладно розповів про зустріч з американцями, фактично нічого не приховуючи. Групенфюрер слухав уважно. Коли Карл закінчив, підсумував:

— Я знав, що Чарлз — людина з розмахом. Він уміє дивитися вперед і безпомилково оцінює ситуацію.

— Ви не зв’язували мою ініціативу, — обережно почав Кремер, — навпаки, орієнтували діяти залежно від обставин, і я не міг не погодитися з аргументами містера Хокінса. У порівнянні з його пропозиціями, контакти з англійцями видалися мені малоперспективними. Маю на увазі гармонійне поєднання наших інтересів з аспектами, так би мовити, вищого гатунку, з інтересами, якщо хочете, німецьких ділових кіл у широкому розумінні цього слова.

Фон Вайганг слідкував за ним з зацікавленням.

— А ти робиш успіхи, мій хлопчику, — мовив з повагою. — У тебе є діловий сприт.

“Колись те ж саме казав мені Ганс Кремер”, — згадав Карл.

— Я лише ваш скромний учень, — підлестив самолюбству групенфюрера. — То ви не заперечуєте проти контактів я Хокінсом?

— Наївне запитання! — вигукнув фон Вайганг. — Ти зробив велику справу і ще не уявляєш собі всіх її наслідків.

“Я, либонь, уявляю, — подумав Кремер не без гордості, — краще, ніж ви й Хокінс, узяті разом”. Мовив, скромно опустивши очі:

— Містер Хокінс попереджав, що наша угода абсолютно таємна, і жодна третя особа не повинна бути інформована.

Мав на увазі Шрікеля і, здається, влучив у ціль, бо групенфюрер невдоволено стенув плечима.

— Звичайно… звичайно… — пробурмотів. — Але папери повинні десь концентруватись, і хтось повинен відповідати за їх збереження.

— Особі, котра займатиметься цим, — продовжив Карл, — зовсім не обов’язково знати, куди вони переправляються.

— Так, звичайно, так, — не зовсім упевнено погодився групенфюрер, і Карл зрозумів: тут йому ще доведеться долати перешкоди. Втім, не хотів зараз загострювати це питання, переключився на інше:

— Я хотів звернути вашу увагу на прохання Хокінса встановити контакти з керівниками Дрезденського банку і найбільш впливовими представниками ділового світу. Це, з одного боку, полегшить наше завдання стосовно передачі американцям патентів і технічної документації. Гадаю, наші підприємці не дуже заперечуватимуть проти цього. З іншого — відіб’ється на економічній політиці Сполучених Штатів щодо майбутньої Німеччини.

— Це питання для мене зрозуміле, і я солідаризуюсь з Хокінсом. — Групенфюрер простяг ноги і відкинувся на м’яку спинку. — Хоча тут потрібні уточнення і більш певні гарантії. Ми знаємо американців: дай їм палець, зажадають усю руку. До речі, я хотів з’ясувати…