Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 34

— Тобто, — пильно подивився на нього Хокінс, — ви хочете сказати, що за такого роду послуги слід краще платити? Згоден і, щоб на ділі довести це, можу. Джон, — підкликав Селлерса, — подай, будь-ласка, мій портфель. — Дістав пачку банкнот. — Тут десять тисяч марок? Аванс, — підсунув Кремерові, — сподіваюсь, він дещо пригасить докори сумління.

Кремер, не задумуючись, узяв гроші, вирішивши передати їх німецьким товаришам — Штеккер скаржився на відсутність коштів у підпільників.

Хокінс підсунув Карлові клаптик паперу.

— Напишіть розписку, — запропонував.

Кремер, не вагаючись, написав. Цей папірець не заневолить його, як вважає Хокінс. Повернувшись до Німеччини, він повідомить про все Центр — його історія стане ще одним доказом брудної гри союзників.

— Як підтримувати з вами зв’язок? — запитав.

— Наша людина знайде вас, — відповів Хокінс. — Вона передасть вам від мене вітання і… — дістав доларовий банкнот, розірвав навскіс, одну половинку віддав Кремерові, — половину цього долара.

— Зрозуміло, — підвівся Кремер. — Тепер я повинен іти. Містер Гарленд, напевно, зачекався.

Селлерс подивився на портфель Кремера. Карл перехопив цей погляд.

— Не брудніть руки, Джоне, — мовив весело. — У гонитві за малим втрачають велике. Якщо містер Гарленд не одержить цих паперів, фон Вайганг може змінити ставлення до мене, а в цьому не зацікавлені ні ви, ні я.

— Дуже слушно, — похитав головою Хокінс. — Ти, Джоне, проведеш містера Кремера до нашого англійського колеги і відповідатимеш за те, щоби портфель був доставлений за призначенням.

Селлерс невдоволено переступив з ноги на ногу.

— Зайва благодійність завжди обурювала мене, — пробуркотів, та не послухатись не посмів. Визирнув у коридор і кивнув до Кремера.

Містер Гарленд виявився на диво мовчазним та діловим джентльменом. Передивившись вміст Карлового портфеля, запитав сухо:

— Скільки?

Кремер назвав цифру, на всяк випадок значно збільшивши ту, котру орієнтовно визначив фон Вайганг. Містер Гарленд думав лише кілька секунд. Не вимовивши жодного слова, виписав чек. Підсунув Карлу аркуш паперу.

— Тут ви знайдете перелік питань, які цікавлять нас, — сказав і підвівся. Карл зрозумів: аудієнцію закінчено.

Наступного ранку він виїхав до Німеччини.

Висока розколина губилась у темряві. Шлях перегороджували величезні гранітні брили — доводилось дертися через них. Камінь був мокрий і слизький, люди ледве йшли, часто зупиняючись для відпочинку. Розколина звужувалась, кам’яна стеля нависала все нижче.

Нарешті Гібіш зупинився.

— Тепер уже недалеко, — пояснив Вєтрову. — Ця тріщина тягнеться ще метрів на двісті чи й більше, але галереї заводу за тридцять — сорок метрів. Ми встановимо це досить точно. Бензин на поверхню женуть потужні насоси, розколина проходить попід самим заводом — обов’язково почуємо гуркіт. Ми з Ульманом орієнтовно визначили місце, та ви подивитеся самі…

Вєтров наказав усім відпочивати, а сам з Гібішем поповз далі. Розколина перетворилася на низьку нору заввишки не більше сімдесяти — вісімдесяти сантиметрів. Лише в одному місці вона розширювалась, утворюючи невеличку печеру, а далі вгвинчувалася у гранітні скелі, ще вужча і нижча, ніж раніше.

Гібіш, який повз попереду, зупинився, припав до стіни. Важко дихав. Вєтров, котрий і сам стомився, подумав, скількох зусиль коштувало старому подолати підземний шлях.

— Відпочиньте, — порадив, — тепер уже не страшно — чверть години туди чи туди…

Замість відповіді Гібіш показав очима вгору. Вєтров прислухався: тонке джмелине бриніння пробивалося крізь товщу землі. Юрій навіть подумав, що в нього просто задзвеніло у вухах.

— Чуєте? — чомусь пошепки запитав Гібіш. Вєтров кивнув.

Гібіш тицьнув пальцем у земляну стелю.

— Мотори… — постукав у стінку ліворуч. — Там, за кілька метрів, залишки вентиляційного штреку. Коли б його не перекрили, наш шлях нагадував би подорож для розваги…

Вєтров глянув на нього, і старий зрозумів без слів.

— Колись у молодості, — пояснив, — був допитливим і сили, слава богу, не позичав. Тоді й облазив з товаришем усі підземні закутки. Одного разу знайшли цю печеру. Коли б більша, від туристів відбою не було б… А так — забули про неї, та що й, казати — півсторіччя минуло… Коли Ульман звернувся до мене, пригадав… Навіть папірця знайшов: сам карту робив колись, добре, не загубилася. Хід до печери довго шукали — засипало, та це на краще, бо наці і його б зацементували… — Старий розкашлявся, і це до останку знесилило його: ткнувся обличчям у долоні, лежав непорушно, лише груди ходили, з хрипом втягуючи повітря.

Вєтров проповз трохи далі, прислухався. Гуркіт моторів сюди майже не долинав. Гібіш мав рацію — вибухівку треба закладати саме на тому місці. Аби не помилитись, Юрій, повертаючись, кілька разів зупинявсь і прислухався. Нарешті побачив невеличкий закапелок у стіні, залишив у ньому кашкета і разом з Гібішем повернувся до товаришів.

— Свідрак, — гукнув, — бери мотику, побачиш мого кашкета — роздовбуй стінку…

Пан Тадеуш на знак згоди кивнув. Сидів на вогкій землі, притулившись боком до гострого каменя, та не помічав цього. Василько й Юзеф про щось розмовляли, тихо сміялись, та він не слухав і їх, заглибившись у свої думки. Ледь помітна усмішка розгладжувала зморшки біля вуст. Василько нагадав про Вандзю — і тепер він не міг не думати про неї.

Вандзя стояла перед очима сумна й заплакана, — з-під недбало пов’язаної хустки вибилося волосся. Це було три роки тому. Такою пан Тадеуш бачив дружину вперше, і це вразило його більше, ніж тисячний натовп погано одягнених, голодних чоловіків, що, оточені озброєними есесівцями, місили багно на розбитій дорозі. їх гнали, як худобу, на станцію, щоб вивезти до Німеччини. І він не міг втекти, не міг, хоч і бачив, як солдат ударив прикладом його Вандзю. Перед поворотом озирнувся, ще раз і побачив маленьку постать — вже лежала в багні посеред шляху, простягаючи вслід йому руки.

Як тобі зараз, Вандзю? Де ти?

— Мішок з вибухівкою залишиш тут поблизу. Побачиш невеличку печеру..

Пан Тадеуш знає — це Вєтров говорить йому. Мовчки бере мішок, мотику — і повзе. Повзе, автоматично сунучи тіло в темну, з важким повітрям могилу. А думками знову далеко…

Спочатку Свідрак працював у барона-поміщика. Великий маєток поблизу Магдебурга. У барона їх було понад сотню — росіяни, українці, поляки, французи… Жили в смердючому, брудному бараці, а з досвітку до темряви — на полі, у корівнику, на пташнику, у лісі…

Там до нього й приліпився Юзеф — вісімнадцятирічний юнак. Пан Тадеуш себе не вважає старим, але він удвоє старший за хлопчиська.

Коли була можливість, намагалися працювати разом: чистили стайні, підвозили снопи до молотарки, спускали воду з ставка… Одного разу їм доручили перегнати до літнього табору череду худоби. І треба ж було, щоб та клята корова потрапила у канаву і зламала ногу!

Лежала й жалібно мукала, а пан Тадеуш з ненавистю дивився на неї. Він завжди любив^тварин, з задоволенням чистив коней, підкладав корму коровам і приручив навіть величезного вовкодава, що бігав на ланцюгу по подвір’ї барона. А тепер вилаявся і пхнув ногою беззахисну корову, стискаючи кулаки у безсилій люті. Ще, б пак: он уже наїжджає верхи наглядач, і спробуй довести йому, що корова сама потрапила в канаву…

Наглядач, не чекаючи пояснень, щосили вдарив Юзефа кулаком в обличчя. Хлопець упав. Лежав, розмазуючи кров і схлипуючи. Наглядач націлився, аби пхнути юнака важким чоботом, та пан Тадеуш схопив його за руку. Німець отетерів від такого зухвальства, потім відступив на крок, злякавшись: ці двоє зараз можуть піти на все.

Юзеф підвівся, ступив до наглядача. Юнак був страшний — з закривавленим обличчям, очі горять ненавистю.

— Нічого! — вигукнув. — Ми дочекаємося, коли сюди прийде Червона Армія, і всіх вас… — зробив виразний жест навколо шиї.

Наглядач підняв нагай. Свідрак схопив дрючка, що валявся поруч. Гнів затьмарив йому свідомість: ще мить — і провалив би голову цьому панському попихачеві.