Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 8


8
Изменить размер шрифта:

Сич запугукав знову. Собаки на селі замовкли, Беркут почекав ще з годину й розбудив хлопців.

Яремків чекав на них у дворі під спіжарнею. Присунувся до Беркута, роздивляючись.

— Змужнів, синку, — сказав нарешті.

Данило засміявся тихо. Вони не бачилися рік чи трохи більше, а пан Яремків зовсім постарів. Зрештою, від чого молодшати? Мав у селі крамницю, й половина землі належала йому. Нема тепер нічого, звичайно, посивієш…

— Радий бачити вас, — сказав зовсім щиро, бо справді симпатизував Яремківу: його поважав батько, а батько з голотою та батярами не знався, спілкувався з людьми поважними й заможними.

Яремків не став витрачати час на балаканину.

— Йди до Грицька, — чи то попросив, чи наказав, — не забув де? А я твоїх хлопців з яструбками познайомлю.

— Приємного знайомства! — тихо реготнув Беркут. — Тільки без зайвого галасу, прошу вас, тепер нам реклама зовсім не потрібна.

Беркут рушив на вулицю не озираючись. Знав, що Петро не відстане, і справді відчував на потилиці його дихання.

Вони йшли попідтинню вузенькою стежкою, протоптаною в спориші, і Беркут на всяк випадок лічив хати: четверта за рогом — Грицькова, він і так упізнав би її — там груша на подвір’ї, ще старий Трофимук садив, виросла, як осокір.

Нараз почув за спиною кроки: хтось доганяв їх, важко дихаючи.

Беркут смикнув Петра за руку, заховався в тіні дерева, виставивши автомат. У місячному сяйві побачили — жінка. Беркут заступив їй дорогу.

— Хто така? — наставив зброю.

— Не впізнаєш, Данилку?

— Тітка Марія?

— Авжеж.

— Чого вночі вештаєтесь?

— Ви що, здуріли? У того ж Грицька пістоля, і якщо стрелить!..

— Нам його пістоля, прошу вас, до одного місця! — погладив автомата Петро, — Галасу наробите.

— Нехай…

Тітка трохи віддихалася.

— Шкода мені вас, — мовила. — У тамтого Гриця рука тверда й стріляє файно. Підете зі мною.

— Ви що надумали? — запитав Беркут.

— Мені відчинить, а там робіть, що хочете.

— А цей Грицько, тітонько, вам сала за шкуру залив… — засміявся Петро.

— А тобі?

— Та й мені.

— От і порахуйтеся. — Вона пішла попереду, нечутна й невидима, мов стара гострозора й досвідчена сова, що вистежує жертву.

Перед Трофимуковим подвір’ям зупинилася, тицьнула рукою на двері.

— Обабіч станьте, а я у вікно погрюкаю.

Беркут зрозумів її з півслова — вони з Петром зайняли зручну позицію під дверима, приготувавши зброю, а тітка Марія голосно затарабанила у вікно.

Спочатку ніхто не відповів, постукала голосніше, і тільки тоді в хаті почулося шарудіння.

— Хто? — запитав чоловічий голос.

Беркут зрадів: отже, Трофимук удома, й нікуди йому не дітися. Найбільше боявся, що не застане, але тепер відлягло від серця: притиснувся до стіни, невже не відчинить?

— Це я, Марія, відчини.

— Яка Марія?

— Чи не впізнав: Яремківа.

— Що треба?

— Старий помирати зібрався, тебе требує.

— Я що, піп?

— Каже, повідомити щось хоче.

За вікном запала тиша: видно, Трофимук думав, що робити.

— Може, не доживе… — зовсім натурально схлипнула тітка Марія. — Ледве дихає!..

— І що хоче повідомити?

— Якби знала… До влади, каже, діло є, а яке — не відаю.

— Чекай, зараз одягнусь.

Беркут стиснув автомат до болю в пальцях: добре все виходить, і дай боже здоров’я тітці Марії — хитра, а той телепень вуха розвісив.

Голосно загуркотіла клямка.

Петро дав знак сотникові, щоб не поспішав: він був кремезніший і сильніший за Беркута, а Грицько Трофимук нівроку, звикло бидло ходити за плугом і дерева валити, жилавий, з ним легко не впораєшся.

Двері з рипінням відчинилися, Грицько вийшов надвір і одразу похитнувся від удару автоматом по голові. Беркут приставив йому дуло «шмайсера» до грудей, та це вже було зайве, бо Трофимук важко осів на землю.

Петро обмацав у нього кишені, витягнув нагана, закинув у траву. Беркут нахилився над Грицьком, послухав, чи дихає, підвів важкий погляд на Петра.

— Не перестарався? — докорив.

Той тільки махнув рукою.

— Нічого цьому бугаєві не станеться.

І справді, Трофимук поворушився.

— То я побігла, — мовила тітка Марія, однак не втрималася, нахилилася й зазирнула Трофимукові в очі. — Отак, пане голово, прийшов і твій час… — Почвалала з двору, озираючись, зовсім не так, як летіла сюди, — наче працювала цілий день і смертельно втомилася.

Петро штовхнув ногою Трофимука, той застогнав, сів, підвів очі, певно, збагнув усе одразу, бо сунув руку до кишені, шукаючи зброю.

— Здоровенькі були, пане-товаришу! — тицьнув його в плече дулом автомата Беркут. — Не впізнаєте?

— Данило?

— Отож.

— Шкода, — сказав Трофимук нараз зовсім спокійно, — шкода… Тебе ще в сороковому мусили посадити, контру кляту.

— Ролі помінялися.

Трофимук важко підвівся.

— Гадаєш?

— Хіба не видно?

— Це ти про мене? Але ж народ не переб’єш.

— Вас переб’ємо, народ за нами піде.

— А ось тобі! — Нараз Трофимук склав дулю, покрутив її під носом у Беркута. — Ви де никаєте? Як щури погані в лісі ховаєтесь!

Беркут підштовхнув його до дверей.

— Ходімо, розмова є…

Трофимук збагнув усе, став у дверях.

— Убивайте! — видихнув важко. — Тут убивайте, не пущу!

Петро сильно вдарив його в груди, Трофимук заточився і впав.

Беркут переступив через нього, запалив сірника, відчинив двері до кімнати. Побачив: Трофимукова жінка стоїть посеред хати у довгій білій сорочці.

— Засвіти світло! — наказав. — З побаченням, пані Віро!

Жінка тремтячими руками запалила гасову лампу. Петро штовхнув Трофимука до покою. Грицько затулив жінку, високий, жилавий.

Лампа розгорілася, в кімнаті зробилося ясно. Петро став у дверях, тримаючи напоготові «шмайсер», Беркут сів на лавку попід стіною. Вільно простягнув ноги, закурив. Почав не поспішаючи:

— Оце, пане Грицю, файна розмова в нас може скластися. Якщо, звичайно, шановний пан не заперечує.

Трофимук уже знав, що чекає на нього. Посірів, якось одразу змарнів. Однак підвів голову й відповів глухо:

— Не буде в нас розмови. Стріляй!

— А ми не поспішаємо. І зможемо побалакати, якщо станеш на коліна й відречешся від совітів. Та добре попросишся.

— Не бути цьому!

— Не зарікайся.

— Кажу: не бути!

— А пан-товариш надто категоричний. Я б не радив…

— От що! — Трофимук ступив крок уперед, і Беркут інстинктивно виставив автомат і притиснувся до стіни. — Ти мене не лякай. Я цю владу своїми руками, — підвів величезні кулаки, — брав, і не мені її зрікатися! Знайди слабодухих.

Беркут недбало похитав ногою.

— Пані Віро, — мовив так, наче зазирнув у гості й просить про незначну послугу, — а підніміть, прошу я вас, синка. Як його, здається, також Грицьком обізвали?

— Ти що? — видихнув Трофимук із жахом. — То ж дитина!

— Петре… — Беркут тицьнув дулом автомата в кут, де стояло маленьке ліжко. — Витягни його, бо шановне панство не розуміє…

Трофимук ступив крок, щоб загородити дитину, однак одразу збагнув усю безвихідь, простягнув до Беркута руки.

— Благаю, Даниле, — мовив прохально, — зі мною роби все, що хочеш, відпусти дитину.

Сотник зареготав.

— Коли землю мою ділили, що тобі переказували? — запитав жорстко. — Попереджали? А ти що? Сміявся… Прийшов тепер мій час сміятися.

Петро витягнув з ліжка ще зовсім маленького чорнявого хлопчика. Той спросоння кліпав повіками й притискався до незнайомого дядька, навіть обійняв його за шию. Петро відірвав його від себе, підняв за комір сорочки, трусонув, і хлопчик злякано закричав.

— Цуценя безхвосте! — ляснув його по голому заду Петро, вдарив, видно, сильно, бо дитина захлинулася від крику.

— Що ж це таке! — кинулася до нього жінка, але Петро пхнув її важким чоботом у живіт.

Осіла безвільно на підлогу, а бандерівець кинув на неї сина — мабуть, дитина втратила свідомість від болю й жаху, бо вже не кричала.