Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 41

Ще раз і ще…

— Доброго ранку, пані Мирославо. — Луцька пошукала, де поставити мокру парасольку, і приткнула її між вішалкою й пилососом. — Погода зовсім зіпсувалася. Як доїхали?

— А я повернулася ще вчора ввечері. Слава богу, бо довелося б добиратися під зливою. Проходьте, панно Стефо, у мене ще не прибрано, не звертайте уваги. Снідали?

— Не турбуйтеся, пані Мирославо, я у справах.

— До такої старої, як я, без справ уже не заходять. Я почастую вас кавою, не відмовляйтеся, голубонько, кращої кави не вип’єте ніде, і навіть покійний пан Зіновій визнавав це. Хоч який вередливий був, а мою каву полюбляв, царство йому небесне.

Стефанія пройшла до вітальні, огледілася.

— Каву потім, — мовила, — а зараз давайте поговоримо.

— Сідайте, дорогенька. — Пані Мирослава присунула гості стільця, сама примостилася на дивані. — Слухаю вас.

— Я за дорученням організації, — одразу поставила крапку над «і» Луцька. — У пана Зіновія був один документ, який належить організації. І ми мусимо знайти його.

— Ну, моя люба, — скривилася пані Лакута, — тепер тут усе належить мені, і я б не хотіла, щоб чужі люди своїми руками…

— І ви вважаєте мене чужою? — образилася Стефанія.

— Яка ж ти мені родичка?

— Я прошу дозволити передивитися папери пана Зіновія.

— А коли я не захочу?

— Я ж сказала: тут зберігається важливий документ організації…

— А йдіть ви під три чорти з усіма вашими організаціями!

— Не забувайтеся, пані Мирославо.

— А хто вбив Зіновія? Бандити з ваших…

— Ми знайдемо їх і покараємо, бо вони справді бандити.

— Інші не ліпші.

— Я б не радила вам, пані Мирославо, говорити зі мною в такому тоні.

— А це вже моє діло.

— А якщо ваше, то пригадайте, що пан Зіновій був причетний до секретів організації. І мушу вам нагадати…

— Не лякай!

— А я не лякаю, просто попереджаю.

Видно, пані Лакута й сама зрозуміла, що зайшла далеко, бо мовила примирливо:

— Ну добре, що тобі треба?

— Я ж сказала, у пана Зіновія зберігався один документ, точніше список…

— У нього тут цього мотлоху…

— Я пошукаю.

— Шукай, люба, тільки навряд щось знайдеш.

Луцька підійшла до стелажа, зняла кілька книжок, почала гортати.

Пані Мирослава забрала у неї книжку, взяла за корінець, потрусила.

— Роби отак, мила, бо тиждень шукатимеш.

Не чекаючи відповіді, пані Мирослава попрямувала до кухні. За кілька хвилин вона принесла кавник і печиво, несхвально подивилася на Стефанію й запросила до кави.

Сівши за журнальний столик, Луцька присунула до себе чашечку й запитала:

— Може, допоможете нам, пані Мирославо? Організація не забуде вас.

— А-а, — махнула рукою, — обіцянка — цяцянка, он Зіновію теж усе обіцяли, а що? Пшик, чистий пшик, і мені доведеться зараз десь влаштовуватись…

Луцька поставила чашку, взяла пані Лакуту за руку, міцно стиснула.

— Я не жартую, — мовила вона, не зводячи з неї погляду. — Мені важко назвати якусь суму, та коли пощастить, ви одержите від п’яти до десяти тисяч марок.

— А коли ні?..

Луцька розвела руками. Пані Мирослава трохи подумала й згодилась:

— Добре, моя мила. По-моєму, Зіновій тримав найважливіші документи отут, у сейфі. — Вона витягнула залізний ящик з-під письмового столу, дістала із сумки ключ, відімкнула. Показала бумажник і перев’язані мотузком папери. Взяла папери, дивлячись на них трохи розгублено. Нарешті сказала нерішуче: — Я зв’язувала їх не так… На тому тижні складала папери й зв’язала їх навхрест. А тепер їх перев’язано один раз.

Стефанія схопила паку, нервово зірвала мотузку, почала перебирати папери. Пальці ледь тремтіли, розгортаючи складені аркуші. Перебравши, запитала:

— Хто, крім вас, мав доступ до сейфа?

— Ключ один, і я завжди ношу його в сумці.

— Ви точно пам’ятаєте, що перев’язали паку навхрест?

— На склероз іще не хворію… Стривай… — Пані Мирослава почала швидко висовувати шухляди письмового столу. — Дивись, і в столі нишпорили… Тут, бачиш, у мене порядок був, лежали зошити, а згори конверти, я сама поклала купкою, а тепер розкидані.

— Виходить, за вашої відсутності хтось побував у квартирі?

Пані Лакута закліпала очима.

— Як же це?..

— Ви нікому не лишали ключі?

— Ні, люба, нікому. Тепер такі люди пішли, й не помітиш, як пограбують!

— А ключі пана Зіновія?

— Тут, у шухляді… — Пані Лакута витягнула з письмового столу два ключі на ланцюжку. — Ось вони, від мешкання. Замки в нас з секретом, навіть я вчора відразу не змогла відімкнути. По слюсаря ходила.

Луцька насторожилася.

— По якого слюсаря?

— Звичайного слюсаря. Вчора приїхала пізно, по одинадцятій, хочу відімкнути двері, а горішній замок не працює, заїло. Довелося йти по слюсаря.

— І він відімкнув?

— Так.

— Одразу?

— Розумієш, моя мила, чоловіки до цієї техніки краще прилаштовані.

Луцька трохи подумала й запитала:

— Коли поверталися із слюсарем, нікого не зустріли? Може, хтось виходив з парадного? Чи на сходах?

— Яке це має значення?

— Має, пані Мирославо, має.

— Ну, виходили якісь…

— Скільки їх було?

— Здається, троє.

— А точніше?

— Троє. Я ще подумала, у когось із сусідів гостювали, бо раніше їх не бачила.

Луцька покопирсалася в сумочці, витягнула фотографію Рутковського.

— Цей був серед них?

Пані Лакута придивилася, тримаючи його у витягнутих руках. Відповіла:

— Файний хлоп і, здається, був.

— Здається чи точно?

— Був. Я ще запам’ятала: у сірому костюмі.

— Але ж ви поверталися вночі, темно…

— А в нас перед під’їздом ліхтар. Біля самих дверей.

Луцька заховала фотографію. Обличчя в неї витягнулося, й очі потемнішали.

Виходить, до неї тут побували троє, і один з них — Максим. Певно, люди Лодзена, і вони випередили її. Також шукали список резидентів, мабуть, знайшли, пані Лакута сполохала їх, й вони у поспіху не встигли навести порядок.

Але звідки дізналися про список? Зрештою могли й не знайти його. Може, він лежить собі в якійсь теці чи книзі…

Луцька заходилася шукати далі. Перевіряла кожну книжку, кожну теку, догадуючись, що це марна праця, та мусила довести її до кінця, хоча б для того, щоб заспокоїти сумління.

Надвечір, перетрусивши останню книжку, Стефанія зателефонувала Щупакові. Призначила зустріч у маленькому ресторанчику неподалік від вулиці, де жив Лакута. Пан Модест, вислухавши Луцьку, посірів. Гнівно стукнув палицею об підлогу й виніс категоричний присуд:

— Твій любчик, і більше ніхто!

— Ви, пане Модесте, казали: про цей список знають лише троє — Лебідь, ви і я…

— Знали до вчорашнього дня.

— Ми розмовляли наодинці.

— Може, проговорилася цьому хлопчиськові?

— Ні.

— І я нікому не казав. Та факт лишається фактом: після нашої розмови троє приходять до мешкання Лакути. Двоє з Рутковським. Люди досвідчені, бо легко відмикають замки на дверях і навіть сейф. Хто вони?

— Я думаю: Лодзенові підлеглі.

— Авжеж, і їх привів твій Рутковський. Очевидно, підслухав нашу розмову…

— Виходить, так.

— Коли список у Лодзена, нам до нього не дотягнутися.

— Так, важко.

— Ну, хлопчик твій, ну, пройда!.. — нараз вибухнув люттю Щупак. — Йому це не минеться!

— Ми умовлялися провести вчорашній вечір разом, але він послався на справи…

— І обвів тебе навколо пальця.

Луцька зсунула брови.

— Отак підступно… — Губи в неї скривилися. — Ніхто ще так не ошукував мене!

Щупак постукав ціпком об підлогу.

— Облишмо емоції, — мовив нараз зовсім спокійно, — і давай тверезо поміркуємо. Припустимо, Рутковський справді якось довідався про пашу розмову…

— Він знав, що ви приїдете до мене. Чув нашу з вами телефонну балачку.

— Е-е, дитино! — вигукнув Щупак. — Так би й казала. Сучасна техніка…

— Так, так… І не поїхав по вудки, ремонтував машину, поки ми з вами домовлялися.