Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 27

Рутковський навіть почервонів: уперше в житті йому зовсім відверто й без тіні сумніву запропонували хабаря. А втім, тут хабар називається інакше, як сказав Лакута: комісійні?

Але як бути?

Від комісійних ніхто не відмовляється, проте як розцінить його поведінку полковник Лодзен, коли дізнається про хабаря?

З другого боку, якщо відмовитися, Лакута може його запідозрити…

Відповів ухильно:

— Ми ще матимемо можливість розв’язати цю проблему.

— Я сказав: п’ять процентів, і ні долара більше.

— Гаразд. Ви залишите свій телефон?

— Зможете знайти мене через панну Стефу.

— Чудово.

— Ще б пак! — Нараз губи Лакути скривила хтива усмішка, і Максим вирішив, що поставить цього старого індика на місце, якщо почує ще хоч одне нетактовне слово. Мабуть, Лакута прочитав щось на Максимовому обличчі, бо одразу змінив тон: — Панна Стефа дуже сумлінно ставиться до своїх обов’язків і багато знає, проте, сподіваюсь, зовсім не обов’язково розповідати їй про нашу… — він пошукав слова, — про нашу домовленість.

— Звичайно.

Рутковський зробив спробу підвестися, проте Лакута зупинив його, поклавши руку на плече, й покликав голосно:

— Панно Стефо, ходіть сюди, прошу я вас, бо ми вже знудилися за діловими розмовами й треба трохи розважитись.

Луцька дістала з бару дві пляшки, Рутковський встиг помітити, що більше там не було, і це підтверджувало його здогад відносно короткочасного перебування Лакути в номері люкс.

Стефа налила віскі в кришталеві келихи, по вінця наклавши туди льоду, запитала:

— Все гаразд?

— Пан Рутковський згодився передати полковникові Лодзену мої пропозиції щодо деяких передач. — Лакута ковтнув віскі. — Ми знайшли спільну мову з моїм молодим другом.

Луцька блиснула очима, й Рутковський збагнув, що вона не повірила жодному слову Лакути. Ще б пак, знімати такий номер заради півгодинної розмови про зміст передач «Свободи!»

Але Стефанія більш нічим не виказала себе, тільки запитала:

— Я ще потрібна панові?

— Якщо маєте інші плани…

— Пан Максим запросив мене повечеряти, — збрехала дівчина, бо Рутковський зовсім не збирався другий вечір підряд проводити зі Стефою. Хотів виїхати за місто й покласти до тайника перші здобуті на РС матеріали. Тепер же мав відкласти цю операцію аж на два дні.

Лакута залишився, а вони пішли. Рутковський пропустив у дверях Стефу й побачив, як від сусіднього номера по коридору швидко пішов якийсь чоловік.

Максимові здалося, що він десь бачив його. Метнувся був слідом за ним, щоб випередити, але Стефанія схопила за лікоть, запитала:

— Куди ти?

Максим притишив ходу, і чоловік повернув за ріг.

Рутковський подумав, що, певно, він помилився: встиг на якусь мить побачити профіль незнайомця. Але відчуття того, що він колись зустрічався з ним, не минало.

— Химерія, та й годі… — пробурмотів.

— Ти чого? — зазирнула йому в очі Стефа.

— Чоловік наче знайомий.

— Пусте, — заперечила. — Що в тебе з паном Зіновієм?

— Він же сказав.

— Ну дивись.

— Почекай трохи.

— Дуже прошу, будь обережним.

— Що зі мною станеться?

— Пан Зіновій такий… — затнулася. — Ну, все може…

— Перебільшуєш, люба, дещо можемо й ми.

— Моє діло — попередити. — Максим відчув, що Стефа напружилася. — Будь розумним.

— Буду, — пообіцяв він і засміявся.

Уранці Рутковський подзвонив Лодзенові.

— Яка ще нагальна справа? — буркнув полковник, проте згодився прийняти Максима. Він зрозумів суть справи буквально з півслова й запитав:

— Скільки хоче цей негідник?

Максим назвав суму.

Полковник поплямкав губами.

— Ого! — мовив.

— Лакута не поступиться.

— А хитрий! — нараз пожвавішав полковник. — І все ж ми повинні упевнитися в справжній цінності списка. Зробимо так: нехай назве підряд десять прізвищ. Розумієте, підряд, а не в розкидку, десяток своїх людей у нього може бути й так, а список складений або за абеткою, або за груповим принципом. Тут йому нас не пошити в дурні: доручимо перевірку своїй людині. І знаєте кому, — посміхнувся полковник, — вашому братові.

— Юрію?

— Мені потрібна людина розумна й ділова.

— У нього ж справи…

— У всіх у нас справи, однак, коли йдеться про вищі інтереси!.. — мовив полковник з пафосом, а закінчив зовсім прозаїчно: — Крім того, ми йому добре заплатимо.

Рутковський подумав, що все складається добре: Юрій довіряє йому й про наслідки перевірки він дізнається з перших уст.

— А Сенишин упорається? — запитав.

— Не хвилюйтеся, — запевнив полковник, — справа не дуже складна, й ми постараємося допомогти панові Сенишину.

Під час обідньої перерви Рутковський подзвонив Олегові й умовився про зустріч на завтра. Вона відбулася на шосе, що вело до Гарміш-Партенкірхена.

На сорок першому кілометрі Максим з’їхав на узбіччя, підняв капот і удав, що порпається в моторі. Нарешті побачив білий «пежо». Олег їхав не швидко, кілометрів сімдесят на годину, він навіть по зиркнув на Максимів «фіат», проминув не зупиняючись.

Рутковський перечекав кілька хвилин і, впевнившись, що Олегові ніхто не вчепився в хвоста, рушив за ним.

«Пежо» стояв метрів за двісті від шосе в густому підліску.

— Щось трапилося? — Олег навіть забув привітатися.

— Не хвилюйся.

— Ми ж домовилися: зустрічі лише в крайньому разі.

— Так і є — нагальна справа.

Олег відчинив дверцята «пежо».

— Сідай.

Максима трохи здивували такі заходи перестороги, однак заперечувати не став.

Олег увімкнув радіо і лише тоді повернувся до Рутковського.

— Треба зв’язатися з Центром, — пояснив Максим і розповів про події останніх двох днів.

— Центр буде поінформований, — пообіцяв Олег.

Рутковський у душі трохи образився: чекав, що Олег хоч якось висловить своє ставлення до його, Максимового, вміння зорієнтуватися в обставинах, ну, не хвалитиме, він же не дитина, але хоча б кілька підбадьорливих слів…

А замість цього сухе: поінформую Центр…

Він передав Олегові копії документів, той мовчки заховав їх і лише тоді сказав:

— Зараз ти вийшов на передній край, тож дуже прошу: будь обережним. І от що, цей Лодзен, наскільки нам відомо, свого не впустить. Пиріг у Лакути великий, а Лодзен не такий дурень, щоб віддати свій кусень. Якщо дізнається, що ти взяв комісійні, діятиме впевненіше. Але не перегни палицю, списки мусимо мати за всяку ціну.

— Наче я цього не розумію! Чекатимемо наслідків Юркової поїздки. На завтра у мене призначено зустріч з Лакутою, і, гадаю, Сенишин на тому тижні почне перевірку списків.

— От гад!

— Ти про Юрка?

— Він теж, але я про Лакуту.

— Ти б побачив його: уособлення респектабельності.

— А стань на дорозі — вжене кулю, не задумуючись.

— Якщо б знав, на кого працює… — тихо засміявся Рутковський.

— Йому наплювати — на кого! Аби платили гроші.

— Так, стара свиня, продасть і матір.

— Ну, бувай. — Олег увімкнув мотор, а Максим стояв і дивився, як вибирається з лісу «пежо». Думав: приємно знати, що в цьому величезному чужому місті ти не один і завжди друг прийде на допомогу. А в тому, що Олег — друг, не сумнівався ні на хвилину.

Рутковський не чекав цього дзвінка й щиро здивувався, та факт лишався фактом: дзвонив Воронов і запрошував до себе в готель. Він тільки вчора приїхав з Парижа й неодмінно хотів зустрітися.

Максим знав Воронова ще по Києву. Знав, правда, умовно: його, зеленого юнака, університетського літстудійця, старші й досвідченіші товариші затягли колись на квартиру Воронова. Знали, що той полюбляє товариство, особливо студентське, по від того, щоб слухати хвалебні епітети на свою адресу, часто розчулюється, терпляче ставиться до віршів і оповідань початківців, а іноді навіть розщедрюється на пляшку чи дві галасливому й бідному гурту.

Воронова читали, свого часу один з його романів зажив великої популярності.