Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 24

Побачивши Максима ще здалеку, Стефанія не стала чекати, поки він підійде, сама поспішила назустріч, не підставила, як звикле, щоку для поцілунку, а подала руку, підкреслюючи офіційність чи, може, значущість їхньої зустрічі.

— Пан Зіновій уже чекає на нас, — повідомила й пішла до ліфта, двері якого, схилившись, відчинив перед ними швейцар у лівреї.

Від ліфта до номера, де жив пан Зіновій, вів широкий коридор, встелений килимовою доріжкою.

Максим спробував узяти Стефанію під руку, але дівчина відсторонилася рішуче, навіть різкувато — це трохи образило Рутковського, і він притишив ходу. Луцька зупинилася й повернулася до нього.

— Ти як дитина, — сказала докірливо, — а в нас поважна зустріч.

— Скажи хоч з ким, хто він, пан Зіновій?

— Назветься сам.

— Така таємниця?

— Без цього не можна.

Номер, у якому жив пан Зіновій, був великим і розкішно умебльованим. Ліворуч — двері до спальні, праворуч — до кабінету з величезним світлим письмовим столом. У вітальні килим на всю підлогу, м’які меблі, сервант з кришталем, а посеред усієї цієї помпезності стояв худий і довгий, зовсім лисий чоловік у темному, дещо старомодному й поношеному костюмі, білій сорочці й краватці-метелику.

Стефанія, як гарно вишколена секретарка, відступила вбік, пропускаючи Максима.

— Пан Максим Рутковський, — представила.

Високий ступив крок до Рутковського, подав руку й назвався:

— Зіновій Лакута. І мені дуже приємно познайомитися нарешті з братом усіма нами шанованого пана Сенишина, надто, що чув я про вас багато гарного.

«Стоп, — подумав Максим: — Зіновій Лакута… Стривай-но, хто ж такий Зіновій Лакута? Ага, згадав: один з помічників Стецька, і взагалі вони давні колеги, разом вступали до Львова з легіоном „Нахтігаль“. Лакута командував у „Нахтігалі“ взводом і керував кількома кривавими акціями, проведеними проти львівської інтелігенції у перші дні війни».

Колона машин повільно просувалася розбитим асфальтовим шосе, і Зіновій Лакута вже бачив на ясному тлі неба далекі обриси Львова.

Він сидів поруч водія тупорилого вантажного «мерседеса», стискав у руках автомат, і йому весь час хотілося поквапити шофера, адже попереду Львів — місто, яке він покинув мало не два роки тому і поверненням до якого снив.

І ось уже не сон, а реальність, зрима реальність у гуркоті моторів, грузовиків із солдатами, розбитому танками шосе, шпилі привокзального костьолу, що став чимраз ближчим…

Не було в цьому нічого урочистого і піднесеного, що забарвлювало його сни, робило їх рожевими та солодкими, але була напруга чекання, справжня тривога й радість від того, що ти нарешті входиш до переможеного міста господарем і все мусить коритися тобі.

Почалися околиці міста, потім довга вулиця Городецька.

Лакута опустив скло вікна — дихав львівським повітрям, шини грузовика торкалися міської бруківки, обабіч уже тягнулися почорнілі від часу знайомі будинки, однак не було тої радості й піднесення духу, які уявлялися йому, тривога огорнула серце, тривога й навіть ляк…

Спочатку він не зрозумів чому, але, як не дивно, збагнути цей стан допоміг мовчазний шофер, котрий процідив крізь зуби:

— Наче вимерло все…

Справді, на довгій Городецькій і бічних вулицях вони не помітили жодного чоловіка, ніби місто вимерло, а він уявляв мало не урочисту зустріч — з музикою, квітами, промовами на їхню честь.

А народ не визирав навіть з вікон, і гнів та лють пробуджувалися в Лакуті.

Легіон просувався вперед. Біля вокзалу з’явилися поодинокі перехожі. Машини спустилися вниз до центру, зупинилися поблизу оперного театру, і Зіновій Лакута нарешті вистрибнув на бруківку.

Через задній борт грузовика вилізали солдати, його підлеглі, вони штовхали один одного, розминаючись, жартували й роздивлялися навкруги — для одних знайоме місто, інші вперше потрапили сюди, їм усе було цікаво: і будинки, що стояли впритул вздовж вулиці, і сіре громаддя театру, і дерева бульвару, який починався одразу від Театральної площі.

— Пана чотаря до обер-лейтенанта! — підбіг солдат. Зупинився, приклавши пальця до пілотки, їв очима, і Лакуті трохи полегшало: ось вони — порядок і дисципліна. Солдати встановлять такий же порядок у місті, й усі тремтітимуть перед ними.

Лакута із задоволенням огледів солдатів своєї чоти, одягнутих у мундири вермахту.

Єдине, що відрізняло нахтігалівців від гітлерівських вояків, — жовто-блакитна смужка на погоні; що ж, яке це має значення, головне, що вермахт проклав їм дорогу сюди, а тут їм уже карти в руки, то пусте, що діятимуть разом з есесівцями, нехай і з самим дияволом, слава богу, повернулися на Україну.

Зіновій Лакута обсмикнув мундир і побіг до головної машини, у якій сидів обер-лейтенант Оберлендер. Тут юрмилися ротні й чотарі — офіцери «Нахтігалю».

Лакута клацнув підборами, рапортуючи. Оберлендер зиркнув скоса, кивнув і вів далі:

— Панове офіцери, зараз розквартируємось, вказівки одержите від пана Шухевича. Короткий відпочинок, повторюю, короткий, бо справ у нас багато, і вже сьогодні мусимо розпочати акції.

За годину чота Лакути розмістилася разом з іншими в бурсі Абрагамовичів. Солдати, хто роздягнувшись, а хто в одязі, знявши тільки чоботи, повдягалися на ліжках, а Лакута подався до Романа Шухевича — коменданта, як його називали, і правої руки Оберлендера.

Шухевич сидів біля столу, заставленого пляшками шнапсу, тарелями з ковбасою, смаженою рибою, огірками.

Кожен наливав собі скільки хотів, їли, кидаючи недоїдки просто на стіл, ніхто не звертав на це уваги, розмовляли, не слухаючи один одного, поки нарешті пан Роман не підвищив голос, закликаючи до порядку.

Мовив коротко й вагомо, як і належить людині, котра має конкретну владу:

— Маємо навести порядок у місті, й робитимемо це, панове, всіма засобами. Почнемо з інтелігентів, прошу я вас, різних професорів і докторів, і я закликаю вас бути нещадними.

— Списки! — вигукнув хтось. — Прізвища й адреси!

Шухевич переможно підніс над головою звичайнісінький телефонний довідник.

— Ось вам списки! — помахав ним у повітрі. — Тут позначено: професор, доктор… То прошу вас не церемонитися…

Кілька, телефонних довідників лежало на столі, й Лакута встиг ухопити одного. Послинивши пальця, швидко гортав сторінки. Невже нема? Але ж у професора університету має бути телефон. Ось сторінки на літеру «В»…

Валявський…

Виявляється, тут є четверо Валявських, та серед них лише один Євген, і позначено: «проф.»

Отак, шановний професоре, нарешті ми побачимося ще раз, якщо не втекли з червоними.

Засмоктало під ложечкою: невже втік? Ні, цей професор не може вчинити так підло, позбавивши його, Зіновія Лакуту, солодких хвилин помсти…

Лакута згадав, як колись професор Валявський примусив його двічі складати екзамен із стародавньої історії, ще й глузував, читав мораль, дивувався, як можна не знати елементарних істин, адже кожній інтелігентній людині відомо про Юлія Цезаря більше, ніж йому, студентові другого курсу університету.

А Лакута ковтав ці образи, руки й ноги тремтіли від люті, та що міг вчинити студент професорові, ще й такому відомому, як Євген Валявський?

Дурні однокурсники захоплювалися ним, бігали на всі його лекції, аплодували; ну, добре, знає, скільки ран завдали Цезареві і що тільки остання виявилася смертельною, що з того, коли невідомо тобі, скільки і як шмагатимуть тебе «соловейки» з чоти Лакути, якого ти так необачно зрізав на екзамені.

Лакута підняв чоту по тривозі, наказав вишикуватися, обійшов стрій, вглядаючись в обличчя солдатів.

— Сьогодні побавимося, хлопці, — пообіцяв, — відведемо душу.

— Руки сверблять! — вигукнув хтось.

— Думаєш, у мене не сверблять? — зареготав Лакута. — Ходімо, хлопці, машина чекає.

Автомобіль загальмував на вулиці Арцишевського біля довгого чотириповерхового будинку.

У супроводі двох солдатів Лакута піднявся на третій поверх, подзвонив у квартиру праворуч. Довго не відчиняли, чотар почав грюкати підборами в двері, коли нарешті почулося човгання і старечий голос запитав: