Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 11

Рутковський знав також, не міг не знати, що для керівництва РС і РСЕ при конгресі США в 1974 році було створено комітет з міжнародного радіомовлення. У жовтні 1975 року комітет видав доповідь з аналізом діяльності радіостанцій, де, зокрема, повідомлялося, що вони зосереджують свою увагу на збиранні інформації та аналізі становища в Радянському Союзі й інших соціалістичних країнах, на їхніх «національних справах». Цим питанням присвячується 44–60 процентів ефірного часу. Такі передачі мають сприяти виникненню «внутрішнього діалогу», що, зрештою, на думку стратегів «психологічної війни», означає не що інше, як намагання викликати такий розбрат серед держав соціалізму, який можна порівняти тільки з переможними воєнними діями.

І цю доповідь було видано всього через два місяці після підписання на загальноєвропейській нараді у Хельсінкі Заключного акту, Де Сполучені Штати разом з іншими державами зобов’язувалися утримуватися від будь-якого втручання — прямого чи побічного, індивідуального чи колективного — у внутрішні або зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці.

…Стіл Рутковського в кімнаті другий праворуч. За два метри від нього сидить Степан Карплюк — довгошиїй, вічно усміхнений і ввічливий чоловік, який перший привітав Максима й висловив своє задоволення від перспективи співробітництва з ним.

Карплюк виголосив усю свою велемовну тираду цілком серйозно, і Максим вислухав його також серйозно: подякував і висловив певність, що знайде допомогу й підтримку в новому для нього, але — він не сумнівається в цьому ані на мить — дружньому колективі.

Щоправда, інші співробітники відділу не виявили особливого ентузіазму, навпаки, дивилися досить неприязно, проте Рутковський вирішив не помічати їхньої часом відвертої ворожості, тримався з усіма привітно й рівно — через два — три тижні ця політика дала свої наслідки: деякі працівники почали не лише вітатися, а й розмовляти з ним. Не кажучи вже про сьогоднішній демарш пана Віктора Сопеляка.

Карплюк уже сидів на своєму місці. Побачивши, що Рутковський почав розбирати папери, висунув ліву шухляду свого столу, щось переклав там і засунув знову. Запитав у Максима:

— Тут усі кажуть, що вам протегує пан Лодзен. Це правда?

— Ми трохи знайомі, — обережно почав Рутковський, — і я дуже вдячний панові Лодзену, бо він багато допоміг мені.

— Ого! — захоплено вигукнув Карплюк і висунув довгу шию з коміру сорочки. — Пан Лодзен — унікальна людина, і я хотів би все життя працювати під його керівництвом.

Він мовив це надто патетично й улесливо, немов був певний, що його слухає сам пан Лодзен, і це раптом навело Максима на думку…

Чому Карплюк, коли працівники починають розмови на службові теми, висуває саме ліву шухляду письмового столу? Висуває й одразу засуває?.. Рутковський звертав на це увагу кілька разів, та не надавав значення, однак тепер… Надто вже прямолінійно виголосив Карплюк осанну полковникові Лодзену.

Максим промовчав, чекаючи, чим усе це обернеться. Карплюк також трохи помовчав, поплямкав губами, вдаючи нерішучість, повернувся разом із стільцем до Рутковського і сказав:

— Я ось так гадаю… Начальство має бути рівним з усіма… А що ж виходить? Мені важко дорікнути панові Кочмареві, він надзвичайно обізнаний, і навряд чи хтось знає діло краще за нього, проте навіщо дрібні причіпки? Пан Кочмар не дає вам ступити кроку без зауважень, хіба це правильно? Я знаю думку деяких працівників — ми хотіли звернутися до вищого керівництва з проханням закликати пана Романа до порядку, а може, й зробити якісь переміщення. І коли б ви також поставили свій підпис…

Рутковський замислився на кілька секунд. Справді, Кочмар сприйняв його прихід у відділ не зовсім доброзичливо. Певно, це сталося внаслідок якихось невідомих Максимові службових течій, та факт лишався фактом: керівник відділу де міг там і ставив Максимові палиці в колеса, прочитав цілу нотацію за п’ятихвилинне запізнення й робив зауваження на кожному кроці.

Однак, якщо навіть вдасться скинути Кочмара, невідомо, хто прийде замість нього. Крім того, сильні й слабкі сторони характеру шефа як на долоні, особливо слабкі: полюбляє випити, має коханок, грає в азартні ігри та на біржі, й не зовсім вдало — тому вічно в боргах. Колись, можливо, Рутковському і вдасться скористатися з цього.

А якщо пропозиція Стефана Карплюка — провокація? Якщо нема ніяких працівників, котрі хочуть виступити проти Кочмара? Вскочити в халепу й стати загальним посміховиськом?

Рутковський відповів сухо:

— Я б дуже просив вас, пане Степане, не звертатися до мене з такими пропозиціями. Працюю я перший місяць, ще погано розбираюсь у ситуації, однак переконаний, що кращого керівника, ніж пан Кочмар, нам не мати. Глибоко знає своє діло, а маленькі непорозуміння поміж нами викликані бажанням шефа зразково поставити роботу відділу.

Максим побачив, як розгубився Карплюк: застиг, роззявивши рота, мабуть, не сподівався такого удару. Отже, напевне, провокував, і Рутковський мало не попався на гачок.

— Що ж, пане Максиме, — нарешті оговтався Карплюк, — на щастя, ми живем у вільному світі, й кожен робить так, як велить йому сумління.

— Саме це я й хотів сказати, — відповів Рутковський.

— Забудьмо про нашу розмову.

— З превеликим задоволенням.

Обідня перерва закінчилася, й до кімнати зайшли Сопеляк з диктором Іваном Мартинцем. Карплюк висунув ліву шухляду, переклав там папери, засунув і розгорнув теку, що лежала на столі.

Сопеляк привітно помахав рукою Максимові, а Рутковський, дочекавшись, поки Мартинець вийде з кімнати, вискочив за ним до коридору. Знав, що Кочмар поїхав до міста, отже, не виговорюватиме йому за п’ятихвилинну відсутність.

— Як ся маєш, Іване? — зупинив Рутковський Мартинця. Йому було відомо, що Іван не вміє тримати таємниць, обов’язково розповість усе, що знає, першому стрічному.

— Що мені станеться? — відповів Мартинець. — Ні зимно, ні спекотно… — махнув він рукою, наче поскаржився, але всміхнувся доброзичливо.

Максимові подобався Мартинець. Іван взагалі був якоюсь білою вороною на РС, хоч шлях його не відрізнявся від уторованих шляхів деяких інших антирадянців: поїхав з туристичною групою до ФРН, залишився, попросив політичного притулку, довго поневірявся в брудних казармах Цірндорфа, поки один із кореспондентів радіо «Свобода» не помітив його й не доповів вищому начальству.

І ось — другий рік як Мартинець диктором на РС. Стоїть, перекочуючись з носків на п’яти, у замшевій куртці з блискавкою, яскравій модній краватці, американських джинсах, з масивним золотим перснем на безіменному пальці правиці — самовпевнений, трохи цинічний, людина, якій пофортунило.

Щось підказувало Максимові: з Мартинцем можна бути більш-менш відвертим, звичайно, не дуже, бо базікало, та принаймні не дуже шкідливий і зумисне не підкладе свиню. Тому й запитав прямо:

— Слухай, Іване, хто такий Карплюк?

— Тобі видніше: поруч сидиш…

— І все ж?

— Щось трапилось?

— Розумієш, щойно він пропонував мені підписати якогось листа проти Кочмара.

— А ти?

— Відмовився.

— Молодець.

— Але ж, якщо справді всі працівники…

— Пусте, — заперечив Мартинець. — Кочмара вам не звалити. Керівництво станції завжди підтримує начальників, а не підлеглих.

— Я цьому Карплюкові так і відповів: ціную пана Романа як гарного керівника.

Мартинець хитро зиркнув на Рутковського.