Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Візантійська фотографія - Ешкилев Владимир - Страница 11


11
Изменить размер шрифта:

— Де гроші? — очі в Бомжа вибляклі, світло-сірі.

Гундос витягає з волохатої червоної торби літровий флакон розливухи:

— А де коти?

Бомж відгортає ковдру і демонструє плямистий неспокій у кошику. Він бере флакон обома руками і пригортає здобич до себе ємним екскаваторним рухом. Залишками зубів витягає зачорнілий корок. Нюхає:

— Спиртяра.

Молодша з сестер раптом тягне руку до флакона.

— Дай глотну.

Бомж гарчить. Молодша хихоче.

— Пішла звідси, мокрощьолка, — очі Бомжа тепліють.

— Мінєт за два глотка, — мружиться, гладить себе по нозі і облизує губи молодша.

— В нього не встане, — резонує Шкіряний. Він кидає дошки на чорні від кіптяви цеглини у центрі. Два ковтки — це закруто. На якусь мить його погляд зупиняється на волохатій Гундосовій торбі. — Зроби краще малому, бо геть задрочиться.

Гундос витягає з кошика смугасте кошеня.

«Цього першого», — каже він.

Молодша не відходить від Бомжа, котрий всією відвертістю беззубої печери припав до флакона.

— Дядя, дай малєнькой попіть…

— Не чіпай того смердюха, — попереджає сестру Лєна.

— Дядя, посмотрі, что у малєнькой єсть, — молодша піднімає спідницю. Рожевий атлас трусиків спалахує в сутінковому фіолеті. Шкіряний підморгує Гундосові. Молодша мізинком відтягує донизу резинку трусиків: «Дядя-я-я-я…»

— Не дам, — підсумовує Бомж. Він вдоволено зауважує теплі струмені, що пробігають тілом, намагається зосередитись на цих струменях, на згущеннях та джерелах тепла, на хорах міріадів зраділих клітин, котрі вітають прибуття алкоголю переможним гімном, радісним співом відродженої життєдайної повноти.

— Сраний кастрат, — пирхає молодша, обсмикуючи одяг. — Стріптіз окончєн.

Шкіряний регоче.

Гундос прив'язує смугасте кошеня до дверцят шафи. У дверцята вкручені чотири великі нікельовані шурупи. Гундос ретельно перевіряє, чи не розхитались шурупи, припасеною викруткою дотягує їх до твердої непорушності на площині. Від ретельності обличчя курдупля червоніє, він сопе і ніби вищіє ростом. З волохатої торби з'являється коток мідного дроту. Смугасте кошеня ховається цеглин, курдупль знаходить його, обмотує дротом лапки. Він зауважує рожеве черевце смугастого і тихо сміється.

Бомж заплющує очі.

Ташкентський базар сорок дев'ятого року. Малий злодюжка встигає добігти до низького дувалу і вчепитись у його глинястий перекат, коли звідкись зліва (через півстоліття все зло у спогадах виникає зліва) матеріалізується товстий гарбузник Кутул. Прив'язаною до мотузки гирькою він б'є пальці, вкрадений корж падає за дувал. За хвилину малого стоптують ногами. На базарі не прийнятий кулачний тан. Багно до багна топчуть ногами, виконуючи тисячолітній торговий хашар Мавераннахра, Дженда, Янікенду, Туркестану. Тіло злодюжки стає все одноріднішим з листопадовим багном, котре червоніє і теплішає. До дувалу неквапливо підходить комсомолець Рашид з клаптем червоної тканини на рукаві халата. Червона тагма найнижчої в імперії влади — влади чергових, дружинників і табірних бугрів — заспокоює хашарітів: вир та отхлань базарної солідарності набуває ознак простого натовпу (репресованого метатексту, зліпленого із теплих, тяжких, смугастих бухарських халатів). Рашид регоче. Запопадливий букініст Шольман витягає з багна багно. «З того дитячого будинку, де завхозом Кульгавий Хасан», — пояснює букініст і віддано дивиться в красиві чорні очі начальника. Комсомолець грізно насуплює брови. Натовп розсмоктується. «Чушка», — каже Рашид і перекидує малого за дувал. Той падає на вкрадений корж. Пройде чверть години і він його з'їсть. Корж буде вже холодним, але солодким та м'яким, з присмаком бавовняної олії…

Серед руїн палає багаття. Гундос вже вийняв з волохатої червоної торби свій витвір, якому дав ім'я Пластилінової Рушниці. Ретельно розіп'яте на дверцятах шафи смугасте, з рожевим черевцем, кошеня дивиться на багаття, і в його очах скаче веселе полум'я.

— Команді приготуватись до розстрілу! — голосно сміється Шкіряний. Від його сміху кошеня починає сіпатись, намагаючись звільнитись від дротів і кумедно нявчить, широко роззявляючи пащу. Гундос розминає пластилінову кульку. Він робить це неквапливо і сконцентровано, у ритмі давнього ритуалу. Червонястість відступає вглиб курдуплевого обличчя. Кулька розкатана у довгастий коржик.

— Засудженому треба дати якесь ім'я, — пропонує Шкіряний. — Розстрілювати безіменного котяру нецікаво.

Гундос нагороджує Шкіряного зневажливим поглядом.

— Назвіть його Кутулом, — озивається Бомж.

— Катулом? — дивується Шкіряний.

Бомж не відповідає. Теплі потоки в його тілі нарешті звиваються у могутню нірванічну ріку, неосяжний Ґанґ, олоту Сарасваті. Контрольний ковток. Жовте небо понад рікою упосліджує всі плинні формати, всі помаранчеві танки, весь тверезий неспокій. Всю ту срану реальність.

— Назвемо його Шкірянчиком, — пропонує Лєна. Її волосся зібране в акуратний хвіст, вона живить багаття великими білими трісками. Простір навколо багаття забарвлюється складними акордами сірого та зеленого, і тільки тіла сестер зберігають теплі відтінки спектру, стають сепієвими, оксамитовими.

— Як ти мене любиш, — Шкіряний обережно кладе на багаття велику дошку. Звиваються золоті метелики. — Назвемо його Мішей, на честь Горбачьова.

— А той що тобі зробив? — дивується Лєна.

— Все зруйнував.

— А-а-а-а, — тягне молодша, котра стає напрочуд гарною, зґрабною та теплою у золотому сяйві багаття. — Разрушіл домік нашєга пупсіка, вот скатіна какая, злая нєхарошая… А ти, Гундосік, как єго назавьош?

— Чікатілом, — твердо відповідає курдупль.

Механізм Пластилінової Рушниці складається з двох циліндрів — товстого, зробленого з величезної латунної ґільзи і тонкого — сталевої трубки, що одночасно слугує зарядником та люфою. Змастивши зсередини тлустий циліндр солідолом, Гундос уводить до його порожнини металевий толок, з'єднує його із скобою силового пристрою. Ґвинти скоби вкручені у сталеві пружини, вкрадені курдуплем з розкуроченого імпортного верстата. Механізм прикріплений до справжнього прикладу АК-47, дбайливо відшліфованого та полакованого. Виглядає Рушниця грізно і переконливо; сестри зачудовано спостерігають за приготуваннями. Гундос перехоплює їх погляди, прикипілі до блиску сталевого обладунку, знов червоніє і остаточно опановує ситуацію холостим клацанням курка.

— Піздєц Чікатілє, — мружиться молодша.

— Другого котяру буду я називати, — каже Шкіряний.

Лєна витягує з кошика ще одне кошеня, уважно його оглядає. Кошеня пищить. Воно біле, пухнасте, з шляхетною пласкуватою мордочкою перса.

— Це дівчинка.

— Принцеса Діана, — хихоче молодша. — Гундосік, в тебе нєт автомобільчіка, мацьонького такого?..

Гундос зосереджено забиває до люфи пластиліновий заряд. Автоматним шомполом він ретельно втрамбовує шматок пластиліну у торець тоншого циліндра, заводить скобу за гачок спускового важеля. Сталеві пружини вигинаються вузькою параболою, і жовті стовпчики променів масно стікають поверхнею напруженого металу.

Гундос піднімає Рушницю, цілиться в Бомжа.

— В око, — радить Лєна.

Розіп'яте кошеня Чікатіло раптом починає сіпатись і верещати.

— Передчуває, — каже Лєна.

— Канкрєтний піздєц каждий передчуває, — абстраґує молодша.

Бомж заперечливо хитає головою.

Гундос цілиться у Шкіряного.

— Отримаєш, — попереджає той.

Курдупль шкіриться. Він знає, що тепер ситуація належить йому. Він знає це незбагненним апріорним знанням, віковим інстинктом жінок, акторів і калічних блазнів, гносисом малих світу сього, виживших при родинних вогнищах, запалених героями доісторичних баталій, що були деміургами ситуацій і не вміли — сильні, дурні, захоплені собою і своїми вавілонськими вежами — відчувати пульс і дихання своїх творінь. Курдупль шкіриться.

— Пупсіку страшно, — буратіністим голоском пищить молодша.

— Малолєтка, — зневажливо кривиться Шкіряний. «Все буде добре, — каже він собі, — малі курви хочуть, аж пищать».