Візантійська фотографія - Ешкилев Владимир - Страница 10

В цегляному лабіринті порожньо. Бомж сідає на уламок підмурку-перемички, відчуваючи раптом перебій у ритмі скорочень серцевого м'язу. Млосний півхвилок зіпсованого скорочення окуповує ліве рамено, перехоплює спазмом шию і кулястим згущенням відтягло б'є у потиличну метрополію. Бомж мружиться від болю і сверблячки: спазматична атака роз'ятрює коросту на борлаці. За хвилину біль відступає. Бомж згадує, як минулої ночі ховав у підмурку недопалок «пріми». Шукає. Недопалок щез.

Бомж хоче вилаятись, але після гортанного «h» з беззубої пащі вихоплюється гикотливе белькотіння; в кутику стулених губ з'являється жовтувата бульбашка.

Недопалок щез.

Бомж помічає Шкіряного. Бульбашка поквапливо ховається в глибинах стоматичної печери. Бомж підсуває до себе кошик; від різкого руху ковдра трохи згортається, відкриваючи його надра, сповнені безглуздого і теплого гніздового ворушіння.

Шкіряний заглядає до кошика:

— Приніс?

Бомж ствердно хитає головою. Знов починає свербіти короста.

— Діти втішаться, — говорить Шкіряний і регоче. Регоче довго: інтонаційно вивершений, майже сценічний регіт висмоктує з його горла потік акордів, товстішає і змащується, полозом перетинає всі смуги ситуації і сколихує сутінки над битою цеглою.

Бомж не витримує чи то реготу, чи то сверблячки:

— Курити в тебе є?

Шкіряний видобуває з кишені і кидає Бомжеві зім'яту пачку. В намаганні піймати її, Бомж підскакує, у різкому баскетбольному русі здіймає обидві руки, розчепірює пальці. Його куций лапсердак не витримує запропонованої динаміки, тріскає під пахвами. Пачка зловлена. Шкіряний хихоче:

— Сірники кинути? Штани не тріснуть?

Бомж з належною гідністю видобуває стерту до золотого блиску бензинову запальничку. Палить, не дивлячись на Шкіряного. Його дратує і лякає цей реготун. Колись, в давні і зрозуміліші часи, він надивився таких от реготунів. Клопіт. Клопіт згадування. Прозора вереснева тверезість не хоче тікати від тютюнової хмарки. Холодно. У вигинах підсвіченого присмерковим сонцем диму він раптом бачить сепієвий, у помаранчевих плямах, танк, що суне просто на нього. Бомж тре око, потім висмикує дику нитку з роздертого рукава.

Скільки навколо тверезої, недорослої, непотрібної, незрозумілої, задубілої марноти, — думає Бомж. Нема на це ради.

Шкіряний теж запалює.

Регіт стомив його. Дим заповнює несподівані пустоти в тих невідомих медицині органах, котрими людина відчуває «ніщо», просто відсутність. Дим вбиває запах руїн і Шкіряному стає тепло. Він чує голос. Звук без візії.

«Володику, чи пам'ятаєш ти запах повітря у кінці сімдесятих?»

«Пам'ятаю, Костянтине Костянтиновичу».

«Яким він був?»

«Смачним».

«Бздури. Все це, Володику, брехня. Сучасна брехлива брехня. Запах повітря навіть у найпрекрасніші епохи не наважується бути смачним. Він не лох, він знає, що можна, а чого не можна. Запам'ятай, Володику. Ось… Нічого ти не пам'ятаєш. Нічого. Ти тоді ще шмаркатим був. Отакезні зелені шмарки з носа висіли. Смієшся… Татусько твій тобі у паперовий стаканчик „буратіно“, а ти його двома ручками. Отак сьорбав. Шашлики їсти не вмів, пальцями їх стягував з шампуру, обпікався і верещав. Регочеш… Регочи, регочи. Але ти вже ніколи не будеш дихати тим святим повітрям, Володику, ніколи! Повітрям, просякнутим Імперією і Сонцем. Яке ж тоді, Володику, було Сонце! Спокійне, месопотамське, єгипетське тоді було Сонце… І освітлювало воно велику охряну, оксамитову, порцелянову непорушність. Таку велику, що ти її собі вже тепер уявити не зможеш. Ніколи не зможеш… Все… Уява, вона першою дрібнішає, авангардно. Тікає до Європи. Потім дрібнішають люди. Вироджуються. Стають от такими. Не видко навіть. Тварі. Потім дрібнішають речі — предмети великі і малі і корисні… Всі. І речам притаманний простір, він теж дрібнішає. І це подрібнення надзвичайно, несамовито заразне. Таке заразне, Володику, що все на світі просмерділо вже тим здрібнінням і навіть Сонце — Сонце, Володику! — вже не охряне, а стронціанове тепер Сонце… Етикетка. Неспокій…»

Шкіряний розплющує очі і бачить двох дівчат у коротких джинсових спідничках. Вони виникають з темної плями під цегляною аркою. Шкіряному здається, що тінь від простінку падає на оголені ноги дівчат з хижою радістю спорідненої істоти, притискується до засмаглої шкіри і пустотливою шалавкою ховається у розрізах спідниць. Шкіряний знає, що старшу з дівчат зовуть Лєною, молодша — її сестра; що під светром у старшої немає ліфу, а молодша зазвичай віддається за пляшку. І ще він знає, що Бомж боїться сестер, бо вони його двічі били, вимагаючи гроші. Шкіряний знову заплющує очі, а темрява під повіками тепер безголоса. В Шкіряного народжується здогад, що всі хижі і хтиві тіні вересневих вечорів — близькі родичі цієї безголосої темряви, що всі вони разом, і назви їх — у змові. «Банда», — шепоче Шкіряний.

Сестри роздивляються принесений Бомжем кошик.

— Гроші принесли? — питає Бомж.

— Гундос принесе, — Лєна відгортає ковдру. З кошика вибурюється на світ Божий котячий хвіст.

— Котики! — сміється молодша.

Бомж накриває кошик:

— Це гроші коштує.

— Дасть тобі Гундос гроші, не сци, — Лєна зручно вмощується на цегляному блоці, цибата, забарвлена сумішшю засмаги і тіні, відкидує за вуха довге волосся і дивиться в бік Шкіряного. Той розводить руками: нема цигарок, клятий бомжара все вициганив.

— Зажав, — незлобно констатує Лєна.

Бомж дивиться на молодшу. Якби в нього була тринадцятилітня донька-повія, подібна до цієї мало стервотки, він би її вбив. А перед тим як вбити… Він облизує тютюнову патину на пересохлих губах. Навіть синці на колінах не псують довгих, засмаглих ніг малої. Добре, що Бог не попустив йому мати дітей. Тепер він знає, що добре. Добре також, що в цієї малої курви немає батька. Він згадує, як молодша минулого літа жбурляла в нього камінням і сміялась, п'яна. «А мати, здається, не п'є», — дивується Бомж. Він починає думати про різні випадки жіночого алкоголізму і дає щигля кошеняті, що намагається вилізти з кошика.

— Сколько їх там, — питає молодша. Вона закидує ногу за ногу. Спідниця майже повністю відкриває стегно.

— Шість. Цілий день бігав за ними, — Бомж знову б'є непосидюче кошеня.

— На пляшку заробив чесно, — сміється Шкіряний.

— А нє, — Бомж витягає неслухняне кошеня з-під ковдри, лоскоче йому рожеве черевце. — Товар!

— Треба розвести багаття, — підводиться Лєна.

— Десь тут була стара шафа.

— Там, — показує в бік північної цегляної арки Шкіряний.

— Я поможу розламати.

Удвох вони йдуть у темряву за північною аркою. Лєна попереду. На кордоні затіненого простору вона зачіпає шматок дроту, захитується, пищить. Шкіряний підтримує її за стегна. Його руки мимоволі обмацують тверді параболи кубелець, гепу, його великі пальці гачкувато вминають джинсівку між сідниць. Лєна спочатку завмирає — Шкіряному на мить здається, що її тіло хижо всмоктує його руки разом з тканиною, — а потім робить несподіваний крок уперед, перестрибуючи дротяний брухт. Руки Шкіряного залишаються розведеними навколо безглуздої порожнечі.

Лєна знаходить креденс, стару дубову потвору, розкурочену місцевим іконографом у пошуку столітніх дощок, знаходить урізок арматурного косинця і трощить ним дверцята креденса. Розлітається навсібіч суха столітня шпонка. Шкіряний роздивляється Лєну. Її розмаяне волосся лютою медузою ловить з повітря дрібні тріски, светр піднімається над поперек, під шкірою напружених ніг відбувається круглява механіка міцних м'язів. «Звірятко незле наскакалося на дискотеках», — посміхається Шкіряний і собі береться роздовбувати шафу. Тріскіт деревини заспокоює його. Від шматків старого дерева, білих на зламах, йде специфічний приємний запах. Шкіряному він нагадує щось давно ним відбуте. Він бере дощечку з гофрованим, кістяного кольору, зламом, намагається впіймати цей запах старої, міцно обжитої кількома поколіннями кімнати, запах старих станіславських газет, запах солодкавих в'їдливих радянських парфумів, запах назбираного у слоїк соковиння алое, запах пудри, кориці, шалфею у сподніх шухлядках… Шкіряний посміхається. Він згадав. Фаренґіт, нав'язливий сухий біль у горлянці, шалфей, принесений сусідом-майором і заварений у білому бідончику, марля для проціджування, мерзенне, довге, до мазохістського кайфу пекуче прополоскування з обов'язковим і контрольованим булькотінням, сміх сусіда на кухні. Несподівано Шкіряний зауважує, що залишився один; Лєна із здобиччю розчинилась у темряві. Шкіряний збирає дошки. Він не бачить Гундоса, а Гундос його бачить. «Авжеж, — думає Гундос, — цей пасажир теж тут. Кайф надурняк для дяді-пасажира…». Гундос обережно обходить місце креденсомахії, від металевого шмаття (старе сітчасте ліжко-траходром) дістає пекучу подряпину на ногу і зболеним, злим курдуплем виринає у сесійному центрі руїни.