Тінь попередника - Ешкилев Владимир - Страница 17

Аґент «Ягд» активував свого навігатора. Плазмовий куб світився синьою пустотою. Вони були за межами схеми.

— А в навігаторах Джи Тау цей шлюз позначений, — завважив клон. — Твій навігатор поганий.

— Ти бачив навігатори Джи Тау?

— Бачив. Я бачив багато різних навігаторів, воїне. Твій — найгірший, зовсім ніякий. Але це нас не зупинить. Зараз важливіше інше. Треба зробити так, щоб шлюз не нацькував на нас робота і не повідомив про нас Джи Тау. Для цього ми одягнемо шоломи. По той бік шлюзу без шолома все одно не можна. Там повітря Єсіхі[24]. Між іншим, не забудь перевірити усі шви і застібки на своєму комбінезоні. Повітря Єсіхі роз'їдає шкіру. А на шоломи ми почепимо ось це.

Клон витяг з кишені два маленьких пласких прилади.

— Пригнічувачі, — з розумінням кивнув аґент.

— Ми називаємо їх «утааті» — маски. Прилад бачить утааті, не бачить правду. Крізь шлюз пройдуть не Гумм з напівкрівкою, а два старих пошукових клони тисяча п'ятої серії, яких відправили по той бік шлюзу тормагам на вечерю. Якщо вони не повернуться, ніхто не стане сумувати і питати, що з ними сталось. Старі зморшкуваті клони, огидні навіть жінкам тисяча чотириста тридцять сьомої серії. Могли не дійти, могли померти від утоми.

— Ти називаєш себе Гуммом? — запитав «Ягд», допасовуючи прилад до шолома. — Ти сам придумав таке ім'я?

— Простим людям, таким, як ми з тобою, не пасує придумувати собі імена. Це неправильно. Сестра, Котра Дає Імена, повідомила мені, що Велудуманові буде приємно, якщо я називатимусь Гуммом.

— Ця «сестра» — Знаюча?

— Авжеж. А як інакше вона змогла б з'ясувати, що приємно Держателеві Склепіння, а що ні?

— Я зрозумів.

— Що ти зрозумів?

— Все зрозумів, товсточолий Гумме.

— Я радий, що ти такий тямущий, син фермерки з тисяча чотириста двадцятої серії. Перевір кріплення шолома і відкрий фільтри. Ось так. Молодець… Тепер ходімо до шлюзу.

Коли вони зробили ще зо дві сотні кроків, попереду спалахнули червоні вогні. Високий металевий портал шлюзу будівничі копальні заглибили в стіну печери. На порталі червоні плафони висвітлювали цифри «17–03».

«Ми на сімнадцятому рівні», — зрозумів аґент. Це означало, що шлюз від поверхні планети відділяв щонайменше кілометр скельної породи.

Автоматика відкрила шлюз, вони пройшли до просторої прохідної камери. Коли почала змінюватись атмосфера, з її стін піднялась хмара куряви. Мандрівників засипало дрібним пилом. Гумм протер рукавом пластик шолому і приготував різак.

— З того боку можуть засісти тормаги, — пояснив клон. Крізь фільтри його голос лунав зловісніше. Аґент вкотре пошкодував, що не прихопив зброї.

Проте жодних тормагів за шлюзом не виявилось. Лише чергова печера — величезна, поглинаюча своєю порожнечею.

— А, власне, хто такі ці тормаги? — поцікавився аґент. — Місцева фауна?

— Давні тварини Єсіхі мешкають в океані. За межами океану ніде більше не живуть. Тормаги — це мутовані земні жуки.

— Які жуки?

— Нам розповідали, що на Землі їх називають грілами[25].

— Ніколи не чув про таких жуків. Ці… мутанти, вони великі?

— Різні бувають. Ксенобіолог в телевізорі читав про тормагів лекцію. Казав, що тормаги ніколи не виростають до розмірів кішки. Ми довго сміялися. Тормаг відкусив голову Фурху. Разом із шоломом. А голова у Фурха була здоровенною, кішка могла б йому тільки носа відкусити. Або вухо. В нас колись жила кішка. Така смугаста і хитра. Дуже цікава тваринка…

— Відкусив голову?

— Так, відкусив. Ніхто потім не бачив голови бідолахи Фурха… Що, напівкровко, злякався? — Гумма явно втішила зацікавленість аґента місцевими хижаками. — Я бачу, ти таки сильно напудився. Ти часто крутиш головою. Шукаєш тормагів? Бачиш, треба йти швидше, інакше здоровезні й дуже голодні тормаги тебе вполюють. Відкусять тобі довбешку, і твій адмірал сильно засмутиться. Скаже: «Вай-цу! Так погано, так негарно відійшов до предків мій великий воїн. Загинув, як дурний клон-топотун, геть мене зганьбив. Смердючі тормагові діти гризуть його голову і сміються». Не можна засмучувати такого славетного пана, треба рухатися швидше.

«Ягд» й справді не встигав за клоном. Гумм невтомно крокував і крокував печерними осипами, а ноги тренованого аґента вже боліли від перевтоми. Пришвидшити ходу йому не вдавалось.

— І кого ж ці кляті тормаги тут жеруть? — спитав він, оглядаючи підземні скали без жодних ознак життя.

— Клонів.

— А якщо нема клонів?

— Жеруть те, чим гадать клони.

— А якщо й цього немає?

— Одного разу тормаг заліз до поселення і з'їв великого собаку інженера Піо. Гарний був песик, на всіх гавкав і вмів приносити патики, які кидав інженер. А злий тормаг його зжер.

— Як це він міг залізти до поселення? Брешеш ти все.

— Він вирив тунель. Там земля жовта і м'яка. Він рив-рив і вирив довгий тунель, вистрибнув з нього і схопив собаку за голову. Затягнув його під землю і там зжер. Того тормага потім упіймали роботи. Довго шукали, довго ловили, тормаги ж дуже хитрі. Зі впольованого тормага інженер Піо зробив опудало і подарував його начальнику з Центрального. Той дуже радів, усім своїм приятелям показував. Мені розповідала клонка тисяча чотириста п'ятдесят п'ятої серії, яку полюбляє викликати до себе інженер Піо.

— Клонка?

— У нас мало народжених жінок. Клонки нових серій вродливіші за народжених. У них світле волосся, біла шкіра, великі сині очі і довгі ноги. Довгі і гладенькі. Тобі подобаються жінки з довгими ногами?

— Подобаються. Мені і з короткими подобаються, якщо на обличчя гарні… Тобі не здається, що треба було би трохи перепочити?

— Дійдемо до підземного озера, там на острові відпочинемо. Навіть можна буде поспати. Тормаги бояться води. Ніколи не плавають.

— І довго нам ще перти до того твого озера?

— Ще десь із годину. Але якщо великий воїн Теслена буде повзти, як стара здохлятина, то й цілих півтори.

База Гардік

планета Кідронія (4КВ67:3),

зоряна система Абелари,

11 семпрарія 416 року Ери Відновлення.

База Гардік вважалася найзахищенішим місцем на Кідронії. Тут розташували військовий космодром, тренувальний табір, трибунал і дисциплінарну в'язницю Другого флоту. В одній із надземних споруд бази Гардік її комендант контр-адмірал Атлопатек обладнав особисті апартаменти.

До них вели сірі гранітні сходи, по обидва боки яких підносились статуї офіційних засновників Дому Атлопатеків — імператора Сіорана Третього та його старшої наложниці Атлії Декарсак. Монарха скульптор зобразив в імператорському вбранні, а чарівну Атлію — оголеною. Джилін розповідав усім, що вирізьблені із рідкісного палевого мармуру скульптури були створені придворним майстром іще за життя Сіорана і Атлії і що старша гілка Атлопатеків відтоді зберігає їх, як найцінніші реліквії Дому.

Команду Вей на сходах зустрів мажордом з блискучим жезлом, одягнений у червоні геральдичні кольори Атлопатеків. Він звернувся до гостей з привітанням, у якому перелічив усі їхні звання і нагороди. Для археолога стало несподіванкою те, що детектив виявився кавалером однієї із рідкісних і високих імперських відзнак — Капітанського ступеня Ордену Бездоганності. Ґвен Вей мажордом титулував баронесою Великосіртською[26]. Це нагадало Вольску про те, що старі роди арпікранської аристократії вели свій початок від правлячої верхівки Марса, колонією якого все ще формально залишався Арпікран. На тлі таких гучних звань його перший кваліфікаційний клас TTS-археолога губився і гаснув.

— І де ж ваш орденський знак, де стрічка? — пошепки запитав він Маркова, одягненого у цивільний костюм.

— Дома забув, — пошепки відповів поліцейський. Мажордом провів гостей до холу, де на них вже чекали правитель Джилін, його дружина Саманта і діти, імена яких Вольск не запам'ятав, та численний почт. Правитель був одягнений у парадний мундир і золоту стрічку Ордену Сонця через праве плече. Його дружина приймала вчених у старомодному платті, пошитому з натуральної тканини. Набір її фамільних коштовностей був розкішним до несмаку. Поряд із адміралом стояли офіцери Другого флоту і мер Центрального поселення. Їхні жінки прикрасили себе найскромнішими ювелірними гарнітурами, щоби не затьмарити їхнім блиском діамантову велич першої леді Кідронії.