Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 31

— Будемо сподіватися, святий отче, що ви праві, — Кондульмеро підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

Він був реальним політиком, тримав руку на пульсі континентальної дипломатії і розумів, що абат відстав у своєму баченні європейських справ, як мінімум, на чверть століття.

«Проте він може виявитись розумнішим, аніж здається. Він також політик, як і я. Ми кажемо і робимо те, що мусимо казати і робити, — подумки посміхнувся Кондульмеро. — Добре, що старий крук не згадав, що сам дож П'єтро Грімані, людина, яка займає вищу посаду у Республіці, має за доброго приятеля (якщо не друга) англійського резидента Джозефа Сміта, знаного масона. Чи, може, це він і мав на увазі дожа, коли говорив про «недалекоглядність монархів»? Але дож не монарх… А якщо він казав про «монархів» у широкому розумінні, враховуючи всіх перших державних персон? — припустив інквізитор. — Тьху! Сам чорт копито зломить. Треба визнати: папських нишпорок навчено хитрих натяків».

Коли секретар провів Мартіні до Королівських воріт і повернувся, інквізитор запитав його:

— Тіто, що там з Тома?

— Мовчить, монсеньйоре, і відвертається до стіни, коли ми входимо до її камери. Дуже горда й зарозуміла сеньйора. Можна подумати, що її чоловік не лихвар, а цілий імперський граф. Але ж, правду кажучи, ми за неї по-справжньому ще не бралися. Ми лише ввічливо запитали її від імені державних обвинувачів, хто саме доручив їй збирати відомості про військові озброєння Республіки і де саме сховався той суб'єкт, з яким Тома приїхали до Венеції.

— Вона не відповіла?

— Не промовила жодного слова.

— Хтось за весь цей час намагався зв'язатися з нею?

— Її чоловік висловив бажання передати їй їжу, вино, одяг та засоби для догляду за тілом. Цілий день сидів у кареті під нашими вікнами, чекав. Ми йому категорично відмовили. А, забув сказати, монсеньйоре: лихвар намагався через свого кучера передати золото наглядачеві Прімескі. Той не взяв і доповів мені.

— Ви вчинили далекоглядно, Тіто, коли відмовились передавати їжу і речі. Дуже й дуже далекоглядно. Я думаю, що Генріх Тома і далі намагатиметься підкупити наглядачів. Вони надійні? Встоять перед спокусою? Пам'ятаєте ту минулорічну історію?

— Надійні, ваша милість. Але, задля певності, молодший секретар здійснює ретельний обшук кожного разу, коли вони заходять до арештованої і виходять від неї. Біля камери цілодобово чергують наші люди.

— Вона надійно ізольована від решти в'язнів?

— Так, ваша милість. Ми відселили всіх, кого утримували в сусідніх камерах.

— Їй дають лише воду і хліб?

— Так, ваша милість.

— Нехай поки що посидить на одній воді. Може тоді в неї поменшає гордості. Й не послаблюйте контролю за наглядачами. Щось підказує мені, Тіто, що її спробують отруїти.

Полковник Орлик дивився, як ціла хмара голубів злетіла з площі перед фасадом Дуомо. На якусь мить йому здалося, що разом із птахами до неба злетіли білі хоругви, що майоріли над дверима собору. Це був поганий знак. Вже третю добу його переслідували погані знаки. І погані звістки.

— Тобі не можна їхати до Венеції, брате, — ніби прочитав його думки старий приятель Жан Гіляс, лейтенант інфантерії й (за межами профанного світу) майстер масонської ложі «До трьох пеліканів». — Навіть конвент[64] італійці переносять з Равенни до Сан-Маріно, подалі від Венеції.

— А чому саме до Сан-Маріно?

— Там міцні ложі і влада до нас прихильна. А, окрім того, санмаринці все ще не забули окупації військами кардинала Альберноні[65]. Вони скрегочуть зубами, лише зачувши ім'я папи Бенедикта чи когось з його курії. Єзуїти повтікали звідти ще сто років тому.

— До Венеції не можна, тут залишатися не можна, через Тоскану їхати не можна, — Орлик відійшов від вікна, схилився над розстеленою на столі мапою. — Ще й ці кляті австріяки…

— Можна плисти морем. Спочатку до Мальти, а потім…

— До Порти? Я і в турках, друже мій Жане, нині не впевнений. У Константинопіль скоро прибуде новопризначений московський резидент Обрєсков, а турки завжди раді втішити свіжого московита зі свіжою казною. Особливо, якщо Дезальєр[66] дивитиметься на все крізь пальці. Все змінюється на гірше, брате.

— Ти все-таки вважаєш, що Кауніцу врешті-решт вдасться створити оту неприродну франко-австро-московську коаліцію? Щось сумнівно мені, Григоре.

— Брате, врахуй те, що всі європейські монархи більше за чорта бояться Фрідріха Пруського. Його сила швидко зростає. Він молодий та завзятий і мріє стати новим Олександром. Це нервує навіть Мсьє[67]. Він, зрозуміло, клянеться Фрідріхові у вічній дружбі, але в Оленячому парку радиться з Кауніцем. Жане, я печінкою відчуваю, що вони створять коаліцію. Якщо не створять, то Фрідріх розіб'є їх поодинці. Ще трохи, Жане, ще трохи, і галльський півень кукурікатиме разом із габсбурзьким орлом. А цариця бігтиме туди, куди порадять їй австріяки.

Орлик сів на канапу. Біля неї стояв дорогоцінний мармуровий столик із шахами. Кілька хвилин дивився на двоколірну дошку. Йому привиділось, що шахові фігури наче мавпують розклад європейської політики. Білий ферзь (Фрідріх) націлився на чорного слона (Австрію), а шляхетний білий король (Людовік) був затиснутий між чорними пішаками (дрібними німецькими князівствами) і турою (Англією). А за вигнутою спиною чорного коня (польського короля Августа) причаївся чорний ферзь (московська цариця).

«І я десь там, між отих ніким не захищених білих пішаків», — подумки зло посміхнувся Орлик і позмітав шахи на підлогу.

Звістка про смерть коронного гетьмана Потоцького застала полковника Орлика у Генуї. Потужний білий слон впав із континентальної шахової дошки. На зміну старому друзяці Юзефу пророчили Браницького, але це нічого не змінювало: профранцузька партія у Польщі залишилась без голови. У Швеції старий монарх почив у Бозі ще в березні, а на його трон (на радість цариці Єлизаветі) зійшов пустоголовий любитель парадів. Відомості з Порти також не втішали. Султан Махмуд з роками ставав все лякливішим і підозрілішим. А по праву руку від нього, на вишитих золотом подушках, сидять вже не войовничі візири з роду Сейїдів, а продажний інтриган Мехмед Дівітдир, який не любить війни. Зате він охоче візьме царське золото і тих соболів, яких везе Обрєсков. Нарешті, з Криму повідомляли, що ті виплекані Орликом зародки порозуміння, які почали були зростати поміж татарами і Січчю, тепер знищені новою хвилею прикордонних сутичок, пограбувань і насильств.

Успіхи при дворі Людовіка австрійського пролази Кауніца могли забити останній цвях у труну майбутньої української вольності. Якщо Париж і Петербург увійдуть до омріяної Віднем антипруської коаліції, то всі плани розсипляться вщент. Усі ті плани, які три з половиною десятиліття він плекав спочатку з батьком, гетьманом Пилипом Орликом, а потім із принцом Конті у Secret du roi[68] та масонських ложах.

Ще якихось десять років тому, після фактичної поразки Росії у війні з турками, все виглядало більш обнадійливо. Віяли свіжі вітри і перспектива здавалася якщо не безхмарною, то принаймні не штормовою. Тоді на Чорному морі не лишилося жодного російського військового корабля. У Марселі таємно готували флот для підтримки кримського хана і козацького повстання. Влада у Петербурзі належала слабким і бездарним брауншвейгцям, що боялися заколотів, чаклунів і власної тіні. Мініхові було не до Украйни: він влаштовував на казенні посади своїх численних родичів і замовляв у ревельських кравців мундир генералісимуса. Українські полковники, відчувши послаблення ярма, один поперед одним слали до нього, гетьманича Орлика, своїх довірених. У Михайлівському монастирі таємно від фіскалів Малоросійської колегії правили служби Божі за його здоров'я і перемогу його зброї. Якби тоді ломбардійці й невдячний Лещинський позичили йому золота для військової експедиції! Якби…