Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 38

Перед тим, як Дракона розірвало цією хвилею, він відчув, що буття світу складніше за послідовне існування живих істот у лінійному часі.

[Біля кургану Заяча Голова, Причорноморський степ, полудень 3 липня 1673 року]

— Я колись уже тут був, — сказав Майстер Зброї, дивлячись на розпечений сонцем степ.

Щось у його словах здалося Янгелеві дивним. Він уважно подивився на старого воїна, який раптом спішився посеред трав'яного безкраю. Уперше з того часу, коли він побачив Майстра на березі Дніпра, йому здалося, що той чимось схвильований.

«Певно, якийсь давній спогад», — вирішив яснобаченник. Його постійно хилило на сон. Вони з Майстром їхали на південь без перепочинку вже третю добу. Один із коней не витримав і залишився помирати на березі Вовчої.

Майстер дивився на сіро-зелене степове високотрав'я і бачив зникле тепле смарагдове море. Зникле так давно, що навіть нове небо планети — анемічне, блакитне, з охлялим старим Сонцем — не пам'ятало різкої краси того дивовижного моря, населеного дивовижними морськими ящерами, з якими Дракон любив гратися. Видіння було таким чітким, що людські очі Майстра вкрилися вологою. Але за мить усе щезло. Перед верховним катом Ордену зловісним шоломом височів курган Заяча Голова. Майстер, як і Рева за кілька годин до нього, помітив світловий стовп над курганом. Сили землі, зрозумів він, стали днесь на захист тої, з якою їх пов'язала тисячолітня печатка крові. Але Майстер, в тілі якого не засинала Драконяча Вічність, не страшився повільної і в'язкої телуричної магії мертвих. Вона могла зашкодити лише тим із смертних, хто довго перебував на ґрунтах запечатаного могильного царства.

Майстер зробив правицею відганяючий знак і знову застрибнув на коня. Йому вже не треба було звертатися до яснобаченника. Відьма була настільки близько, що він відчував биття її не стомленого роками серця — маленького серця переляканої косулі. І Майстер упевнено рушив на південь, не помітивши заклятої в горбі Чури. Ховрахи і байбаки дивилися услід двом вершникам, які обігнули Заячу Голову й навіки щезли за обрієм…

[Причорноморський степ на північ від Тонководдя, ранок 4 липня 1673 року]

Татарський чамбул, на чолі якого їхав Берке, один із Старших ковену Тавра, натрапив на свіжий труп коня, напівз'їденого вовками. Старший, не злазячи з вороної кобили, подивився на падло і зрозумів, що він запізнився. Він зауважив шматок товстого войлоку, широкими ременями прив'язаного до того, що залишилося від огира: ще вчора на ньому везли жінку. Берке крутнув пальцями — і чамбул розсипався віялом. Невдовзі один із вершників гукнув, закликаючи інших.

Під'їхавши, вони побачили поле, спаплюжене кривавою сутичкою смертних. Берке неквапно об'їхав його, намагаючись не пропустити найменшої з деталей, які свідчили про недавню подію. На північному краю Поля Смерті він знайшов залишки людини, яка за життя гріла тіло теплим плащем. Вовки відгризли загиблому голову і кінцівки, але причиною смерті стала рана в грудях: хтось вистрелив у того чоловіка. Щонайпевніше — вистрелив із засідки. Залишки стрільця Берке не тільки оглянув, але й обшукав. Покійний за життя не бідував, носив адамашкові шаровари і мав добру зброю. Берке взяв собі його шаблю, прикрашену сріблом, і важкий перстень з перською бірюзою. Берке навіть прицмокнув язиком від задоволення, розглядаючи, як доречно всівся перстень на його товстий вказівний палець. Гроші, срібні застібки, пояс, пістолі й чоботи багатія поділили між собою сини і двоюрідні брати Берке. Загиблому, як зрозумів Старший Тавра, вкоротив життя метальний ніж чудернацького вигляду.

На краю степового байраку лежав труп, якого не торкнулися ані вовки, ані стерв'ятники. У тому трупі відчувалося щось зловісне. Берке знаком заборонив наближатися іншим і проказав над тілом коротку молитву. Стареча плоть у потертому чорному одязі за життя була Обраним, і до неї належало виявити повагу. Обраного було вбито довгим залізним шилом, яке йому встромив під основу черепа здоровенний козак. Від здорованя трупоїди лишили тільки могутні руки і шматки одягу. Так само мало залишилося від хлопчика. Вже неможливо було з'ясувати, як саме було вбито цих двох. Берке припустив, що козак напав на Обраного іззаду, після смертельного поранення, коли великий воїн вже не сподівався атаки від напівмертвої людини. Але довго розмірковувати над обставинами двобою Старший не став. У його родині з давніх-давен вважали, що занадто довгі й напружені думки привертають увагу степових демонів-девів.

Унизу байраку Берке побачив Жрицю. Саме ту, котру його чамбул мав перестріти і відвезти на Тонку Воду за велінням премудрого каді Касима. Здалеку вона виглядала чи то мертвою, чи то непритомною. Сила землі не підпустила до спорідненої вовків і решту степових кровопивців. Брат молодшої дружини Берке спустився до глинистого байраку і сказав, що Жриця ще дихає. Її витягли, зняли з неї одяг, і Старший оглянув останню з роду Праматері Йіми. Вона тихо стогнала, повільний внутрішній вогонь випалював її плоть. Берке був досвідченим знавцем справ життя і смерті, тому зрозумів, що Жриця незабаром — за кілька годин — помре від невблаганної рослинної отрути, знаної на Сході під назвою «мга'унах». Дію цього трунку, як відав мудрий Берке, неможливо зупинити навіть через коротку годину після його проникнення в тіло. Він притиснув шию Жриці у потрібному місці й милосердно звільнив її від тих зайвих страждань, які стомлюють Небо.

Мертву Жрицю він вирішив привезти Касимові для ретельного огляду. За наказом Берке все навколо обшукали, але тої святині, яку мала привезти Жриця, не знайшли. «Дарма, дарма вона поспішила, — сказав собі Старший Тавра. — Така вродлива дівчина! Така ніжна шкіра! Вона відчула наближення погоні, сховала Камінь у степу і заздалегідь прийняла отруту, бо страшилася допиту. А той здоровенний гяур виявився спритнішим за Знищувача. Подужати самого Знищувача — це ж яким треба народитися батиром! Але — Хакк буде свідком! — хіба вона могла таке передбачити? Такого й премудрий Касим не зміг би передбачити…»

Берке востаннє подивився на Поле Смерті. Ховати Знищувача він не став. Він був Обраним високого рівня і знав, що Дракони так само байдужі до нетривких людських тіл, як пророки до плям на своїх халамидах.

Інтерлюдія. Київ. Надвечір'я.

На повороті паркової алеї Діана озирнулася. Зелений тунель, ледь пошкрябаний останніми відблисками сутінків, спорожнів. Це могло бути випадковістю, але Діані приємніше було думати, що це Вчитель своєю незримою Силою відігнав усіх перехожих тлуків від місця їхньої зустрічі. Учитель був людиною скромною, але іноді він являв воїнам і учням ковену Тага свої надлюдські вміння.

Вона швидше відчула Учителя, аніж побачила. Зазвичай у неї не було ментальних здібностей, близьких до телепатичного бачення, але поряд із Учителем її інтуїція загострювалася. Це відчуття збуджувало і бадьорило її ще від часів навчання у школі. Діана розсунула кущі й побачила під темними липами стару паркову альтанку. Учитель читав книгу, зручно вмостившись в одному із шести її кутів. Непримітний старий чоловік у сірій китайській куртці і недорогому сріблястому гольфі. Він зустрів Діану давнім вітанням волхвів[97]. Вона у відповідь прихилила праве коліно, на мить торкнувшись рукою землі. Здалеку могло здатися, що вона поправляє шнурівку.

— У тебе нерівне дихання, — замість вітання зауважив Учитель. — Ти давно не медитувала.

— Я намагалася встигнути побути і мишею, і кіткою.

— Знаємо, знаємо… Миша з тебе вийшла бездоганна, — посміхнувся Учитель і пригорнув Діану до себе. Вона відчула його затаєну міць і його безмежний спокій. Її збудження стишилося, немов хвилі первісного океану під рукою Творця. Вона знову повернулася додому. У гніздо, якому відомі усі її імена — від отриманого при народженні до таємного ключового імені, яким можна вимкнути її волю і зупинити серце. Вона прошепотіла: