Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 37

Козака під її поглядом охопило відчуття нестерпної чужої присутності. Сонячний ранок наче згас, і навколо нього повстали сірі тіні. Він зрозумів, що планетниця викликала потойбічні сили.

«Сатанинське місце!» — зрозумів Рева, намагаючись Ісусовою молитвою відігнати хвилі холодного туману, які наповзали на нього з незнаної прірви. Але хвилі й тіні не відступали. Козак заплющив очі, потім знову розплющив. Мара порідшала, крізь неї знов прозирнуло ранкове сонце. Але зимна облога не лагіднішала, тіло бив дріж. Рева зауважив, що Двійї вже поряд немає.

— Де дівка? — запитав він джуру.

— Онде, — показав той на схід від Заячої Голови.

— Чому відпустив?

— А як її не відпустиш? — криво посміхнувся Харко. — В очах темніє, у вухах виє, а ти, начільний, теж закляк, як той кам'яний бовван…

— Думай, що кажеш, козаче!

— Думай не думай, кажи не кажи, а правда. Я до тебе гукаю-гукаю, а ти не чуєш. Зачаклувала…

— Я зараз їй зачаклую! — Рева взявся за нагай.

— Не чіпайте її! — подав голос Ранвір.

— Сваволить сестра твоя, — суворо сказав йому Рева, повертаючи коня до невисокого горба, де стояла на колінах Двійя.

— Вона мусить.

— Що мусить?

— Робити те, що сказали їй Старші.

— Оту чортячу пупу в землю класти? Сатану з мороку закликати? Із мене боввана робити!?

— Вона мусить, — Ранвір благально подивився на Реву.

Але той вже їхав до горба. Він ніяк не міг роздивитися, що там робить планетниця, ніби щось сіре затуляло її руки. Він зморгнув і раптом побачив, що їде не до горба, а до Заячої Голови. «Тьху, клятий морок!» — видихнув він, перехрестився, згадав Божу Матір, Петра-апостола, поцілував хреста і знов повернув коня. Але за двадцять кроків виявилося, що він ізнов прямує до кургану, залишаючи горб із планетницею по ліву руку від себе. Рева раптом уявив, як це мало б виглядати збоку: козак крутить конем, як п'яничка на битому майдані. «А Харка вже там від сміху на всі боки розносить!» — подумав він, і кров ударила козакові в обличчя. Він ще раз потягнув віжки і відчув, як непереборна зігріваюча сила затягує його у сон.

Двійя навіть не дивилася в бік роззлощеного Реви, залишивши охоронця на волю Богині. Вона намагалася правильно проказати всі слова древнього закляття. Перед її очима знов стояв той старезний ягин, який уночі після загибелі матері й дядька споряджав Чуру[94]: вкладав Камінь Богині у малу ляльку, зроблену з людської шкіри, потім обмащував її тістом, оспівував прасами[95], запікав у печі й вкладав лаштовану таким робом могицю[96] у велику ляльку-чуричку.

Давнє закляття важко зліплювалося в Двійовому горлі. Вона вперше промовляла його сама, без допомоги Старших. Їй здавалося, що тіні померлих Верховних Жриць стоять над нею, як на випробуванні і що кожна помилка загрожує їй смертю. Закляття має відбутися досконало, йому належить запечатати хованку, захистити Камінь від шукачів-яснобаченників силою землі-кревниці. Тоді, тої страшної ночі, старий ягин — почорнілий і заскорузлий, як корінь старого в'яза, — пояснив їй, що майбутнє усього ковену Курана тепер залежатиме лише від неї, нової Верховної Жриці Двійї Третьої. Що навіть якби Чорний знищив усіх ягинів і жриць, а Камінь зберігся, то ковен повстав би з небуття Силою Богині.

— …сангха війідех! — промовила вона нарешті останні слова закляття і на всю довжину руки запхала Чуру до дірки, котру прорили в горбі степові ховрахи. Така неглибока схованка не хвилювала жрицю: Богиня сама потурбується про підземний спокій своєї святині. Зрештою, світ рухається кругоплином-Сваргою, все повторюється під Сонцем, і подібна біда вже була колись за минулих днів. Тоді бойові маги войовничих кочовиків утигурів до ноги вирізали ковен Курана за пекельних часів служіння Самари Восьмої. Самара за кілька годин до своєї загибелі заховала Камінь в степу, під великою брилою. Через півтора століття його знайшла дівчинка-ясновидиця, якій судилося стати Аратарою Шостою і відродити ковен ще на одне тисячоліття.

Двійя Третя не боялася смерті. Не може бути легкою доля тої, яка несе печатку за все. Восьмій Самарі, розповідали їй Старші, теж не виповнилося й вісімнадцяти, коли криві ножі кочовиків припинили її служіння Богині. Двійя боялася лише того, що не витримає тортур, якщо — не допусти Богине! — Чорний схопить її живою. Тому вона ще вдома приготувала сильну отруту і довге залізне шило, яким легко пробити серце.

Зробивши заповідане, Двійя Третя подивилася в бік Реви, який спав, охопивши шию огира. Вона промовила: «Зарван, ніаара!» і козак підвівся в сідлі, ошелешено мотаючи головою. Планетниця підійшла до нього.

— Чорний ще до вечора наздожене нас, — сказала Двійя, не звертаючи уваги на лютий погляд Реви. — Тобі його не здолати…

— Нащо ти… — почав козак, навіть не помітивши, що дівчина вже не каже йому «ви».

— …тому, коли він з'явиться, — з наростаючою владністю у голосі продовжила Верховна Жриця, — відрубаєш мені й Ранвірові голови. А Харко нехай вже зараз їде на схід, на Дон, подалі від нас. У нього добрий кінь, він утече. Накажи йому залишити нас, або… вбий його. Не треба, щоби хтось із нас потрапив до рук Чорного живим. Його тортури страшніші за смерть. Якщо ти не зробиш цього… тоді я зроблю. Але я не воїн, я не зможу вбити себе і брата без болю. Я…

— Дурне кажеш, дівко, — Рева дивився на неї радше зі співчуттям, аніж з роздратуванням. — Мене до вас приставлено не як убивника, а як охоронця.

— Ти боїшся, що Сірко здере з тебе шкіру, якщо ми загинемо? Не бійся. А от Чорний — той здере… Тиждень здиратиме, доки не розповіси всього, що йому треба.

Рева не дослухав, підхопив Двійю і посадив на коня перед собою. Він теж відчував, що вороги близько, і не хотів гаяти час на зайві теревені.

[68 мільйонів років до нашої ери. Берег моря]

Молодий ящір, вкритий коротким червоним пір'ям, дивився на Західне море, неглибоке, яскраво-смарагдове і навдивовижу прозоре. Він був із Роду Драконів, найрозумніших у цій помірно розпеченій частині світу. Того дня він залишив прохололі арки Кам'яного Міста, щоби провести кілька ранкових годин у спогляданні й роздумах. Уже кілька днів щось непокоїло червоного ящера, і він ніяк не міг визначити причину цього занепокоєння.

Західне море завмерло, прохромлене до самого дна безжальними променями юної зірки, яку через мільйони років назвуть Сонцем. До ящера прийшло усвідомлення, що у світі щось незворотно змінилося. Усвідомлення прийшло раптово, немов усемогутні Повзучі Отці вийняли з довгастої голови молодого Дракона усі причини для впевненості. Крізь його плоть пробігли різкі хвилі жаху, які линули звідкись здалеку. З такої відстані, котру йому важко було уявити. Ящір із Роду Драконів побіг берегом, не розуміючи, що сталося. Він озирався навколо, але очі рептилії, спроможні дивитися навсібіч, не зауважили нічого незвичного. Жорстко і гостро світив на антрацитовому полі неба блакитнуватий диск. Білим піском блукали барвисті пласкі краби і щитоноски. Але нові хвилі жаху досягли свідомості молодого Дракона. Десь далеко-далеко гинули мільйони мільйонів живих істот, розчавлені неспівмірною з його світом силою.

Ящір застиг у найгіршому з передчуттів. Свідомість Драконів мала сильно розвинену інтуїцію, майбутнє відкривалося їм у тонких нюансах і переплетеннях можливих шляхів буття. Але тепер усі ті переплетення злилися в одну чорну безодню. Жах додавався до жаху, і з цього не було виходу. Бо всі виходи опинилися у тій самій прірві.

Через деякий час сильний поштовх струсив землю. Червоний ящір знав, що після таких поштовхів треба тікати від берега якнайдалі. Він побіг до Кам'яного Міста. Тисячі років воно витримувало урагани і землетруси. Величезні хвилі цунамі ніколи не досягали Міста, яке стояло на високій скелі. Молодий Дракон хотів жити. Він біг швидко і не озирався. А якби озирнувся, то здивувався б. Тому що на обрії раптом виникла темна стіна, яка наближалася зовсім не так, як наближаються хвилі цунамі. Власне, вона й не наближалася, а за коротку мить після виникнення на горизонті одним стрибком досягла берега, червоного ящера, Кам'яного Міста. Досягла усього і всьому поклала край. Це була гіперзвукова парогазова хвиля, що утворилася від падіння велетенського астероїда в Західній півкулі.