Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 29

[Яранський Луг, берег Ворскли, ранок 28 червня 1673 року]

Колись на березі Ворскли стояв православний монастир, на який офірувала гроші старшина реєстрового козацтва. У часи короля Жигимонта Третього[67] в монастир принесли чудодійну ікону Матері Божої, що мала цілительні властивості. Казали, що цю ікону врятували монахи з Вірменії, розореної турками. До ікони почалися багатолюдні прощі, і монастир розрісся. Його навіть пророчили в суперники славетній Михайлівській обителі. Але у непевну добу після смерті старшого Хмельницького монастир спалили чи то татари, чи то лубенський полковник Гамалія, який любив усе підпалювати. Ікона зникла, монахи розбіглися. З того часу обгорілі руїни монастиря давали прихисток різному мандрівному люду.

Сонячного літнього ранку втікачі Черниченки та їхні охоронці прокинулися серед цих величних руїн, у яких, за переказами, все ще діяла благодатна сила зниклого чудотворного образу. Над ними, крізь ребра згорілого купола, синіло небо, а повітря ситилося райськими ароматами квітучих рослин. Двійя попросилася до річки, і Рева пішов з нею. Вночі, проїжджаючи цими місцями, він бачив лише темні масиви гаїв і дібров. Тепер вони розкинулися перед ним в усій пересиченій життєвими соками красі. Дерева блищали свіжою зеленню, над травами гули бджоли, на нижньому лузі паслися руді корови. З гори, на якій стояв монастир, відкривалася розкішна панорама лісових острівців, полів та очеретів.

Донька планетниці зняла свою хустку і виявилася темноокою красунею. Рева за своє життя бачив багато красивих дівчат — українок, полячок, татарок. Краса Двійї була не подібною до їхньої. У неї були густі й широкі брови, як у татарок і низових черкесок, але обличчя юної планетниці не було круглявим, а видовжувалося ніжним овалом, підкресленим високою шиєю і прямим чолом. У ній, незважаючи на юний вік, відчувалася горда і висока порода. «Стара Черниха начаклувала собі царівну-доньку», — подумки посміхнувся Рева.

На шляху до ріки він тримав між собою і Двійєю дистанцію, уважно вдивляючись у зарості над стежиною. У руці козак затиснув метального ножа. Він не дав себе здурити райським спокоєм літнього ранку. Він пам'ятав, що саме такими тихими ранками на мирні хутори нападали хижі татарські чамбули[68], залишаючи після себе спалені хати, вбитих чоловіків і зґвалтованих жінок.

Дорогою їм зустрілися підпаски. Рева спитав, чи не бачили вони тут чужого. Ті похитали головами, проводжаючи очима Двійю. За підпасками бігли великі пси, подібні до вовків. Вони уважно подивилися на козака. Той теж уважно подивився на псів і припинив стискати руків'я ножа. Ці розумні і пильні тварини не були б такими спокійними, якби десь поряд вештався чужий. Вони були навчені здалеку впізнавати ворогів і небезпечних зайд. Це були правильні собаки.

Двійя зайшла у воду в сорочці. «А тітка казали, що відьми купаються лише наголяса!» — розчаровано зітхнув Рева, оглядаючи очерети. На річці було видно лише вутлі човники і солом'яні брилі місцевих рибалок. Ті не викликали в нього підозри, хоча колись він сам прикидався рибалкою, вистежуючи у плавнях розвідників Чарнецького[69].

Після купання і прання одягу мала відьмачка заповзялася сушити на сонці волосся. Воно в неї було розкішним, до колін, воронячого кольору. Рева наблизився до Двійї. Молоде тіло дівчини спокусливо світилося крізь мокру тканину.

— Розкажи мені про Чорного, — попросив він. — Чому ти назвала його старим дідом?

— Я бачила його крізь шпарину у схованці. Він старий, в нього сиве волосся.

— Буває, що чоловіки сивіють за молодих років.

— Я бачила його зрак[70].

— Він має вуса? Бороду?

— Ні, в нього голене старе обличчя. Маленькі очі і великий ніс. Він бридкий.

— І страшний?

— Так.

— Ти бачила його зброю?

— Ні.

— Як він одягнений?

— У нього вузькі штани і чорні високі чоботи. Він одягнений у кутноровану чемерку[71]. А під нею ще має темну сорочку. На зап'ястях у нього залізні кільця.

— Пласкі?

— Так.

— Широкі?

— Отакі, — дівчина граційно розвела пальці.

І Рева подумав, що вже дещо знає про ворожий арсенал. Він бачив ножі-браслети у полонених татарських шпигунів. Дуже зручна зброя: натискаєш на важельок — і браслет розгортається у смертоносний залізний кіготь з отворами для пальців. Лише одна незручність — носити такі прикраси можна, лише маючи спеціальні підрукавники з грубої шкіри. Старі січовики розповідали, що першими такі ножі придумали наймані вбивці-асасини ще до Батиєвої навали.

— А чого ж, — не втримався Рева від єхидного питаннячка, — ваші планетники того бабая не зупинили? Ви ж, подейкують, маєте Силу.

— І він її має, — Двійя різко мотнула волоссям і обризкала козака.

— То він теж чаклун?

— Він маєстатний[72] чаклун!

— Отакої, — почухав чуба козак. — А звідки таке відоме?

— Він би ніколи не знайшов маму, якби не був чаклуном. Мама вміла відводити людям очі. Якщо вона того не хотіла, люди її не бачили. І дядько Захарій таке вмів, і всі наші. А він усіх знайшов і вбив… Окрім мене і Ранвіра.

— Треба було брати мушкет і стріляти в нього, а не очі відводити.

— Так війтові люди у нього стріляли, — здвигнула плечиками Двійя. — Його кулі не беруть.

— Замовлений?

— Чаклун.

— Отаман Сірко теж замовлений. Сам бачив, як його кулі минали.

— Теж чаклун.

— Хто сказав?

— Я знаю. Якщо кулі не беруть, значить, чаклун. Від меча і отрути можна замовити, а від кулі не можна. Куля здалеку летить.

— А чаклуна вона не вражає?

— Чаклун має Силу.

— Це як?

— Він може розсунути відстань і стиснути відстань.

— Відстань не можна зрушити. Можна зрушити лише ті речі, між якими є відстань, — впевнено сказав Рева. За двадцять вісім років життя жодне бачене ним не змусило його засумніватися у цій очевидності.

— А якщо ніяких речей не буде?

— Тоді й відстані не буде.

— А куди вона дінеться?

— Ну… — Рева відчув, що його заганяють у якусь дискусійну пастку. — Туди дінеться, куди ділися речі.

— А ви є річчю?

— Ні. Я козак.

— А ваш християнський Бог є річчю?

— Тьху на тебе! Нащо про таке питаєш?

— Питаю, бо ви не розумієте. Бо якщо всі речі позникають, то ви і Бог удвох лишитися, бо ж ви із Богом не є речами так?

— Ну.

— Але якщо відстані зникають разом із речами, тоді між вами і Богом вже не буде жодної відстані?

— Ну.

— А якщо між першим і другим немає відстані, то, значить, перше є другим, а друге є першим. Так?

— Мабуть, так…

— То ви станете вашим Богом, він — вами? Гріхи вам не заважатимуть?

Рева тяжко задумався. Потім невесело посміхнувся: мовляв,

попався.

— Яка вчена відьм… планетниця, — визнав він. — Стара Черниха таки тобі дещо порозповідала.

— Я не вчена, я за родом планетниця. Вчені мало що можуть.

— І від кого ж той ваш рід ведеться?

— Якщо по-вашому, то від великого волхва Тризня.

— По-нашому?

— Християни ведуть свої роди по батькові, а ми свої — по крові.

— Не одне й те саме?

— Ні. Ми віримо, що Сила по крові спадкується лише по матері.

— А по-вашому ти від кого будеш?

— Моя прабабця Дарина була сильною планетницею, — скупо відповіла Двійя.

— Бачиш, а в твоєї прабабці ім'я було християнським.

Двійя на це зауваження відповіла мовчанням. Лише швидка посмішка пробігла її виразними губами. Від цієї посмішки в обличчі Двійї промайнуло щось грайливо-лисяче. Козакові ця граційна лисячість сподобалася. Він запитав: