Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 71

Так, наче потяг уже подали і вони тут із усіма прощаються. І вже нікому нічого не винні, і можна все розхуячити і спалити, тому що потяг — ось він, стоїть, чекає. Ось так вони поводяться. І я не розумію — чому? Вони ж, суки, тут живуть. У цих містах. Вони тут виростали. Ходили до школи, пропускали уроки, грали у футбол. Вони тут жили все життя. Так що ж вони випалюють усе за собою? Вся ця підарня, яка пре звідусюди, яка зараз по-справжньому стає на ноги. Уся ця банківська наволоч, мінти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, аналітики, власники, блядь, капіталісти — що вони поводять себе так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати? Вони ж насправді нікуди не поїдуть. Вони залишаться тут, ми з ними закуповуємось у тих самих магазинах. Які вони беззахисні, отче? Які слабкі? В них сталеві щелепи, чувак, вони загризуть тебе, коли їм це буде потрібно. Де ж їхня беззахисність?

— Ти теж все правильно говориш, — відповів він на це, — але забуваєш про одну річ: агресію породжує саме беззахисність. І слабкість.

— По-твоєму, вони вкінець охуївають саме через власну слабкість?

— Так. І через беззахисність.

— І що з цим робити?

— Роби, що робив, Гєра, — відказав пресвітер. — Роби, що робив. Не ігноруй живих. І не забувай про мертвих.

Увечері того ж дня ми з Сєвою знову припхались до лікарні, аби забрати Ольгу. Вона вже знала про Травмованого, була тиха й заплакана, дозволила віднести себе в машину і вкласти на заднє сидіння. Жила вона насправді поруч із лікарнею, всього за кілька кварталів. Сєва їхав обережно, намагаючись оминати ями. Вдома на Ольгу чекали дві її тітки. Ми з Сєвою занесли її на просторе, всуціль заросле виноградом подвір'я, піднялись на ґанок невеликого будинку, пройшли верандою, занесли до вітальні, обережно поклали на канапу. Тітки метушились довкола нас, приносили то гарячий чайник, то маленькі пухкі подушки, то зникали й повертались із мінеральною водою, то витягували звідкись чорного худющого кота й совали в руки хворій.

Зрештою, Ольга не витримала і попросила всіх вийти.

А мене попросила залишитись.

— Коли похорон? — запитала тихо.

— Післязавтра, — відповів я. — В суботу.

— Заїдеш за мною, добре?

— Добре.

— Ти іди, гаразд? — попросила вона. — Потім прийдеш.

— Гаразд, — погодився я. — Почекаю, доки ти заснеш, і піду.

— Домовились.

На подвір'ї чутно було голоси тіток, які про щось перемовлялись. Ольга лежала, накрившись теплим ліжником, і дивилася кудись за вікно, де розливалась густа бузкова темінь.

— Пам'ятаєш, ти розповідав про листівки? — спитала раптом.

— Які листівки?

— Туристичні. Набори листівок із різних міст. Говорив, що ви їх на уроках використовували.

— А, — згадав я. — Листівки з Ворошиловграда.

— Так, — підтвердила Ольга. — З Ворошиловграда.

— Чому ти згадала?

— Я знайшла в себе цілу пачку таких.

— Серйозно?

— Угу. Довго згадувала, звідки вони в мене. Потім згадала. Ми з подружками листувались із німецькими піонерами.

Мені писав хлопчик із Дрездена. Все запрошував у гості, присилав листівки. І я теж йому посилала. Купувала цілі набори, вибирала ті, де було побільше квітів, аби він думав, що в нас тут весело. А решту, з пам'ятниками, лишала собі. А тепер ось знайшла. Цілу пачку. Дивно, — сказала вона, — і міста такого вже немає, і хлопчик із Дрездена давно мені не пише, і все це було мовби не зі мною. Мовби в іншому житті, з іншими людьми. Інше місто, інша країна, зовсім інші люди. Мабуть, ці картинки і є моє минуле. Щось таке, що в мене відібрали і примушують про нього забути. А я не забуваю, тому що це, насправді, частина мене. Можливо, навіть краща частина, — додала вона подумавши.

Торкнулась моєї руки і якийсь час мовчала, дивлячись кудись за вікно.

— Я знала — щось станеться, — раптом сказала вона. — Відчувала. Але допомогти так нічим і не змогла.

— Чим ти могла допомогти?

— Не знаю, — сказала Ольга. — Не знаю. І що тепер робити — теж не знаю. Не забудь заїхати за мною, добре? — попросила знову.

— Не забуду, — запевнив я. — Не хвилюйся.

Вона дістала з кишені свій мобільний, передала мені.

— Поклади де-небудь, — попросила.

Я взяв у неї з рук телефон. Можна? — спитався і швидко знайшов серед контактів номер Травмованого.

Пішли довгі гудки. Перший, другий, третій. Я вже збирався відкласти слухавку, як раптом почувся дивний звук, наче ввімкнувся автовідповідач, і з того боку з'явився ледь відчутний протяг, що поступово наростав. Так, ніби дув холодний морський вітер, видуваючи з повітря всі звуки й голоси, забиваючи все своїм крижаним диханням.

Вітер зривався й завивав, накочуючись із порожнечі. Таке враження, що я потрапив на підпільні радіохвилі, якими користувались пілоти, пролітаючи над цією закинутою територією. Поступово в шумі й протягах почулись нерозбірливі голоси. Вони перекрикувались у далекому ефірі, звертались один до одного, повідомляючи про щось важливе. Але як я не прислухався, як не намагався розрізнити окремі слова, у мене нічого не виходило. Лише віддалений рівний шум заповнював собою потойбіччя. Поступово голоси зникли, й важка невимовна тиша запала в ефірі. Я вимкнув телефон і поклав слухавку на підвіконня.

— Що там? — запитала Ольга.

— Нічого, — відповів я їй. — Зовсім нічого.

Вона ще деякий час лежала в темряві з відкритими очима, торкалась моєї руки, легко зітхала і наспівувала щось упівголоса. За якийсь час заснула, дихаючи рівно й відсторонено.

Сєва мене не дочекався. Коли я вийшов надвір, його вже не було. Потрібно було якось добиратись додому.

Я пройшов вулицею, пірнув під темні яблуневі гілки, звернув коротким шляхом і незабаром знову опинився коло лікарняної стіни. Втретє за сьогодні.

Повітря зовсім остигло, небом протяглись хмари.

В місті було тихо й порожньо, місячне світло вихоплювало з темряви важкі гілки фруктових дерев і холодні від роси металеві дорожні знаки. Я йшов, згадуючи, що стоїть за будівлями, які мені траплялись. Минув лікарню, в якій колись лежав брат із апендицитом. Згадав, як ми, молодші, бігали до нього, перелазячи через цегляну стіну.

Минув білий квартал зони, куди ми з братом приходили, аби переговорити з охороною — у брата були якісь справи, а я просто крутився коло нього. Минув монастир, в якому раніше стояла військова частина і де раніше служив наш старий. За монастирем була моя школа — плац із турніками, розлініяний асфальт, нички з сигаретами, діри в огорожі, через які можна було пролізти. Далі темнів готель. Я згадав, як ми приводили сюди жінок, уже зовсім дорослими, вже маючи кишенькові гроші й невеликий вуличний авторитет, маючи якісь уявлення про любов. Напроти темніла телефонна станція, де свого часу відкрили відеосалон і куди ми вже не ходили, оскільки показували там здебільшого якісь фільми про карате, які нас, дорослих, уже мало цікавили.

Далі була поліклініка, де ми колись купували спирт, за нею — цілодобовий на розі, в якому раніше наливали всім спраглим, незалежно від стану, віку та віросповідання. Потім праворуч на мить з'являлась пожежна вишка, під якою ми колись улаштували дивовижний мордобій. За нею був райвідділ, куди нас усіх потім і забрали. Далі починались тихі двори, зарослі травою і заліплені павутиною, темні провулки з ретельно поламаним асфальтом, потім траса тяглась за місто, і виходячи нею, я ніби вкотре назавжди залишав ці вулички та будинки, покидав це місто, лишаючи в ньому друзів, родичів та коханих. Дивовижне поєднання втрати й тривоги охоплювало на мить, але швидко відступало, й солодке відчуття ритму вказувало на те, що траса лише починається, і їхати нею можна безкінечно довго в будь-якому напрямку. За останніми будинками починались порожні поля, далі темряву перетинала дамба. За дамбою гостро зблискувала в світлі місяця поверхня ріки.