Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 70

Знову обернувся до мене, дивлячись нахабно, проте не зовсім упевнено. Зображення на ноуті зависло, і золотава жіноча голова, відчайдушно до чогось присмоктавшись, тьмяно здригалась у нього за спиною, хоча він цього і не бачив.

— Германе? — запитав дещо розв'язно. — Діма, — простягнув руку вітаючись. — Сідай, — показав рукою на стілець коло дверей.

Я скинув на підлогу перемащений чимось липким космополітен і сів. Діма кинувся було, аби підняти журнал, проте в останню мить стримався. Стояв і показово розглядав мене з голови до ніг, поступово приходячи до тями і вирішуючи, як саме слід зі мною поводитись. Білявка за його спиною і далі всмоктувала в себе щось потойбічне, виглядаючи на тлі його треників контрастно й барвисто.

Я ще не встиг нічого сказати, як вода в душі стихла, і за якусь мить до кімнати ввалився його напарник — пухкий і довговолосий, у синій піжамі й пухнастих, якихось жіночих капцях. На ходу витирав голову смугастим рушником.

Мене спочатку взагалі не завважив, утім, відчувши напругу в погляді сусіда, скосив очі в мій бік і швидко застебнувся на всі три ґудзики.

— Це Герман, — з нещирою втіхою в голосі повідомив йому Діма.

— Владік, — промовив довговолосий холодно, дивлячись на мене важким поглядом.

Він хитнувся в мій бік і завис, мабуть, вирішуючи, потиснути мені руку чи ні. Вирішив, що не треба. Я теж не поспішав із ним вітатись.

— Прикинь, — далі говорив Діма, безцеремонно мене розглядаючи. — А ми тебе шукали. Добре, що прийшов.

Правда, Владік?

— Правда, — незадоволено промовив Владік.

Я розумів, до чого вони вели. Владік виглядав попростіше, і Діма відвів йому роль усім незадоволеного.

Він мусив висіти наді мною, вантажачи й лякаючи. Владік і справді висів. Причому в прямому сенсі — став просто наді мною, так що я навіть відчув запах його крему після гоління. Діма ж був, мабуть, більш хитровиїбаний і намагався справити враження свого хлопця — відкритого, простого і в міру нахабного. Очевидно, душу я мав відкрити саме йому, а Владік, мабуть, тут був просто так, для меблів.

— Ми навіть на роботу до тебе їздили, — говорив Діма. — Брату твоєму дзвонили. Правда, Владік?

— П'ятий день тут їбемось, — грізно докинув Владік.

При цьому я подивився на монітор, де тьмяно спалахувала білявка, не випускаючи з зубів свою здобич. Владік перехопив мій погляд і раптом теж побачив білявку. І Діма, помітивши, що ми обоє пильно розглядаємо щось за його спиною, різко обернувся і все побачив. Владік кинувся повз нього й швидким рухом прикрив монітор. Хотів було повернутись на своє місце, проте я швидко переставив стілець, і тепер вони стояли переді мною як школярі. Вони це відразу зауважили. Видно було, що їм це не подобається, тому вони синхронно сіли на ліжко до Діми, обережно переступаючи через розлитий йогурт. Але сиділи вони теж як школярі, не знаючи, куди подіти свої шкідливі руки.

Одним словом, усі ми почували себе не найкращим чином.

Але потрібно було далі знайомитись.

— Да, — знову заговорив Діма, — ти хоч би телефон собі завів.

— Для чого? — не зрозумів я.

— Ну, щоб знайти тебе можна було, — пояснив Діма.

Владік холодно блимав у мій бік.

— А що ви хочете?

— У нас до тебе справа, — перебив Діму Владік. — Ти Бориса Колісниченка знаєш?

— Боліка?

— Бориса, — холодно поправив мене Владік. — Колісниченка.

— Ну, знаю, — так само холодно відповів я.

— У вас там якісь проблеми були? — весело запитав Діма. — З грошима?

— З чого ти взяв?

— Да вони самі нам розповіли, — засміявся Діма.

— Да? — перепитав я. — І що ж вони вам розповіли?

— Сказали, що кинули тебе на бабки, — знову засміявся Діма.

— Як лоха, — додав Владік.

— Що, так і сказали — як лоха? — не повірив я.

— Ну, «як лоха» не казали, — відступив Діма, — але в принципі щось таке.

— Ну, але ж не казали «як лоха», правильно? — наполягав я.

— Ну, не казали, — змушений був визнати Діма.

— Ось бачите, — сказав я заспокоєно.

— Коротше, — знову грубо вступив Владік. — Яка різниця. Наших клієнтів вони теж кинули на бабки. Вони всіх кидають.

— Да, — підхопив Діма, — Їм уже давно пора обламати роги. Тільки впіймати на гарячому не виходить — хитрі, суки.

— Ну, а я при чому? — не зрозумів я.

— Значить, так, Германе, — довірливо заговорив Діма, — по ходу, якщо ти нам допоможеш — ми їх накриємо.

— Ти послухай, — загрозливо докинув Владік.

— По ходу, якщо ти даси свідчення — їм пиздець. Вони ж тебе кинули, привильно?

— Правильно, — погодився за мене Владік.

— І наших клієнтів вони теж кинули! — закричав весело Діма. — Коротше, Германе, нам треба бути заодно. Разом ми їх накриємо.

— Ти зрозумів? — строго перепитав мене Владік.

— Та ясно, — відповів за мене Діма. — Ти не переживай, ми все беремо на себе. Просто засвідчиш у суді, отримаєш назад своє бабло, і розбіжимось, ясно? Далі вже ми самі.

Я якусь мить помовчав, розглядаючи песиків у Владіка на капцях.

— Ви що, — вирішив уточнити, — хочете, щоби я дав свідчення проти Боліка?

— Так, — холодно підтвердив Владік. — Проти Бориса.

— А з яких хуїв ви вирішили, що я це зроблю?

— Ну, вони ж тебе кинули? — здивувався Діма. — На бабки, — додав він на всяк випадок.

— І що, по-твоєму, це причина, щоби здавати друзів?

— Яких друзів, Германе? — гарячково запротестував Діма. — Вони ж тебе кинули.

— Як лоха, — встиг додати Владік.

— Закрий рот, — сказав я Владіку. — Ти чуєш? Закрий рот.

Владік якось зам'явся.

— Та ладно, — спробував заступитись за нього Діма. — Все нормально.

— Нє, — далі говорив я Владіку, — ти мене зрозумів?

Рот закрий.

Владік втягнув голову в плечі, від чого плечима його розсипалось мокре волосся. Рот він закрив і загалом мовчав.

Але я вирішив таки з цим закінчити.

— Нє, ти мене зрозумів? — допитувався я Владіка. — Ти зрозумів мене?

— Він зрозумів, — несміливо відповів Діма. — Германе, він зрозумів.

— Ось і добре, — заспокоївся я. — Значить, так: можете переночувати тут, але завтра щоб звалили звідси першим автобусом. Побачу вас ще раз — пиздець вам, реб'ята.

— Германе, — спробував заперечити Діма. — Да ти що?

Ми ж за тебе. Ми ж їх наказати хочемо. Вони ж кинули тебе, Германе.

— Тобі скільки років? — спитав я в нього.

— Двадцять чотири, — відповів Діма.

— А мені двадцять три, — для чогось додав Владік.

— А ти рот закрий, — перебив я його. — Чувак, тобі лише двадцять чотири, а в тобі вже стільки гівна. Розумієш?

Ти думаєш, я через бабки почну зливати своїх друзів? Ти думаєш, що я здам їх через гроші? Де вас тільки таких беруть, реб'ята? На кого ви вчились?

— На юристів, — ледь чутно відповів Діма. Виглядав він розгублено. Схоже, вони дещо інакше уявляли собі нашу зустріч.

— Блядь, звідки в нас стільки юристів? — здивувався я. — Коротше, я вам усе сказав — щоб завтра вас тут не було. А я зі своїми друзями якось сам розберусь, без юристів.

Я встав і рушив до дверей. Уже коли виходив, Діма раптом зірвався з ліжка.

— Германе, — крикнув він відчайдушно. — Але в нас уже є всі документи! Ми вже все зібрали! Ти нам маєш допомогти, це ж у твоїх інтересах! Ну, як же ти не розумієш!

Ось, подивись!

Він схопив ноутбук, різко розкрив і простягнув до мене, намагаючись щось показати. Комп'ютер прокинувся, глухо запрацювавши, і знайома мені білявка, з'явившись на екрані, з новими силами взялася досмоктувати недосмоктане.

— Сам дивись, дрочило, — порадив я і зачинив за собою двері.

І ще я йому сказав таке:

— Ти все правильно говориш. Я майже в усьому з тобою погоджуюсь. Але ось ти кажеш: слабкі й беззахисні. А я думаю — якого хуя, отче? Якого хуя вони слабкі? І чому ти вважаєш їх беззахисними? Вони всі тут народились і тут живуть. Але поводять себе, мов на вокзалі, ти розумієш?