Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 52

Ти, що з нічого виникла, — говорила вона, — і що прийшла нізвідки. Солодка, як світло, й невидима, наче ніч. Все, що діялось довкола тебе, все повітря, яким ти дихала крізь материнські пори, все небо, що пливло угорі, і все каміння, що лежить під землею, — все це вміщається в твоєму сновидінні. Все, що ти бачиш уві сні, що ти народжуєш, прокидаючись, — все слугує тобі цієї ночі, все кружляє над тобою, ніби зірки навколо порожнечі. Тепло підіймалось із рік, аби тобі не було надто зимно в дорозі.

Трави росли із землі, аби ти ступала ними, йдучи зі Сходу.

Тварини брели за твоїм диханням, гріючи своїми боками чорну утробу ночі, й духи летіли вгорі, мов ластівки, видивляючись тобі місце для відпочинку. З зоряного неба зроблено твою голову. З місячних променів зроблене твоє праве око, з жовтого сонця — ліве. З комет та небесного каміння зроблено твої зуби. З жовтневого туману витворено твою шкіру. З дощів постали твої легені, а з посухи б'ється твоє радісне серце. Зі стебел гірких рослин ростуть твої руки, з соковитої кукурудзи означуються твої литки. Коли ти відкриваєш очі, росте місяць, а коли закриваєш — тонуть рибальські човни. Коли ти зітхаєш, жінки чешуть волосся печалі й смутку, а коли бачиш уві сні небеса — корови повняться молоком.

Всі, хто прийшов тебе вітати, всі, хто піде за тобою гірськими стежками, співають тепер лише для тебе. І в кожного з них під піднебінням ховаються ластівки, лаштуючись там на зиму. Оскільки нам разом зимувати, разом вибиратися крізь сніги, переводити наших тварин через замерзлі ріки, гнати перед собою безкінечні череди, переганяти їх через перевали, через глибокі зимові ночі, через засніжені міста й залізничні колії. Спи, доки не прокинулись птахи на плечах потомлених чоловіків, і не зупинились серця в грудях тих, хто тебе любить. Коли ти прокинешся, повітря зрушиться й потече на Захід, забираючи з собою всі наші бажання, всі потаємні слова, які ми промовляли до тебе.

Коли ти прокинешся, ти покажеш нам шлях із цієї пустки, ти прокреслиш для нас довгу тонку лінію, яка і виведе нас до всіх тих, хто колись нас залишив.

І сказавши це, вона замовкла. І всі, зрозумівши її, почали виходити з намету надвір, туди, де чекав схвильований натовп. Вона вийшла останньою, їй звільнили місце, вона стала перед чоловіками й жінками, обвівши всіх уважним поглядом. І всі напружено чекали, що ж вона скаже.

— В неї золоті очі й тьмяна шкіра, — сказала жінка урочисто. — І раз ми вже дійшли до цих далеких місць, раз ми вже зупинились посеред цих полів, то назовімо її Мокою.

Гарячий вітер здійнявся по цих її словах, зриваючи з голів капелюхи й куйовдячи жінкам довге волосся. Жінки здійняли руки до небес і почали викрикувати щось радісно й безтямно, і чоловіки слідом за ними викидали в чорне жовтневе повітря міцно стиснуті кулаки, дякуючи місцевим духам за прихильність та поблажливість і славлячи щойно народжену принцесу Моку — гаранта їхньої безпеки та транзитності, королеву монголів, володарку срібних перснів ФК Шахтар, золотооку сплячу красуню, котра подарувала їм усім надію та сподівання.

За всім цим ґвалтом і гамором Кароліна взяла мою руку й пов'язала на зап'ястя тонку червону мотузку.

— Це тобі на згадку, — сказала, — про цю ніч.

І штовхнула мене вперед, просто в радісний, бурхливий натовп, який відразу ж закрутив мене й потягнув за собою, крізь ніч, повз мерехкі вогні. Вони всі голосно вітали одне одного, обіймаючись і вистрибуючи вгору, повисаючи на плечах своїх друзів і забігаючи в густі дими, що низько стелились від пізніх багать. Я кинув погляд назад, проте Кароліна вже встигла зникнути. Її ніде не було. І лише вітер розвівав прапори Євросоюзу над наметами, здіймав у небо пил, звільняючи шлях веселим мідноголосим чоловікам, що збирались у коло й співали пісень незрозумілого змісту й нечуваної сили. І діти стрімко пробігали повз дорослих, прослизаючи поміж ногами чоловіків та уникаючи жіночих обіймів з вереском і сміхом, вганялись у морок, збовтували тумани й збивали з небес зірки довгими сухими палицями, і зорі, обсипаючись, мов горіхи, лунко бились об брезентові дахи наметів і потрапляли до багать, вибиваючи з них снопи іскор, залітали до кишень і підставлених капелюхів, бризкаючи світлом та холодним соком. Худоба, зігнана гамором і метушінням, рушала крізь табір, вибираючись у долину, з її тишею та холодною бочковою водою. Ліниві корови оминали жінок, що пов'язували їм на роги стрічки и хустини, тяжко ревли, спускаючись із цих божевільних пагорбів. За ними бігли вівці й кози, і діти їхали верхи на них, як справжні кочівники, як небачена диявольська кіннота, що пробилася сюди крізь дощі й посуху і тепер підбиралась до найродючіших долин та угідь. Жінки в халатах та дощовиках танцювали довкола багать, впадаючи в безтямність, рухаючись завчено й легко, відчуваючи одна одну в цих рухах і повторюючи своїм танцем рухи птахів і тварин, яких їм доводилось бачити.

Я вже змучився від цього всього, тож, пробившись крізь чергову дитячу ватагу, рушив до намету. Зайшов, переступивши поріг. Телевізор так само висвітлював нічне повітря м'яким невагомим сяйвом. Кароліна лежала на спальнику, пристрасно цілуючись із м'язистою білявкою в помаранчевому комбінезоні. Білявка встигла стягнути з Кароліни светра й цілувала її темні важкі груди, а Кароліна куйовдила її коротко стрижене світле волосся, розстібаючи ґудзики на комбінезоні. Я зробив вигляд, що дивлюсь телевізор.

Проте Кароліна відразу помітила мене і почала цілуватися ще більш пристрасно. Я спробував непомітно вийти.

— Германе, — крикнула Кароліна сміючись. — Ти куди?

— Нічого-нічого, — відповів я. — Продовжуйте.

— Не бійся, — далі сміялась Кароліна. — Йди сюди.

— Не хочу вам заважати.

Білявка підвела голову й теж подивилась на мене.

— А ти нам не заважаєш, — сказала вона.

— Ти нам допомагаєш, — додала Кароліна й знову засміялась. — Добре, лягай спати.

Вони лежали обійнявшись і з інтересом спостерігали, що я робитиму далі. Я подумав, що невірно було б кудись іти. Зрештою, подумав, кожен святкує як уміє. Знайшов свій спальник, заліз усередину і, відвернувшись до стіни, злісно заснув. Коли засинав, вони все ще цілувались.

5

— …і сказала, що ти тут, що ти залишився.

— Залишився?

— Так.

— А чому вона мене не розбудила?

— Сказала, що ти спав, як немовля.

— Як немовля? Як це — як немовля?

— Міцно.

— Добре, хоч документи не забрала.

— Комісія ЄС. Шарлатани.

— Чому вони мене кинули?

— Германе, — мовила Тамара втомлено, — що я можу зробити?

— Нічого, — відповів я незадоволено. Невдячне заняття, пов'язане з пригадуваннями й зіставленнями. Сонце бронзовим корпусом пропливало вгорі, ніби аеростат, дрейфуючи теплими повітряними потоками.

Прокинувшись десь опівдні, я довго пригадував минулий день і цю безкінечну ніч. Пригадував співи, імена та обличчя, ловив запахи помешкання, в якому прокинувся, прислухався до протягів і тиші. Тиша лякала, невже всі ще сплять, думав я, мабуть, святкували до ранку, тож тепер відсипаються перед далекою важкою дорогою. Вилізши зі спальника, побачив, що ні Кароліни, ні її подруги-білявки в наметі немає і що я тут узагалі залишився сам. Більше того, намет був порожній, не лишилося в ньому ні спальників, ні одягу, ні чорно-білого телевізора. Книги, торби, мапи й шкарпетки — все це кудись зникло. Передбачаючи недобре, я вийшов надвір. Від табору лишились руїни й попелища. Чорні худі дими тяглись у небо, мов голодні кобри. Витоптані стежки складались у дивний незрозумілий візерунок, за яким пілоти й птахи могли відтворити маршрут пересування диких східних племен у невідомому напрямку з непевною метою. Незрозуміло було, коли вони знялись і рушили, як лишились непоміченими і чому я нічого не почув. Посеред поля стояла пара великих, роздутих ізсередини повітрям наметів та стриміли щогли з прапорами Євросоюзу, а віддалік, у долині, стояли біотуалети, коло яких крутились кілька солдатів, намагаючись вивантажити сині кабіни на причіп військового буксира. Поруч із буксиром, на місці бочок із водою, біліла церковна волга.