Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 51

— Як він працює? — не зрозумів я.

— На бензині, — пояснила Кароліна. — Там, за стіною, невеликий движок, від нього ми й запускаємось.

Тільки в нас антена слабка, так що він усе одно нічого не показує.

Вона стягла свою військову куртку, кинула її на підлогу, знайшла теплий в'язаний светр, одягла й сіла на розкидані спальники.

— Ну, що, — сказала вмостившись. — Давай розповідай.

— Хто вони такі? — запитав я.

— Біженці, — пояснила Кароліна. — Монголи, тибетці.

Африканці навіть є.

— І куди вони тікають? — не зрозумів я.

— На Захід, — відповіла Кароліна.

— Хіба це законно?

— Ні, звичайно, — вона дістала з кишені люльку, набила її тютюном і, розкуривши, завалилась на одяг та подушки. — Якби не ми, їх би давно всіх завернули.

— А ви хто? — запитав я на всяк випадок.

— Місія від Євросоюзу, — пояснила Кароліна, випускаючи над собою терпкий дим. — Контролюємо дотримання прав людини. А насправді конвоюємо їх. Інакше їх просто переб'ють. У них ні документів, ні імен нормальних. Вони взагалі дивні, ці монголи. Хоча добрі.

— Що це вони знову в Європу зібрались?

— Тебе як звати? Герман?

— Герман.

— Германе, вони кочівники. Це в їхній крові — рухатись, не зупинятись. Хоча ось застрягли. Тиждень тут киснемо.

— А що сталось?

— Сивіла народжує, — Кароліна цілком потонула в тютюновій хмарі. Я підійшов і обережно сів поруч із нею. Вона простягла люльку. Я, пам'ятаючи про напій із її термоса, відмовився.

— А хто така Сивіла?

— Вона їхній посланець.

— Як це?

— Ну, типу народного депутата, — пояснила Кароліна. — Яка не яка, а представницька влада. Вони її слухаються й дуже переживають із приводу цієї вагітності. Не хочуть іти, доки вона не народить. Бояться, що угорці не пропустять. Ось стоять тут і чекають. І ми разом з ними.

— А хто тато?

— А тата немає, — відповіла Кароліна. — У них тут взагалі специфічні звичаї. Ніхто не знає, хто тато, але переживають усі. Такий ось матріархат, Германе, — сказала Кароліна й дзвінко розсміялась. — Так тобі до міста треба? — спитала заспокоївшись.

— Так, мабуть.

— Ночуй із нами, — сказала вона. — Сивіла народить — ми відразу рушимо. Їм по теплому через Карпати потрібно перейти. То й тебе додому підкинемо.

— Добре.

— Тоді тримай, — вона дістала з кутка теплий чорний спальник і кинула мені. — Будеш спати в ньому. Пішли чистити зуби.

Вона дістала з похідної торби зубну пасту, сунула до рота щітку, зірвалась на ноги й пішла, запихаючи до кишені при коліні ще теплу люльку. В мене щітки не було, Кароліна пірнула попід кріпленнями, пройшла повз багаття, що вже згасало, й рушила темною колючою стернею. Оминула крайній намет, коло якого сиділи кілька жінок у помаранчевих комбінезонах та пухових хустках, перебираючи в руках вервиці й курячи сигарети з фільтром, і пішла в долину. Її сірий, товстої шерсті светр тепло світив попереду, вона легко ступала нічним ґрунтом, давлячи випадкове колосся твердими підборами. Я йшов за нею, і мені здавалось, що зорі злітаються на її дреди, ніби на антени, налипають на них, сріблячи її голову й освітлюючи її поставу. Внизу стояли кілька чорних залізних бочок, наповнених водою. Віддалік притулились два біотуалети, котрі кочівники, вочевидь, тягали за собою в довгих транссибірських мандрах. Кароліна підійшла до бочок, нахилилась і зачерпнула повні долоні. Вода в її руках була повільною й слухняною, вона ліниво стікала поміж її довгих чорних пальців, пульсувала ніжними тонкими зап'ястями, затікаючи під теплу шерсть светра й світячись із-під одягу крихким електричним світлом. Кароліна розвела долоні, й вода, зірвавшись, упала назад у металеве нутро, розбризкуючись безліччю скалок та розбиваючи темні відображення, що з'являлись на водяній поверхні.

— Потримай, — сказала вона, стягла светра, за ним майку й кинула це мені.

Схилилась над нічною водою, гола до пояса, миючись, мов справжній солдат, широко розставивши ноги й важко дихаючи від холоду та задоволення. Шкіра її світилась, вода освітлювала її білим ламким вогнем, вихоплюючи плаский наполоханий живіт і важкі груди, позначені краплями, торкаючись вен на її руках і гостро зблискуючи на її білих, мов крейда, долонях.

— Вони зовсім не миються в ріках, — сказала Кароліна, не виймаючи щітки з зубів та обтираючись власною майкою, — просто біда з цим народним побутом. Це надзвичайно негігієнічно — весь час митись із бочок.

Віриш?

— Вірю. А їхні жінки теж так миються?

— Та ну тебе, — образилась Кароліна, натягла светра й взялась чистити зуби.

Раптом нагорі, в таборі, повітря здригнулось і розірвалось радісним зойком.

— Народила! — закричав хтось, і цю звістку відразу ж підхопили десятки голосів. — Вона народила!

Вогні зірвались у небо. Табором засновигали швидкі примарні постаті, зчинилася біганина, зачувся рев худоби й весела естрадна музика з магнітофонів.

— Пішли, — сказала Кароліна. — Ми маємо це побачити.

Діти стягували до головного намету пляшки з напоями та холодні закуски, жінки розігрівали на вогні казани з якимось варивом, чоловіки радісно обіймались, вітаючи один одного й перепитуючи про подробиці. При наметі Сивіли стояв цілий натовп, він радісно гудів і хвилювався, всі намагались проштовхнутись уперед, зчинилась тіснява, проте це нікого не турбувало. Хтось із чоловіків тримав у руках смолоскипи, хтось підсвічував собі та іншим мобільними телефонами, всі напружено вдивлялись у завісу, за якою сталось нещодавно очікуване народження. Кароліна впевнено пройшла між чоловіків, легко, проте наполегливо розштовхуючи їх, я поспішав слідом.

Кочівники не ремствували й шанобливо розступались, даючи дорогу військовим. На порозі Кароліна озирнулась:

— Доки вона народжувала, заходити до неї було заборонено. Навіть представникам ЄС. Розумієш?

— А то, — відповів я.

— Через поріг переступай, — нагадала вона, зникаючи за запоною.

Всередині стояли чоловіки й жінки, тихо перешіптуючись. Були це близькі до Сивіли люди, пояснила мені Кароліна, її подружки, сестри, коханки, а також охоронець та бухгалтер. Обличчя їхні світились утіхою, радість поєднувала їх цієї пізньої години. Посеред кімнати стояла буржуйка, жерстяна труба з якої виходила кудись угору, під дах. При грубці сиділа молода жінка в адідасівській вітрівці й підкидала у вогонь сушені трави, що наповнювали повітря пахощами. Сама Сивіла лежала на лівій половині помешкання на синтетичних килимах, овечих шкурах та китайських пледах. Була вже старшою жінкою, з темнавим монголоїдним обличчям та глибокими чорними очима. Одягнена була в майку від Дольче й Габана. Виглядала стомлено, проте поверх утоми проступала ніжність, яку лише підкреслювала щедро накладена на обличчя косметика. Поруч із нею, замотана в німецьку пухову ковдру, лежала її дівчинка, визираючи назовні личком і тихо посапуючи уві сні крихітним дитячим носиком. Коло дівчинки на ковдрі лежали перші подарунки, що їх принесли з собою гості: срібні китайські монети, срібний, щоправда, не новий, паркер, а ще срібний перстень-печатка з емблемою ФК Шахтар та срібна чайна ложечка з якимись рунами, дрібно прокресленими з обох боків. Кароліна обережно пройшла, схилилась над Сивілою, легко провела їй долонею по щоці, дістала з кишені військовий жетон, покритий сріблом та заговорений від снайперів, і поклала поруч із малою. Сивіла вдячно кивнула, і втішена Кароліна повернулась на своє місце. Натомість жінка, котра кидала трави до вогню, схилилась над багаттям і, набравши повні легені диму, підвелась і рушила до новонародженої, а там випустила біле задимлене повітря над головою дівчинки, так що та аж посміхнулась уві сні, й усі інші теж заусміхались, і я теж усміхнувся, і Кароліна, торкнувшись мого ліктя, також засміялась. А жінка тим часом, випустивши дим, сиділа над немовлям і говорила.