Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 24

— Яка ж ти сволота!

— Я? Той, хто врятував життя тобі й заразом Гарольдові? Той, хто, можливо, цілий твій світ порятував від візиту принца-деспота?

Я не могла дивитися на цього мерзотника.

Зрозуміло, він підібрав здохлу ворону під стінами замку та наповнив її своєю волею, перетворив на зомбі. Мені перед принцом-деспотом та з арбалетниками за спиною ніколи було гратися в «знайди десять розбіжностей». За горою цегли на місці дверей перегукувалися голоси; Максиміліан зістрибнув із підвіконня, підбіг до принца-деспота й скорчив над ним пальці, знову заводячи свою магію. Гнучкі ремінці оповили принца, ніби мотузка ковбасу.

Я схилилася над Гарольдом. Рана в нього на плечі виявилася глибокою, меч пошкодив ключицю; я не дозволила собі злякатись і взялася до знеболювання, чищення, з’єднання тканин. Посох нагрівся в моїх долонях. За барикадою, що утворилася на місці дверей, тривала галаслива ворожа нарада.

— Цікаво, коли вони знайдуть потаємні двері? — запитав Максиміліан замислено. Він зовсім, здавалося, забув про свою поразку на кургані й поводився так, начебто нічого особливого в лісі не трапилося.

Гарольд розплющив очі.

Зараз він здавався навіть старшим, ніж був насправді. У бороді в нього ясно виднілися сиві волосинки. Очі дивилися тужно.

— Дякую, Ліно… Ти все-таки зв’язалася з некромантом?

— Він порятував нас обох, — неприємно вразив мене цей докір.

— Іди до себе, — сказав Гарольд. — Жодної надії більше нема. Принц-деспот привів своїх людей не на допомогу, а зі зрадницькою метою…

— Ти ж знав його! — вирвалося в мене. — Як ти міг йому повірити хоч на секунду?!

— Не мав іншого вибору, — Гарольд дивився очужіло. — Тепер усе скінчено. Зрада, удар у спину… Багато хто загинув… Це безнадійно, але ми все одно будемо битися…

Мені здалося, що він марить. Нічого дивного — без магічної допомоги він десять разів уже міг умерти.

— Оживи! — я простягла руку над його сивуватим тім’ям.

Він ледь помітно здригнувся. Його очі розплющилися ширше: він дивився на мене, наче вперше бачив.

— Ти стала гарним магом… Пам’ятаєш, як я вчив тебе цього заклинання? Не дуже розумний був із мене наставник…

Не треба бути надто розумним, аби второпати: Гарольд прощається. На його біле обличчя поступово повертався цвіт, тіні під очами світлішали, він щосекунди здавався здоровішим, але очі залишалися хворими. Він уже посміхався, уже сів пряміше, вже готовий був підвестися — та він був приречений, знав це, і приреченість огортала його, ніби плащ.

— Скільки твоїх людей залишилося в замку? — різко запитав Максиміліан. — Що нам робити: пробиватися до своїх, дати драла, поки не пізно?

— Ліно, попроси його піти геть, — Гарольд із натугою підвівся. — Поки ще я командую цією фортецею, не потерплю тут некроманта.

Тонкі губи Максиміліана стислися в шнурочок. Носком чобота він підчепив половинку розрубаного посоха на підлозі:

— Де твоя зброя, магу? Оце?

Не слухаючи його, Гарольд визирнув у вікно. Озирнувся; важкими кроками перетнув кімнату, відчинив шафу; я побачила знайомий безлад — книги, склянки, засушені ящірки, світильники й пергаментні сувої, недогарки свічок, іще якесь дрібне сміття; у кутку шафи стояв, як завжди, великий кістяк, прикладав до зубів кістяний палець на знак мовчання.

— Ого, — Максиміліан пожвавився. — А ще некроманта лає…

Гарольд не дивився на нього. Із глибини шафи він витяг згорток, струснув курну тканину, оголюючи меч у піхвах. Кістяк запопадливо причинив дверцята зсередини.

Гарольд скинув піхви на підлогу. Меч, якщо його вперти вістрям у землю, руків’ям діставав би мені до підборіддя.

— Ось моя зброя, — похмуро мовив Гарольд. — Я не здамся без бою. Ліно, відкинь ці камінчики, — він кивнув на завалені двері.

— Гарольде! — скрикнула я. — Послухай!

Він обернувся до мене — здивований цього разу моїм тоном.

— Ми не повинні вмирати! Ми повинні вижити, врятувати цей замок і це місто, ми повинні все це відстояти, я знаю як! Ми знайдемо й повернемо Оберона, ти згадаєш його, і все Королівство згадає його, тоді нам будуть потрібні люди, щоб боротись із Сараною! Коли прийде Оберон…

— Ліно, — суворо перебив мене Гарольд. — Не будь легкодухою. Ти вигадала собі якогось Оберона… аби бодай у щось вірити. Його нема й не було ніколи. Слід мати мужність, аби глянути дій правді у вічі.

Він ступнув у вузькі двері потайного ходу й зник з очей. Кілька секунд вуха в мене були наче ватою закладені, в цій глухій тиші повторювалися й повторювалися його слова: «Оберона нема й не було ніколи». Але ж він має рацію…

Я помотала головою. Гарольдові слова зробили мене слабкою. Не удар ворога — а прості слова друга, який, до того ж, переконаний, що говорить чисту правду…

Максиміліан тим часом смикав дверцята шафи, а кістяк тяг їх на себе. Мовчазна боротьба тривала зі змінним успіхом.

— Який дивовижний кістяк, — пробурмотів Максиміліан замислено. — Як би перетягти його до мене в замок…

— Це над силу некромантові, — глузливо сказав хтось глибоким голосом.

Ми одночасно озирнулися. Кістяк скористався замішанням Максиміліана та з гуркотом зачинив дверцята шафи. Принц-деспот лежав, не силкуючись звільнитися, і дивився на нас знизу вгору.

— Як дивно все повторюється, — тепер він звертався тільки до мене. — Був час, коли ця дівчинка вже одного разу мене перемогла… Але користі це їй не принесло.

— Ще й як принесло, — огризнулась я. — Зрадник!

— Невдаха, — з негарною посмішкою додав Максиміліан.

Очі в принца-деспота гостро блиснули:

— Подивимося, хто з нас невдаха.

— І дивитися не варто, — Максиміліан витяг із-за пояса кинджал. Рука його раптом завмерла; він рвучко обернувся до мене:

— Ліно, а що як убити його — й відразу ж попросити принести нам Зшивач?

— Такого попросиш, — процідила я крізь зуби.

Максиміліан спохмурнів:

— Сказано — великий воїн, який давно полишив цей світ. Давно, а не хвилину тому… Тим простіше.

І з кинджалом в опущеній руці він зробив крок до принца-деспота.

— Стривай, — нервово сказала я. — Ти збираєшся його просто зараз порішити?

— А що з ним робити? Уже ж не саджати в темницю, звідки він знову втече, а втретє ти його точно не здолаєш.

Принц-деспот мовчав.

— Зачекай, — мені дуже не хотілося, щоб він убивав зв’язаного.

— Чого там чекати?

Переговори за горою цегли на місці дверей змінилися несподівано лементом і брязкотом зброї. Залишалося тільки сподіватись, що Гарольд напав на зрадників не самотою.

— Іди, політай за віконцем, — сказав Максиміліан, не звертаючи на лемент жодної уваги. Він зупинився над лежачим; я відвернулася.

— Не поспішай, — сказав принц-деспот, і голос його ледь помітно здригнувся. — Оберон би так не робив.

Я так думаю — річ не в тім, що принц-деспот ніколи не забував образ. Кілька років, проведених у Обероновій в’язниці — хай і зручній, гідній принца, — були достатнім приводом для його злопам’ятності. Це я зміркувала потім; коли принц, уже під занесеним ножем некроманта, назвав короля на ймення — і мене неначе молотком по тім’ячку вперіщили.

Я стрибнула до Максиміліана й перехопила його за руку з ножем. Але некромант, виявляється, вражений був не менше мене.

— Оберон би так не вчинив, — повторив принц-деспот, і до голосу його повернувся звичайний спокій. — Але ж ти, дівчинко, хочеш бути схожою на свого короля?

— Ти пам’ятаєш Оберона?

Принц-деспот лагідно посміхнувся.

— Це нічого не змінює, Ліно, — похмуро сказав Максиміліан. — Він помре зараз, навіть якщо мою рідну бабусю згадає.

— Це змінює… — у мене плуталися слова й думки. — Нас уже троє, тих, хто пам’ятає.

— «Нас»?!

Максиміліан витяг торбинку з насінням правди. Принц-деспот більше не посміхався; Максиміліан затис йому носа, а далі ми майже цілу хвилину чекали — принц, здавалося, волів задихнутися, але рота не розтулити.